Інтерв’ю

Владика Гліб Лончина: «Єпископська влада — це не влада сили, а сила служіння»

01 Вересня 2019, 17:05 543 Мар’яна Карапінка

1 вересня 2019р. в Апостольській Столиці повідомили, що Папа Франциск прийняв зречення владики Гліба Лончини з позиції єпископа Лондонської єпархії Пресвятої Родини (УГКЦ).

Після оголошення новини владика Гліб коротко розповів про підсумки служіння у Великій Британії та плани щодо майбутнього.

— Як би Ви підсумували 10 років служіння у Великій Британії та Ірландії? Що змінилося? Що вдалося розвинути і зберегти? 

— У 2009 році я прийшов до Британського екзархату як Апостольський адміністратор, відтак Синод єпископів УГКЦ вибрав мене на екзарха. Пізніше Синод скерував прохання до Папи Бенедикта, щоб піднести наших два екзархати в Західній Європі — у Великій Британії та Франції — до гідності єпархій. Це сталося в січні 2013 року. Вважаю за велике благословення участь в інституційному та пасторальному розвиткові єпархії в Лондоні, яка за ці роки стала рідною.

Своїм головним завданням я вважав не адміністрацію, а буття душпастирем для наших вірних у Великій Британії, але також в Ірландії, де я є Апостольським візитатором ще від 2004 року. 

У Великій Британії є дві хвилі міграції: повоєнна (після Другої світової війни) та сучасна, яку часто називають трудовою. Це дві окремі групи людей, яких я намагався об’єднувати, допомагати, щоб новоприбулі інтегрувалися в суспільстві, одні одних підтримували та співпрацювали. Мої інструменти були доволі прості: проповіді, духовні науки, сповіді, конференції та звичайні зустрічі.

— Якою є УГКЦ в цій частині світу? Хто наповнює її храми?

— Лондонська єпархія Пресвятої Родини охоплює всю Велику Британію, тобто острів, на якому містяться Англія, Уельс і Шотландія. Як я вже сказав, головно можна виділити дві хвилі міграції. Повоєнна еміграція була велика, понад 30 тисяч, і люди селилися по всьому острову. Тому наші парафії розсіяні по всій території Великої Британії — від Шотландії до півдня Англії. Наша Церква була досить добре організована. Наші люди не будували храмів, бо не було можливості, але купували вже наявні, переважно англіканські, які пристосовували до нашого обряду. Діяли різні культурні та освітні організації. Це все разом становило нашу дійсність.

Але в 1990-тих роках багато людей зі старої еміграції померло, а їхні діти й онуки з різних причин відійшли від Церкви.

Кількісно за 70 років Церква дуже зменшилася. Тоді наприкінці 90-х та на початку 2000-х почали приїжджати люди з України, які знову заповнюють храми. Однак вони селились переважно у великих містах, де є робота, зокрема в Лондоні. Наша катедральна парафія складається переважно з нових емігрантів. По інших місцевостях нових емігрантів менше, і це помітно в храмах.

Сьогодні ми маємо 30 душпастирств, з яких 10 — це повноцінні парафії, а решта 20 — місійні точки, де досить мало вірних, і Богослужіння відбуваються не кожної неділі.

— Як характер розселення нової еміграції впливає на служіння? Які це виклики ставить перед єпископом і священниками?   

— Душпастирство в умовах такого розсіяння дуже відрізняється від України, коли люди є разом і на Батьківщині. Через розкиданість і постійну зайнятість (адже люди передусім приїжджають працювати) можемо бачити своїх вірних лише в неділю. Уся душпастирська робота фактично відбувається протягом кількох годин. Це вимагає більшої уваги, бо в ту одну неділю треба сконцентрувати весь душпастирський план. Це є викликом для служіння священника, який повинен зосередитися на потребах людей, що приходять до нього, і дати їм усе, що може. 

Але священиків також бракує, і не всі вони мають час бути довше з громадою. У Лондоні маємо багато сповідей — часто сповідаємо від ранку до пізнього пообіддя. Це також важлива форма душпастирства.

— З чим пов’язане Ваше рішення відійти від уряду правлячого архієрея?

— Минулого року наш Синод призначив мене головою Комісії з підготовки літургійних текстів, а цього року Святіший Отець мені доручив бути Апостольським адміністратором Паризької єпархії святого Володимира, відколи владика Борис Ґудзяк став митрополитом Філадельфії. Це дві великі відповідальності, що додалися до головної — провадити Лондонською єпархією. А ще через різні інші зобов`язання багато подорожую, часто буваю і в Римі, і в Україні.

Останні кілька місяців я виконував покладені на мене обов’язки і зрозумів, що всього не можу зробити добре. Мої вірні в Лондонській єпархії потребують сталої опіки. Єпископ повинен дбати про єпархію, відвідувати парафії, бути з людьми на всі 100%.

Для добра єпархії треба особи, яка займатиметься тими двома островами. Тому я звернувся до Святішого Отця, і він ласкаво звільнив мене від обов’язків у Лондонській єпархії.

— З якими відчуттями відходите? За чим будете сумувати? Як підтримуватимете зв’язок з вірними, для яких Ви були і залишатиметеся духовним батьком?

— Я мав гарні стосунки зі священниками і в кожній парафії знаходив людей, які справді шукають Бога і цінують візити душпастирів. Такого безпосереднього стосунку з вірними мені бракуватиме.

Завжди було приємно бачити, як різні парафії та організації співпрацюють, щоби зберегти й розвинути те, що маємо. Це виявляє здоровий дух наших вірних, за яким з особливою вдячністю спостерігав. 

Я пробув у Великій Британії 10 років. Це найдовший термін мого пастирського служіння, і мені бракуватиме людей, з якими сформувався духовний зв’язок.

— Про якого нового єпископ для єпархії мрієте?

— Насамперед, це має бути людина молитви, яка заступається перед Богом за своїх священиків, богопосвячених і вірних. Це — душпастир, який відкритий до людей і хоче їм служити. Не боїться викликів і готовий жертвувати часом і силами, щоб бути з людьми, відвідувати навіть найвіддаленіші парафії, підтримувати священиків та розвивати душпастирства. Єпископ має любити священиків і бути для них справжнім батьком.

Це має бути єпископ, який шанує і любить наш обряд, наші традиції.

Звісно ж, потрібно знати англійську, бо наш єпископ є частиною Римо-католицької єпископської конференції Англії та Уельсу, тому я іноді мав зустрічі з місцевими єпископами. Ми також підтримуємо контакти з сиро-малабарцями — це східні християни з Індії, які в Англії мають свою єпархію, так як і ми, українці.

Підсумовуючи, скажу, тут потрібно духовності, відкритості й праці.

— Що буде з Паризькою єпархією, де Ви є Апостольським адміністратором?

— Залишатимуся на цій тимчасовій позиції, аж поки наш Синод не вибере нового єпископа, а Святий Престол його не потвердить. У Паризькій єпархії дбатиму про те, щоби втримати й розвинути все те, що за шість років здобув владика Борис Ґудзяк. 

— Але разом з тим Ваше єпископське служіння не закінчується. Яким тепер воно буде?

— У нашій Церкві як єпископ я був на різних позиціях, тому зміна служіння для мене не нова. Був в Італії, Іспанії, куріальним єпископом в Україні, ще священником служив і в моєму монастирі Студіоні, і на парафії св.о.Миколая в Пасейку (Нью-Джерсі), працював як аташе в Апостольській нунціатурі в Києві, був духівником у Львівській семінарії і викладачем там же, як також у Львівській богословській академії та в інших навчальних закладах. На всі ці різні служіння дивлюся як на одну суцільну лінію мого душпастирства. До кінця життя я зв’язаний з усіма людьми, яких зустрів, з якими працював — їх усіх ношу у своєму серці і в своїх молитвах. Хоч би де я був, вони завжди будуть для мене дорогими.

Я й надалі відвідуватиму церкви, служитиму архієрейські Літургії, проповідуватиму Боже Слово, закликатиму людей до любові до Бога і ближніх, як і досі.   

— Дозвольте дуже пряме запитання: що означає єпископська влада і що означає її свідомо з себе знімати? Світ — і сучасний і минулий — просто схиблений на владі; звідки у Вас сили цьому противитися? 

— Єпископська влада — це не влада сили, а сила служіння. Якщо не буду служити вірним, то хоч матиму навіть найбільшу на світі владу, вона користі нікому не принесе. Не зрікаюся влади, щоб шукати престижу чи вигідної позиції, а бажаю добра для цієї єпархії. Я довго в молитві роздумував над тим, який найкращий спосіб, щоб своїй єпархії та своїм людям послужити. І вважаю, що після 10 років треба відійти і дозволити іншим узяти на себе цю відповідальність, щоб єпархія могла рости й розвиватися.

Фото: Vatican News 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: