Інтерв’ю

Місіонер Вєслав Бобовський — про приклад батька, виховання дітей і «євангелізацію бізнесом»

29 Жовтня 2019, 18:54 3428 Ірина Єрмак

Папа каже, що «кожен з нас — місія». І кожен має свою місію в житті. Все це ніби зрозуміло, просто трохи затерлося у сприйнятті; власне, щоби «струсити пил» і оновити сприйняття знайомих слів, проголошуються такі періоди, як нинішній Надзвичайний місійний місяць.

Що таке «кожен з нас місія» і як це виглядає? — роздумувати можна довго, простіше побачити і розпитати. Наприклад, пан Вєслав Бобовський — якнайбільш «звичайний католик», шофер, чоловік, батько трьох доньок і дід чотирьох онуків, а при цьому він «той самий», якнайбільш справжній місіонер. В Україну приїхав, бо це його місія. І розмовляли ми, до речі, українською.

— Я з міста Ланьцут, що біля Жешова. Мені скоро буде 63 роки. За першим фахом — молочар. А потім вивчився на водія і донині за кермом. Але вмію я різне, бо життя мене навчило робити все.

 

 

Євангелізація батьковим прикладом

— Зараз часто говорять про «кризу чоловіків». Що таке для Вас «справжній чоловік»?

— Я бачу велику різницю між тим, що тепер, і що раніше, коли я був молодий. Вони займаються іншим і думають інакше. Я би сказав — не хочуть серйозно жити. Мало думають про майбутнє, хочуть усього легко.

— Ви — представник повоєнного покоління, яке відбудовувало країну, виходило з кризи і мало перспективу в житті.

— Ми з батьками жили бідно. Я народився не в лікарні, а в сільській хаті. Та ще й поза селом, три хати стояли хутірцем. У селі вже була електрика, а в нас у хатах не було. Я закінчив школу, навчаючись при ґасовій лампі. Поле треба було самим обробляти, коня не було. Тато хворів. Я косив траву вже з другого класу школи. Сіно, картоплю, буряки носили на собі… Щоб виорати поле, треба було за коня і плуг, за день роботи, відробити два з половиною дні. Причому відробляли влітку, коли день довгий, а орали восени, день короткий і ще з обідом. Отож — так, було дуже тяжко. Я це сам знаю.

Я їздив із місійною групою, і ми під час виїздів на цю тему теж розмовляли. Я у групі казав: мені дуже соромно, що сучасні чоловіки так недобре все роблять. Я чоловік і мені встид, бо через них про всіх чоловіків так недобре думають! Я, може, не на сто відсотків, але стараюся робити все, як має бути… Одна жінка мені сказала: ти — сучасний Йосиф.

Пан Вєслав знічено всміхається і легенько розводить руками — спрацьованими, не випещеними руками працівника, який уміє і електрику прокласти, і газову плиту вмонтувати, і двері поставити… «Життя навчило робити все». Життя вчить усіх, думаю я, але ж чи всі вчаться?

 

На місії в Залуччі. Фото з ФБ-акаунта Вєслава Бобовського

— З одного боку — ніхто не бажає своїм дітям війни, голоду, труднощів. Ми ж батьки, ми для того живем і трудимося, щоби цим дітям було легше… От і що робити, щоб ці діти, навіть коли добре ростуть, не розпещувалися, не були неробами? Що робити?

— Дітям треба робити добре; але треба їх не зіпсувати цим добром. Не давати це добро забагато і задурно. Вчити їх користуватися правильно. Це як дати прилад і не дати до нього інструкції: нічого путнього не вийде! Треба так «пригальмувати», щоб вони розуміли, про що йдеться і до чого йде.

Зазвичай говориться, що дітей виховують мами. І рідко коли я чую про тата! Я не можу сказати, що моя мама погано щось робила; але все важливе і добре, що я донині пам’ятаю, мені дав тато. Він дав мені напрямок.

Я навіть не знаю, звідки в нього все це було. Він мав тільки чотири класи освіти — завадила війна і повоєнні труднощі… Тато розповідав, що книжок тоді не було. Він читати вчився за підручником із математики. А при цьому біблійну історію він знав прекрасно. Пізніше я дивувався — звідки він це все знав? Бо я вже ходив до школи, я навчався, читав Святе Письмо — а він нічого не вчився, але звідкись сам знав.

Тато був дуже віруючий. Мав… такі натхнення. Від Бога. Багато знав такого, що можна навчитися тільки прямо від Бога. Говорив мені багато такого, що я не розумів, і тільки потім, через десять, двадцять років я згадував — а тато ж мені оце вже казав, і звідки він знав, що таке все буде?

Тато був будівельник, потрапив в аварію, довго хворів і помер молодим. Йому було 45 років…

 

На місії в Гагаузії

Євангелізація місією

— Тобто батьки Вас виховали у вірі й тато дав життєвий приклад. А як Ви потрапили у місійну спільноту?

— Якось я поїхав на реколекції «внутрішнього зцілення», до Тухова. Там отці-редемптористи їх проводять. Я хотів змінити життя, і ці реколекції дуже багато мені дали.

А між тим, була така дрібничка — паперові закладки у книжку. Я взяв там собі. Минуло з півроку. І я геть про них думати забув. Але мав весь час одну думку в голові — бо вже раніше їздив в Україну. Мав тут добрих друзів, вони православні, але якісь такі віруючі, що нічого не знали, Біблії не знали… До церкви хоч рідко, але ходили, однак життя їхнє було дуже далеке від життя віруючих. Я їм говорив: треба це змінити! І думав: добре би якась така група була…

Ну й ось. Десь через півроку після тих реколекцій в Тухові читаю я Святе Письмо. І подивився на ту закладку — а на ній на звороті написано, що це місіонерська група і що туди приймають всіх охочих, не тільки духовних. То я одразу подзвонив і мені сказали, на коли приїхати, щоб на зустріч спільноти.

Для виїзду з тією групою на місії потрібно було спочатку походити на їхні зустрічі. Але коли я сказав тому священнику-керівнику, що я маю буса і знаю українську, то він відповів: ти поїдеш зразу! Отак почалася моя перша місійна поїздка, то був 2008 рік. Недалеко від Мостиськ є село Міженець. Потім була місія в Білорусі, а потім знову в Україні. Загалом по два-три рази на рік я їздив в Україну.

— Скільки тривало таке місіонерство?

— Із цією групою я їздив десять років. І це цікаво. Коли я поїхав уперше — було дуже тяжко. Доріг фактично не було, я боявся, щоб машину не поламати. Постійно був дощ, у селі болото… І, мабуть, від біса приходили такі думки: я більше цього не хочу, я більше не поїду. Потім минулося. А як я поїхав уже втретє, то прийшла ще одна думка — і, можливо, теж від біса… «Цікаво, скільки я так буду їздити, я вже не такий молодий». І прийшла наступна думка, як відповідь: «Ну, ще років з десять». Я собі подумав: та де, ну ще років, може, зо три… — та й забув. А як минуло точно десять років — усе змінилося. І згадалося!

Один рік я пропустив, бо хворів, мав каміння в нирках. А на цей рік я поїхав уже з іншою групою. Нещодавно ми два тижні провели в Молдові, у Гагаузії.

 

Місійна група в Гагаузії. Фото з ФБ-акаунта Szkoła Misyjna

У тій туховській групі ми їздили добре, все було файно, — але там ми їздили тільки до дітей. І це добре, але я собі думав про місіонерські виїзди до людей дорослих. Трошки немовби «на вищому рівні». І дізнався про таку групу у Варшаві — Szkoła misyjna. У грудні буде рік, як я туди записався. Це християнське екуменічне об’єднання.

— І як виглядала місія в Гагаузії?

— Нас було дев’ять чоловік у бусику. Ми проїхали 1200км в один бік… далека дорога. Там ми займалися також і дітьми — кожний другий день була євангелізація з дітьми. А ще ходили допомагати старим: рвати виноград, збирати кукурудзу, допомагати по господарству. Трошки медичної допомоги. Там, розумієте, просто страшно. Всі молоді виїхали на заробітки. Залишилися старі, хворі, інваліди і малі діти. В Україні дуже гарно ще все виглядає! Доми ліплені з глини, стіни обсуваються… і тільки старі й діти.

Розмова переривається, бо цей міцний чоловік-роботяга опускає очі, і з них течуть сльози. Жодне фото бідності не вражає так, як цей простий порух серця, яке «плаче з тими, що плачуть»…

— У нас, кажуть, теж по західних селах багато виїхало на заробітки…

— Ні, в Україні це ще добре. А там — така бідність, що я починаю плакати, як згадую… там страшно. Я і там ходив і плакав від того, як ті люди там страждають… думаю ще туди поїхати.

 

Вєслав Бобовський на виставці робіт дітей з Занять трудотерапії-Бялобжєгі (W.T.Z. Białobrzegi), де він працював водієм. Фото з ФБ п.Вєслава

 

— Папа проголосив цей Надзвичайний місійний місяць і він каже, що місія належить до суті Церкви. Тобто та ваша група — це прояв місійної суті Церкви. Чи Ви ще знаєте такі місійні групи?

— В Україні то я про таке не чув, у Польщі є різні, але ці дві, про які я кажу, — найбільші. «Місійна школа», на мій погляд, це «вищий рівень». Туховська група приймає просто всіх охочих. Натомість варшавська «Місійна школа» приймає за певних умов. Наприклад, ти маєш бути християнином, практикуючим, і знати основи своєї віри. Там навіть маленький іспит для вступу складають. До душпастирства редемптористів приходили дуже різні люди, і свідки Єгови, і ніхто ні про кого нічого не знає, доки сам не скажеш. Якщо чесно, мені це не дуже подобалося. І там нічого нас не навчали. Я це назвав для себе «дитячим садочком». Теж добра справа; просто мені хотілося більшого. А в «Місійній школі» ми пишемо свої праці: відповідаємо на запитання — куди поїхав, що там побачив, чого мене Бог через це навчив… Це тяжче, бо вимагає думати, розвиватися, але мені подобається і я хочу цим займатися. Бо те, що добре, легко не дається! Що легко приходить, те цінності не має, і його легко втратити. Хто тяжко заробив, той того тримається.

 

На заняттях Місійної школи. Фото з ФБ-акаунта  Szkoła Misyjna

Євангелізація бізнесом

— То Ви зараз в Україні просто в гостях чи з місією?

— Я зараз у гостях з місією! (сміється) Мої друзі, з якими я знайомий вже 27 років, із якими я працював, мав спільний бізнес, — кожну поїздку використовував для євангелізації.

Я нічого не вимагав насилу. Я казав: хочеш — роби, ні — то ні. Вони не знали Біблії ані своєї православної віри, але я сказав: піду з вами до церкви. Я католик, але піду до вашої православної церкви, щоби той мій друг пішов. Я казав: краще бути православним, ніж ніким! Він не хотів ходити до церкви, і я йому сказав: як не хочеш — тягнути не буду, але й ми не будемо займатися нашим бізнесом. І він трохи боявся, що втратить заробіток (сміється). А пізніше, як він це зрозумів, то дуже дякував. І вже своїх друзів тягнув до церкви.

Були такі, що казали: я не піду до церкви, мені там погано робиться. Я кажу: то тебе біси тягнуть, треба молитися! І ми це долали.

— Так просто Ви говорите про вражаючі речі… Розкажіть ще. Щоб ті, хто це буде читати, зрозуміли з Вашого досвіду, як треба реагувати на складні ситуації. Коли знаєш, що треба би підійти і сказати, але не вмієш, або соромишся…

— Я теж переживав складні початки євангелізування. Але потім зрозумів: якщо є велика любов до Бога, то ніхто не буде соромитися і не буде перейматися, хто що скаже. Не треба думати «по-людськи», жити «наполовину», боятися. Коли хтось чогось сильно хоче, то він іде і каже, правда? І не переживає.

На одному з виїздів ми робили молитовні зустрічі. Діти дуже гарно молилися, просили, дехто навіть зі сльозами. У когось були проблеми вдома, в когось батьки горілку пили, діти це переживали… І був там один хлопчик, уже немаленький. Він не молився, тільки всім заважав. Я йому кажу: як сам не молишся, то будь спокійний, не заважай іншим. А він не слухається. Тоді я вивів його у коридор і питаюся: ти здоровий? — Здоровий. Тобі чогось бракує? — Ні, я все маю. — А в сім’ї? — Все гарно, батьки мені все дають. Я йому кажу: як тобі буде таке, що іншим, як ти чув, — того нема, того нема, батьки погані, або хворіють, — то ти будеш просити, і навіть хрестом лежати, а це може і не помогти, бо може бути запізно. А тепер треба дякувати за все, що маєш!

Ми повернулися до кімнати, і він так тихенько сидів, аж мої учасники групи потім питали, що я такого зробив, — бо ніхто не міг з ним упоратися… А хлопчик просто зрозумів, що він ВСЕ МАЄ. Я йому сказав: якби тобі було так, як тим дітям, якби ти так почувався, — ти би теж так просив, і ще більше! Людям це треба показувати.

Любов має бути, велика любов до Бога…

— …це робить нас місіонерами. А як організовуються ці виїзди? Хто їх фінансує?

— Групу в редемптористів підтримувала сестра-черниця, відповідальна, вона отримувала на це кошти від благодійних організацій з Німеччини. А на варшавській школі ми частково дофінансовані і частково робимо спільну збірку; це виїзди за пожертви. Ото я попрацюю трохи, накопичу грошей, і вибираюся на місію. Я хороший водій і мене запрошують возити екскурсії. За ці гроші потім можна поїхати і людям допомогу надавати. Як на тій Гагаузії, де я мав гроші, щоб купити речі для жінки з двома дітьми, окрім допомоги, яку ми давали від групи.

 

 

Взагалі то це окрема пригода, бо на місійному виїзді ми ходимо по двоє по хатах і робимо потрібну роботу, а також роздаємо речі (наприклад, гігієнічні набори). І в цих виїздах таке правило, щоб ніколи не давати комусь більше, ніж іншим. Не тому що ми не маємо чи нам шкода — а з огляду на людей, бо вони будуть заздрити, що комусь дісталося більше. Тож ми пішли з однією дівчиною до визначеної хати (старша групи розподіляла, хто куди йде), я там монтував газовий балон до плити. І треба було перевірити, чи газ не підтікає — намилити з’єднання, перевірити, чи не підуть пухирці. Кажу до жінки: дайте шампунь. А вона каже: нема. Я кажу: ну тоді просто мила. А вона каже: нема… Я тоді довго думав, що робити. Бо не можна порушувати правила… Але Бог зробив так, що дівчина, з якою ми ходили, злякалася одного діда-інваліда, самотнього, і відмовилася туди йти, тож я пішов сам. А та жінка, в якої я ставив плиту, була його сусідка… Я вирішив, що краще порушу правила, ніж мені серце буде боліти від тої бідності. І дав їй свої гроші.

— У Вас є якийсь улюблений святий?

— Моє друге ім’я — Йосиф (сміємося: «То вже питань нема!»), а на Миропомазання я взяв собі третє ім’я Станіслав. Від святого Станіслава Костки. Тому що мені сподобалося, як священник, який готував нас до Миропомазання, розповідав про різних святих. А про Костку він сказав: як Станіслав був малий ще і чув, що хтось погані слова на Бога каже, — то аж запнувся і впав. Мене це вразило.

А тепер у мене ще є четверте ім’я — Михаїл, бо я належу до Спільноти Михаїла Архангела, недалеко від мого Ланьцута, у Мєйсцу Пястовому. Там працюють отці-михаліти. Їхній монастир заснував отець Броніслав Маркевич. У тій спільноті багато вчать про те, що таке біси і як їм противитися.

— То Ви у своїй місіонерській роботі «вивчаєте теологію на практиці»?

— Певно, так!

— Щасти Вам Боже. Дякую за розмову.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity