Інтерв’ю

Єпископ Станіслав Широкорадюк: 25 років минуло як один день

Czytać po polsku

10 Січня 2020, 19:45 2287 Віта Якубовська

Владика Станіслав Широкорадюк відзначив 25 річницю своїх єпископських свячень.

Сьогодні єпископ Станіслав ділиться із читачами CREDO тим, які були у нього мрії, з якими труднощами доводилося мати справу, що вважає основними здобутками за час єпископського служіння і яким бачить основне завдання Церкви.

— Ви пам’ятаєте, як усе відбувалося? Кому першому ви розповіли про те, що станете єпископом?

— Я нікому не розповідав, бо не можна було аж поки не оголосять. А вже коли оголосили про номінацію, то й розповідати не було потреби – всі вже знали, бо по радіо сказали.

Мене запросили до Нунціатури і тодішній нунцій в Україні архієпископ Антоніо Франко, повідомляючи, що Папа просить мене прийняти сан єпископа, відразу зазначив, що Папа просить про це не від свого імені, а від імені Ісуса Христа, тому відмовлятися не можна, а прийняти цей хрест треба. То як тут відмовитися після таких слів? Крім того мене чекала ще одна несподіванка: папа Йоан Павло ІІ висловив бажання особисто уділити мені єпископські свячення у Римі. Я навіть трохи злякався, бо не уявляв собі, як все це буде. Потім заспокоївся і все пішло за планом. 

— Була думка, щоб відмовитися?

Мені було тоді 38 років. Як для єпископа, я був дуже молодий. Але душпастирська діяльність була надзвичайно активна. Я волів би залишатися францисканцем і продовжувати працювати із звичайними людьми. Тому, якби мені дали хоча б найменшу можливість, я б, мабуть, відмовився від єпископства. Але, як я вже згадував, мені не дали такої нагоди і я прийняв це як Божу волю.

 

 

У той час велася будова кількох храмів одночасно. За десять років вдалося побудувати 12 храмів навколо Полонного. Це був час духовного підйому, ентузіазму віри. За час мого служіння там понад 10 осіб пішло до семінарії, понад 15 дівчат вступили до різних чернечих згромаджень… Було так багато роботи і мені було дуже шкода все це залишати. На тлі всього цього мене якось титул єпископа не приваблював. Моєю мрією була робота в парафії, поміж людей і для людей. А єпископство — це вже зовсім інша історія. Це невдячна робота – доводиться працювати із державними установами, різними чиновниками. Також і священники бувають різні. І не завжди вдається з усіма порозумітися, а відтак великі шанси стати для когось небажаною особою чи й взагалі ворогом. А священник — усім як батько: діти і молодь горнуться, парафіяни люблять і цінують. І мені було дуже важко залишати свою душпастирську працю, просто було шкода. Але мрію, що ще колись повернуся до цього служіння і знову відчую цю радість.

 

 

— 25 років — це та віха, яка вже дає право говорити про певні здобутки, плоди єпископського служіння. Що би ви хотіли відзначити?

— Єпископ Ян Пурвінський моїм першим і головним завданням визначив тоді будівництво семінарії у Ворзелі. Це був для мене серйозний виклик, бо все довелося починати з нуля. Зараз плоди цих зусиль очевидні — семінарія функціонує, її випускники працюють для блага нашої Церкви і це наша велика радість. Потім почався етап розбудовування Карітас-Спес. Ця структура, яка на сьогоднішній день має стільки дитячих будинків сімейного типу, соціальних центрів, будинків для літніх людей, будинків для самотніх матерів, оздоровчих осередків, починалася з нічого. Якби мені тоді хтось сказав, що це буде таким, як зараз, то я б сказав, що той хтось має занадто бурхливу уяву, я б не повірив. Тоді ми ставили перед собою маленькі цілі і просили Бога допомоги, щоб хоч щось вдалося реалізувати.

І третя річ, яку я вважаю, варто згадати – це співпраця із священниками протягом усіх цих років. Візитації парафій, спілкування з настоятелями, але також і моє служіння вірянам. За всі роки свого єпископського служіння я ніколи не оминав нагоди сісти до конфесіоналу, щоб сповідати людей, використовував кожну можливість сказати проповідь і завжди готувався до кожної. Я завжди вважав необхідним тримати зв’язок з людьми, служити їм, бути близько до кожного.

 

 

Бог щедро обдарував мене можливостями добре виконувати поставлені переді мною завдання і я намагався правильно використати їх усі. Навіть коли починалося Радіо Марія… Пригадую, підійшов до мене о. Олексій Самсонов і каже, що хотів би створити у нас в Україні Радіо Марія. А я слухаю його і думаю: «яке радіо із таким рівнем корупції та й взагалі, у Києві це просто неможливо». Я запропонував їм місце на Позняках, якраз тоді почалося там будівництво храму Успіння Пресвятої Діви Марії і думаю: «ну як нічого у них не вийде, то хоча б для приміщення щось зроблять». А зараз я пишаюся тим, що причинився до початків, до перших кроків, так би мовити.

