Ми віддаємо те, що отримали. Хтось, однак, має дати перший.
Тому набагато тяжче бути теплими батьками, якщо самі не нагрілися в батьківському домі.
Хоча труднощі не означають, що це неможливо.
Осінь прийшла
Того року було гарне літо. Я про це думала, сидячи на терасі дерев’яного дому, дивилась на прекрасний захід сонця над озером. Ніби все ще були канікули — але потім, після одного з дощів, настала зміна. Складно сказати, що конкретно змінилося, — щось невловне. Холод у повітрі, колір листя, швидший присмерк — просто з дня на день було відчутно, як наближається осінь.
Зміни йдуть
Разом з осінню приходять великі зміни в нашому житті. Повернення з відпусток, а в нашій сім’ї — ще й настання шкільного року. Я вже не могла дочекатися складеного потрфеля! По магазинах я ходити не люблю, але збирання шкільних приладь несе з собою унікальний сентиментальний присмак.
Попри це, я й не гадала, що шкільні закупи виявляться для мене дещо… містичними. А почалося все понад 20 років тому.
Запах новизни
То мали бути насправді сильні емоції, якщо я постійно все так живо пам’ятаю. Разом і мамою і братом, як і щороку, в один із серпневих вихідних ми їздили на оптовий. Там серед тисяч полиць і розкладок вибирали собі зошити. І ще якісь крейдочки, олівці, альбоми.
Я пам’ятаю це прекрасне почуття гордості й самостійності, що я можу вибрати собі колір обкладинки. Навіть пам’ятаю запах нових зошитів і нового портфеля. Розмови з мамою, яка щось радила, але остаточне рішення залишала мені. Ніби просте купування, але для мене воно було великим задоволенням. Воно вплинуло на те, що я полюбила повернення з канікул і початок шкільного року.
Приємно давати
Спогади ожили, коли я стала перед полицею зі шкільним приладдям, а обік мене стояла моя донька. Вона вибирала наступні предмети зі списку, подеколи запитуючи в мене поради. Виходячи з широкою усмішкою на обличчі, зітхнула: «Як чудово — могти самому щось вирішувати!»
Ця сцена і спогади злилися воєдино. Я відчуваю глибоку радість і зворушення. Як чудово, що я можу їй це дати, яку радість дає несення задоволень власній дитині! Ось я — продовження, елемент у довгому ланцюгу поколінь. Я бачу в ній себе саму з тих проминулих літ, свою дитячу радість в усмішці й очах сповненої емоцій доньки. Чи вона, через наступні років 20, також стоятиме і всміхатиметься до своєї дитини?
В кредит
Ми народжуємося в кредит. Не маючи нічого, вимагаємо всього. Весь світ дитини налаштований брати. І добре, бо як інакше вона могла би вижити? Вочевидь це не так, що батьки нічого не отримують. Однак їхнє давання не розраховане на прибуток. Воно безкорисливе, щедре і для дитини — цілком очевидне й належне.
Без будь-яких докорів сумління ми вже від моменту зачаття «беремо» собі маму, дослівно захоплюючи її тіло. Її тіло, здоров’я, увагу, сон, час. Із плином часу потреби змінюються. Ми беремо вже інакше: освітою, способом розв’язування конфліктів, виїздами на канікулах, фінансовою та духовною підтримкою. Однак цього стає щоразу менше, й аж зрештою ми перестаємо брати.
Чи це означає, що ми починаємо сплачувати борг? У певному сенсі — так. Відвідуючи, роблячи покупки, пам’ятаючи про дні народження… Може, дбаючи про могилу. Однак цей кредит вдячності неможливо так сплатити.
Естафета поколінь
Ми сплачуємо його інакше. Розмінюючи його на дрібні, коли то в нас з’являється дитина. Даючи «незабезпечений кредит» наступим позичальникам — даючи себе своїм власним дітям. Ми беремо участь в естафеті поколінь, естафеті любові. Віддаємо те, що отримали.
Однак хтось мусив дати перший. Тому тяжче бути теплими батьками, якщо самі не зігрілися в рідному домі. Однак складно не означає, що це неможливо. Джерелом кожної естафети любові є Бог — завжди можна взяти безпосередньо від нього.
Переклад CREDO за: Катажина Вишинська, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
