Інтерв’ю

Священник покликаний, щоб свідчити про Боже милосердя

26 Липня 2019, 12:16 1953

Спогадами про свій шлях до священницького служіння ми запросили поділитися настоятеля парафії святих Апостолів Петра і Павла у смт Ярмолинці, о.Петра Міщука.

— Отче, поділіться з нами, будь ласка, історією свого покликання. Як усе починалося?

— Я народився 15 червня 1969 року в с.Мокроволі Білогірського району, що на Хмельниччині. В моїй сім’ї найбільш віруючими були бабця, а також мама. 1939 року радянська влада вислала їх у Казахстан — за те, що вони польки. Моя мати повернулася до рідного краю вже після війни. Батько народився у с.Денисівці, був православним, однак зараз теж ходить до католицького храму. Свого часу працював у Донецьких шахтах. Мої батьки одружилися 1968 року, того ж року взяли церковний шлюб у Кременецькому храмі. На той час було тільки три діючих католицьких храми, за сто кілометрів від мого дому: в Полонному, Кременці та Гречанах (Хмельницький).

Ходив до школи у рідному селі Мокроволі, а потім у Білогір’ї. Їздили до храму в Кременець — це понад 70 кілометрів, а пізніше до Полонного. Там був єпископ Станіслав Широкорадюк, який 1991 року за допомогою парафіян повернув монастир у Білогір’ї. Як настоятель, розпочав ремонтні роботи у храмі, щоб пристосувати його до богослужінь, адже там був і дім культури, і військкомат, і пожежна охорона…

— Що спонукало Вас обрати Христа і стати робітником на Його жнивах? Хто допоміг Вам розпізнати покликання?

— До семінарії мене готував єпископ Станіслав Широкорадюк. Він мав такий принцип, що у семінарію відправляв лише тих, кого сам добре перевірив, про кого знав, що міцно вкорінений у вірі. Коли було переслідування, то він добре всіх не знав, зокрема тих, що їздили до Кременця чи Полонного. Тому я ще протягом року жив біля священика разом із о.Юзефом Ліпецьким, який був канцлером у Житомирській дієцезії та настоятелем парафії св.Софії у Житомирі. Єпископ сам відвіз нас машиною в семінарію до Риги. На той час там діяла єдина семінарія [на території СРСР. — Ред.]. Тоді вже повертали храми, відчувалося певне релігійне полегшення, але Радянський Союз ще існував.

 

 

Півроку ми навчалися у Ризькій семінарії. Єпископи і викладачі вимагали знань латвійської мови, і з’явилася ідея, щоб у тій семінарії навчалися лише латвійці. Тому всі інші семінаристи були розіслані до Польщі та інших країн. Ми поїхали до Гродненської духовної семінарії, що в Білорусії, яку відкрили 1990 року. Частина її приміщень належала лікарні: там проводилися судмедекспертизи, видавали медичні висновки.

У 1991 році відбувся так званий путч, коли Єльцин із владою хотів узяти реванш за Радянський Союз, вивівши танки на Красну площу. Тоді постали держави, що утворилис

я з тих так званих союзних республік, і було проголошено незалежність України. Ми їхали в автобусі до семінарії і почули про цей «путч». Були трохи налякані.

Наша семінарія ще не мала дуже добрих умов: у кімнаті жили по троє-четверо, мали різні свої нестачі та потреби. Я жив разом із трьома теперішніми єпископами, одним із них був Віталій Кривицький, який приїхав до нас з Одеси і був трохи молодший.

— У яких парафіях Ви служили? З якими труднощами та радощами довелося стикатися?

— У 1994 році отримав дияконські свячення в Кам’янець-Подільській катедрі з рук єпископа Яна Ольшанського, а 29 червня 1995 року, в урочистість святих Апостолів Петра і Павла, був висвячений до пресвітерського стану. Апостоли, а також св.Стефан, є особливими покровителями мого священства.

Єпископ завжди давав місяць канікул для приміційних Служб. Опісля я отримав призначення вікарія у парафії св.Анни в м.Барі. Там працював від липня до вересня 1995 року. З огляду на душпастирські потреби, був призначений настоятелем у парафії св.Олексія у Жмеринці, де працював протягом року.

З 1996 року розпочав студії в Люблінському католицькому університеті на відділі канонічного права. Закінчивши навчання у 1999 році, повернувся до дієцезії. Протягом наступних 13 років був настоятелем у парафії Христа Царя Всесвіту в Хмельницькому. 2012 року отримав призначення настоятеля у парафії святих Апостолів Петра і Павла у смт Ярмолинці.

— Окрім служіння у ярмилинецькій парафії, Ви маєте ще й інші обов’язки у дієцезії. Розкажіть про них, будь ласка.

— З 2002 року я став віце-офіціалом єпископського суду, а з 2016 року — офіціалом у суді, де проваджу справи про ствердження недійсності подружніх зв’язків, укладених у католицьких храмах. Половина судових справ лежали на моїй відповідальності, їх необхідно було приготувати до вироку. Цьому передувало опитування сторін та інше розслідування, щоб можна було визначити, чи шлюб був дійсний, чи ні. З одного боку, це найважча справа, адже священник дає висновок про дійсність або недійсність таїнства. Бог це зробив або не зробив — як людина може це стверджувати? Але стверджує — на підставі канонів, прийнятих у Католицькій Церкві.

Також я викладаю канонічне право у Городоцькій семінарії.

 

 

— Довгий час Ви служили настоятелем у парафії Христа, Царя Всесвіту, в Хмельницькому. Як оцінюєте своє служіння у цій парафії?

— Папа св. Йоан Павло ІІ казав, що важливіше те, ким ти є, аніж те, що ти робиш. Те, що робиш, завжди відповідатиме тому, ким ти є. Коли я прийшов у Хмельницький, людей не було аж так багато: десь до тисячі осіб. У невеличкій каплиці служилося три Євхаристії в неділю. Я продовжував будівництво храму, бо він ще був незакінчений. Споруда була тільки облицьована та перекрита, хоч все ще кілька разів переробляли. Будівництво тривало багато років. Стояла одна каплиця, без паркану, без опорядкованої території. Поступово Літургію почали звершувати у верхньому храмі, а потім і в нижньому. Кількість парафіян постійно зростала, бо приїздили католики з навколишніх сіл. Подібно зароджувалася парафія у Ружичній, де була каплиця з шиферу, а згодом поклали фундамент під майбутній храм.

— Як у Хмельницькому, так і в Ярмолинцях при парафії діють дитячі будинки сімейного типу. Що  особливого у праці з цими дітьми та в їхньому вихованні?

— Більший вплив на цих дітей мають сестри-монахині зі згромадження Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії, які постійно опікуються ними. Одну із сестер, яка несе головну відповідальність, діти називають мамою. Мене ж натомість називали, як і всі інші парафіяни, отцем. Завжди і скрізь кожен священник покликаний свідчити про Боже милосердя. Коли немає такої харитативної діяльності, як, наприклад, праця з дітьми, то Церква стане мертвою. Важливо, скільки храмів ти для Господа Бога вибудував чи відновив; та набагато важливіші — духовні храми, храми людських душ, що потребують опіки.

— Що особливого Вам запам’яталося у Вашому душпастирстві?

— Пам’ятаю оази, виїзди на Дністер чи на море з хмельницькою молоддю. Я сам старався їх провадити, бути разом із ними, й вони досі пам’ятають мою скромну присутність. На Дністрі в с.Залісцях було майже кожного року по 60-70 чоловік, цілий місяць. Там не було якихось «розкішних» умов для людей, які походять з обласного центру, умови були спартанські, але була відповідна атмосфера, яку творила християнська молодь. Також це зміцнювало їхню віру.

Пам’ятаю кумедний випадок, коли на такий відпочинок на природі одна дівчина взяла фен і не знала, куди його увімкнути. Ми туди їхали не для того, щоб зробити із них якихось скаутів чи спартанців. Ішлося про те, щоб вони мали певне одуховлення через молитви, щоденну Євхаристію, конференції. І коли з ними був священник, особливо настоятель, то це для них багато означало. Молодь показувала свою віру, а я свою — і це було взаємним діленням, яке нас об’єднувало.

 

Кожне покликання є певною таємницею, і тому важко розповісти, як Господь конкретно покликав мене до цього стану. Не знаю, чи хтось зможе чітко відповісти на це питання. Святий Йоан Павло ІІ, говорячи про покликання, вказував, що воно є даром і таємницею. І з’ясувати його можна тільки у вічності, у присутності Бога, щоб зрозуміти, чим насправді є Його дар. Нам важко зрозуміти до кінця, що таке гріх, Пресвята Євхаристія, а тим більше — покликання до священства. Як говорив св.Августин: «Коли щось розумієш про Господа Бога, ким є твій Бог, тоді він не є твоїм Богом».

Розмовляв клірик Валерій Гідзіль

 

Умови вступу до семінарії:

Передусім – щире прагнення та чистий намір служити Богові і людям у Священстві,
а також такі документи:

1.Заява.
2.Написана власноруч біографія.
3.Свідоцтво про Хрещення та Миропомазання.
4.Свідоцтво про церковний шлюб батьків.
5.Характеристика від настоятеля парафії та катехитів.
6.Свідоцтво про катехизацію.
7.Атестат про середню освіту.
8.Медична довідка (форма №286).
9.Військовий квиток або посвідчення приписки.
10.3 паспортні фотографіі та 2 менші (3×4)
11.Ксерокопія паспорта (1 та 2 сторінок)

 

9 вересня 2019 р. о 10.00 у приміщенні Городоцької семінарії розпочнеться вступний іспит (усний і письмовий) із Катехизму та Життя Церкви.

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: