Той, хто почувається сильним, може цього тексту не читати. Той, хто насамперед покладається на свою міць, прочитавши, мабуть, не зрозуміє. Проте для більшості з нас — пересічних, і пересічно безсилих — він може бути корисним. Якщо ми усвідомлюємо свої обмеження, цінуємо наше крихке життя, то знаємо, що потребуємо підтримки і порад. Потребуємо сили інших. Бо матриця нашого життя — стосунки. У їхній якості, у їхній вірності, у їхній жертовності ми черпаємо натхнення йти далі.
Самі в собі ми не здатні генерувати силу. Навпаки, закриваючись у собі, заплутуємося у власних нетрях, і наші опущені руки, немов невидимим павутинням зв’язані, стають бездіяльними і немічними. Наростає розгубленість, страх, агресія. Ці почуття не бувають ефективними чи плідними. Вони спалюють усе, що все ще залишилося у нашому внутрішньому резервуарі.
Фізична сила має чіткі обмеження. Якими ми не були б силачами, сьогоднішня зброя і технологія роблять нас усіх наскрізь вразливими. Не існує щита, кольчуги чи бункера, що здатні захистити. Не допоможуть м’язи та підтягнута фігура.
Незаперечно, що життєдайна сила користає зі здорового тіла. Однак особисто я на багатьох прикладах пересвідчився, що найсильнішими і найнепохитнішими бувають саме ті, хто змирився з фактом своєї тілесної слабкості і зосередився на плеканні духовної міці, духовного життя, автентичних стосунків, каяття і вдячності. Інтуїція про таку силу слабких проявляється у різних образах. Молоде покоління, що виростало, дивлячись і читаючи «Володаря перснів», мабуть, не раз задумувалося, чому Толкін довіряє боротьбу з силами зла не безстрашним гномам чи магам-ельфам, а полохливим гобітам.
Надлюдські здатності і чесноти розвиваються, коли людина відкривається на Божу потугу. Це вона робить нас вільними, незалежними від обставин, звільняє від відчуття безнадійної приреченості.
Де наша сила? У стосунках. Не просто у тобі чи в мені. Вона росте між нами
Найбільша Божа сила проявляється у смерті Христа на Хресті — в абсолютному безсиллі. У жертві. Навіть у крайньому приниженні. У мнимому безчесті.
Божа могутність і уповання на неї звільняють від постійного, всепроникного і невидимо присутнього страху, який, по суті, є страхом перед смертю. Той, хто боїться смерті, хто постійно і всіма засобами захищається від її маленьких проявів — втрат і програшів, якою б не була його матеріальна чи фізична сила, живе карикатурно, жалюгідно. Зрозумійте правильно, у моїх словах немає заклику до бездумного ризику, а тим паче мазохізму. Це радше пропозиція поставити своє життя у відповідну перспективу. Перспективу буття перед Великим Богом.
Часто велич Божих діл збиває людину з пантелику. У пустелі ізраїльтяни нарікали: «Господи, для чого Ти вивів нас із дому неволі?» Їм краще і легше було в полоні — з малими можливостями, малою свободою, малою відповідальністю, ніж бути з Великим Богом, Якого вони не могли вповні прийняти, зрозуміти, Який і від них вимагав величі. Взамін вони створили і ми досі творимо собі божків, рукотворних і нам підвладних ідолів — золотого тельця, тісну конфесію, чи список правил — усе це дозволяє нам зменшити таїнство, контролювати його і ним маніпулювати, пристосовуючи до нашого масштабу. Вигідно мати свого бога, який завжди під рукою, на повідку, такий кишеньковий і зручний, як мобільний телефон, що його можна витягнути з кишені — показати, похвалитися, при потребі ним (богом!) можна добряче когось по голові стукнути…
Есей, опублікований сайтом Синоду Єпископів УГКЦ, написаний у межах фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2019–2020 «Що дасть нам силу?» Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні
фінансово.
Щиро дякуємо!