Пам’ятаю, я відповідав за всі організаційні питання пов’язані із візитом папи Йоана Павла ІІ. Це було величезним пережиттям. Але теж, як я потім часто жартував, величезним подарунком – папа прибув до України 23 червня, якраз на мій День народження.

На кожному кроці я відчував Боже благословення. Два роки в Луцьку теж не минули намарне. Вдалося і там дещо зробити. Потім Харків і майже шість років плідної праці: будинки для самотніх матерів, монастир, два храми. І все це за досить короткий час. Тепер Одеса — і нові виклики, нові завдання. 25 років минуло як один день.

 

 

— Харківсько-Запорізька дієцезія теж була певним викликом, адже ви очолили її у дуже непростий час…

— Мене перевели у Харків у квітні 2014 року. У дієцезію, на території якої війна… Це було таке важке відчуття. Що говорити цим людям? Як? Було важко змиритися з тим, що впливу на ситуацію ми не маємо, і змінити, відвернути цю війну, припинити її — теж не можемо. Мене пригнічували питання, які я чув на свою адресу, що робить Церква, що ви, як єпископ, робите для тих територій, на яких іде війна, бо я хотів би могти робити більше, я би хотів, щоб ця війна припинилася. Але чи це у моїх силах? І тоді я ставив інше питання: а що може зробити Церква і що вона повинна робити? Церква може і повинна бути із своїм народом — розділяти з ним його горе і страждання, молитися з ним, турбуватися про тих, хто втратив близьких, дім, надію. І ми все це робимо. Від початку війни ми огорнули своєю опікою родини переселенців, вдів та сиріт. Ми підтримуємо їх духовно і матеріально. Ми супроводжуємо їх у їхньому горі і допомагаємо повернутися до життя, загоїти рани і позбутися ненависті. А це не так і мало. І будемо робити це так довго, як це буде потрібно.

 

 

— Що за ці роки давалося вам найважче?

— Найважче завжди було з державною владою. Терпіти не можу тої брехні і фальші, яку подають під виглядом турботи про загальне добро. Щоразу, коли я боровся за повернення храмів, доводилося наступати на ті самі граблі – вислуховувати, які католики недобрі і хочуть відібрати важливе приміщення, як не від дітей, то від громади міста, не дбають про добро суспільства і так далі. Тотальна підміна понять. Із цими радянськими установками було найважче воювати. А все інше якось так йшло з Божою поміччю вперед і особливих труднощів я переважно ніколи з нічим не мав.

 

 

Довідка CREDO

Станіслав Широкорадюк народився 23 червня 1956 року в с. Корначівці Хмельницької області. Закінчив 1973 року залізничне технічне училище. Після цього рік працював на залізниці. Три роки відслужив у радянській армії. Опісля працював на заводі у Полонному (Україна) та в Ризі (Латвія). 1979 року вступив до Ризької вищої духовної семінарії, а 1981 — таємно до Ордену Менших Братів. 1984 року був у Ризі висвячений на священика. Повернувшись в Україну, був настоятелем парафій у Полонному та Славуті. Керував будівництвом і відновленням понад 16 храмів в Україні.

6 січня 1995 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ висвятив його на єпископа та призначив єпископом-помічником Києво-Житомирської дієцезії. На Конференції єпископів РКЦ у травні 1995 року Його Преосвященство єпископ Станіслав Широкорадюк був призначений відповідальним за «Карітас-Спес» в Україні. З 2009 до 2016 року був Головою Комісії релігійної місії «Карітас-Спес».

З 2012 до 2014 року єпископ Станіслав був Апостольським адміністратором вакантного осідку ad nutum Sanctae Sedis (до рішення Апостольської Столиці) Луцької дієцезії.

Від квітня 2014 року — ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні, до якої належать також окуповані території Донецької та Луганської областей.

2 лютого 2019 року Папа Франциск призначив єпископа Станіслава Широкорадюка єпископом-коад’ютором із спеціальними повноваженнями Одесько-Сімферопольської дієцезії.

Єпископ Станіслав брав участь у молитвах на Майдані під час Революції Гідності в 2013-2014 рр. у Києві. У Харкові служить сім’ям українських воїнів, які захищають Україну, а також переселенцям. Багато уваги приділяє соціальному служінню: сиротам, самотнім матерям, для яких відкрив декілька будинків, літнім людям.

Єпископ провадить активне життя, займається спортом, щороку бере участь у паломництві до Бердичева.

 

 

 

Читайте також матеріали, які допоможуть вам краще пізнати єпископа:

«Як сталося так, що частина християн залишилася без Папи, а частина — без Мами?»

Україна потребує екзорцизму. З Кремля на нас насуваються чорні сили

Лист єпископа Широкорадюка про фальш і небезпеку «гендеру»

Станіслав Широкорадюк про три біди України

Політичних проблем Церква вирішити не може, — єп. Широкорадюк про працю католиків на Сході

«Страшно, що світ звик до війни в Україні» — єпископ Станіслав Широкорадюк

«Я хочу повністю присвятити себе праці в тій частині України, де зараз найважче»

«Сьогодні сильна стать – жіноча»

Людина починається з добра

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: