Єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Станіслав Широкорадюк розповів CREDO про те, як йому працюється у безпосередній близькості до лінії фронту, що вдалося зробити за три роки його служіння у дієцезії, про людей, які стали його надійними співпрацівниками, а також про те, що робить Церква для того, аби нарешті припинилася війна.
— Владико, на чолі Харківсько-Запорізької дієцезії Ви стали у найтривожніший час. З яким серцем Ви прийняли це призначення?
— Маю зізнатися – я трохи побоювався. Розумієте, війна і цілковита невизначеність того, що там буде далі. Але я зрозумів, що це справді було потрібно, щоб саме я пішов туди служити. Немає нічого випадково. Перше, що я застав — будова курії, яку треба було закінчити і друге — наплив переселенців, які втікали від війни. Працювати було неможливо. Тільки сяду в секретаріаті – хтось приходить, дзвонить у двері, має питання, прохання… Сестри також не мали умов – роздавали їжу просто неба, з кіоску зробили медпункт, де перев’язували рани бездомним та роздавали ліки. Все це мало дуже сумний вигляд. І я вирішив, спершу треба організувати якісь приміщення для потребуючих, щоб усі мали місце, куди прийти і я зміг працювати. А потім уже займатися будівництвом курії. І ось так з’явився соціальний центр, куди кожен міг би прийти і отримати те, чого потребує: медичну допомогу, їжу, одежу, помитися, випрати речі. Я досі дивуюся, як швидко Бог дав мені реалізувати цей проект. Я використав там кожен метр у тих контейнерних будиночках, щоб вмістити все, що тільки можна. А вже на другому поверсі там у нас кабінет психологічної допомоги, кабінет УЗД, дитячий центр, соціальний кабінет. Не можу перестати радіти з того, як чітко воно все працює – там є люди, які за це відповідають, кожен займається своєю справою. І я можу бути в курії і спокійно працювати.
— Розкажіть про людей, які допомагають Вам допомагати усім потребуючим.
— Передовсім мені дуже допомогли католики Німеччини: «Renovabis» фінансово підтримали мій план, який я їм представив. Також католики Австрії та «Kirche in not». Потім почали приходити волонтери. І я був здивований. У Києві, як тільки ми починали робити щось для бідних, одразу починалися протести сусідів. Люди приходили і кричали, щоб ми припинили «розводити бомжатник» і це постійно була проблема. Мені довелося забирати сестер Матері Терези Калькуттської на іншу локацію, бо на Тургенєва їм спалили їдальню для безхатченків. Це Київ – там не хотіли бачити поруч із собою бідних людей. У Харкові я очікував подібного, а натомість почали приходити люди, які питали чим допомогти. Один чоловік, який монтував мені краном ці контейнери, і робив складну роботу, яка дорого коштувала і займала багато часу, пропрацював ті дні, на які ми домовилися, а решту днів зголосився працювати безкоштовно — це була його пожертва на благодійність. Навіть на пальне грошей не взяв. Це мене тоді дуже вразило. І люди досі приходять і приносять їжу, залишають пакети з одягом, допомагають. Зголошуються волонтери: хтось психолог і пропонує кілька годин на тиждень консультувати, хтось пропонує вчити дітей англійської, хтось приходить бавитися з дітьми, кожен пропонує робити те, що може, і абсолютно безкоштовно. Приходили навіть переселенці – їм самим була потрібна допомога, а вони приходили, щоб допомагати іншим. Дуже швидко у нас заповнилися усі місця, які потребували людей. Зараз завдяки гранту з Польщі ми маємо УЗД та ЕКГ. І знайшлися лікарі, які можуть приходити у свій вільний час і діагностувати у нас. Тепер дуже вчасно прийшла допомога від Папи і ми маємо де її реалізувати – маємо соціальний центр, де є кому і для кого працювати. Все для людей.
Ми таки добудували курію. Такого розміру будівля для потреб власне курії була надто великою, тому зараз у нас там розташовані катехитичні класи, яких нам дуже бракувало, офіс Карітасу та й загалом усі приміщення пристосовані. Для курії залишив дві кімнати і цього досить – решта курії у валізі (сміється, — ред.).
— Я мушу зізнатися, що була під враженням від знайомства із сестрами, які працюють у вас. Видно, що вони люблять те, що роблять.
— Мій головний потенціал — ці золоті сестри! Не боюсь сказати – святі сестри. Вони настільки вкладаються у працю з бідними, присвячують їм увесь свій час, роблять усе, що треба, і працюють скільки треба. І це сестри мені розповіли, що до нас зголошується щораз більше жінок у скрутній ситуації, які не мають куди подітися, а перебувають у стані очікування або вже народили дитинку і не мають куди йти. Той будинок, який у нас вже працює, не вміщав усіх потребуючих і я почав думати, як би розширитися. Ми знайшли поблизу невеликий дім, але поки шукали на нього гроші, власниця його вже продала. Тоді я подумав, то може нам потрібне щось краще і більше? І ми знайшли такий дім, який був ще на стадії будівництва, але цілком нам підходив під наші потреби. Знайшлися добродії із Нюрнберґа, які були готові профінансувати за умови, що я візьму на себе всю відповідальність. І ми дивом за рік завершили цей проект, і зараз я вже бачу його плоди. Я бачу, як ті жінки дають собі раду, як вони вчаться жити заново і я бачу також, що така інвестиція в людей це найкраще, що можна робити. Зараз багато із тих, кому ми допомогли почали приходити до костьола і знайшли у ньому своє місце, хоча їх ніхто на силу не навертав. Вони просто побачили інше життя. Тепер регулярно ходять до сповіді, приводять дітей. У нас кожної першої неділі благословення дітей і я бачу, що вони із своїми дітьми перші в черзі. Я вже починаю думати, щоб підшукати ще один будинок поблизу і розвивати цю потрібну справу. Радо прийму у подарунок, якби хтось хотів нам допомогти.
— Чи була якась історія за три роки Вашого служіння, що залишила особливий слід у Вашому серці?
— У Бердянську, де ми також організували подібний соціальний центр, мене дуже вражає робота, яку там проводять із дітьми. Там зробили щось на зразок дитячого садка і туди приходить багато дітей із неповних сімей. І я бачу, як там священики змінюють дітей: вони стають відкриті, цікавляться світом, усміхаються. Влітку туди приїжджає багато дітей на відпочинок – частина католиків, але більшість православних. І там можна спостерігати апостольство світських: діти разом моляться, співають. Історії жінок, які знаходять у нас притулок — це щось насправді вражаюче. Одна жінка, мама двох дітей, сказала, що лише тут навчилася бути матір’ю. Сестри навчили її не лише шити чи готувати, вони навчили цю жінку любити своїх дітей. От такі історії зачіпають серце. Люди вдячні за те, що ми робимо.
— Ваша діяльність та служіння не обмежуються лише благодійними проектами.
— Католики на Сході дуже активні, дуже діяльні. Попри всі труднощі та війну ми будуємо два храми, тому що у них є потреба. У Миргороді нам вісім років православні перешкоджали в отриманні дозволу на будівництво. Почалася війна і все змінилося. Дозвіл дали – храм вже будується. У Мелітополі вже завершуємо будівництво. У нас все відбувається у повній гармонії – ми дбаємо не лише про дочасні потреби людей, але і про їхні душі. Два крила функціонують на повну силу: душпастирство та благочинна діяльність.
Ми даємо людям Бога і я на цьому наголошую сестрам, які часом мають побоювання, щоб їх ніхто не оскаржив у прозелітизмі. Ми не можемо влаштувати центр «швидкого обслуговування» — у всьому, що ми робимо, має бути видно Бога. Люди самі собі виберуть: бути їм католиками чи православними, але спершу їм потрібно Бога пізнати. Тому я заохочую сестер молитися з тими людьми, що приходять, розповідати чому ми це робимо, звідки все це. Навіть на наші акції роздачі зимового взуття я прошу батьків приходити з дітьми, щоб дітки щось послухали, щось нове для себе дізналися. Людям потрібно давати Бога до серця.
— Скільком людям ви допомогли у своєму соціальному центрі?
— За рік соціальні та медичні пакети отримало понад десять тисяч осіб. Також ми роздали понад 800 пар дитячого взуття. На обіди щодня приходить від 80 до 100 осіб. Ми їх вже знаємо і без реєстрації. Впізнаємо «своїх». Важко уявити, що стільки людей проходить через наш соціальний центр, але це факт і ми бачимо, як в очах частини людей запалюється іскра надії, відроджується віра у доброту. Звісно, я особисто хотів би бачити кращий результат – мені хотілося б щоб люди прийшли у Церкву. У православну чи католицьку – не у тому суть. Але ні – люди на це не мають часу. Навіть парадокс: безхатченки не мають часу на те, щоб прийти до церкви. Людина не знає, куди подіти час, але його все одно бракує, щоб відвідати богослужіння. Ось над тим нам ще треба працювати.
— Війна не поспішає закінчуватися… Що Церква може зробити для того, щоб її припинити?
— Молимося про припинення війни. Постійно. Щосуботи маємо Реквієм за загиблими. Може вони, там в іншому світі, випросять для нас той мир. Маємо молитися. Нам часто ставлять питання «що Церква робить, щоб війна закінчилася?» А що може робити Церква? Молитися за людей, разом із людьми. Ми їх підтримуємо, щоб вони не втратили віри та надії. Ще можемо підтримати їх благодійністю, і це ми також робимо. А от політичні проблеми Церква вирішити не може.
Люди вже звикли до всього. Самі нічого не роблять. Кажуть, що втомилися. І політиків не змушують до того, щоби щось робили. Ніхто не включається у процеси, які б допомогли припинити війну.
— Як ми, люди з «мирної» землі, можемо вмикатися у допомогу постраждалим від війни, щоби це було ефективно?
— Люди звикли. На жаль. Зведення про загиблих сприймають як щось буденне. Мені би хотілося, щоб люди включили солідарне співчуття. Кожен, хто втратив своє життя на війні, залишив тут маму, дружину, дітей і всі вони живуть серед нас. Не обов’язково зриватися з місця і їхати допомагати у прифронтові зони. Достатньо роззирнутися довкола і допомогти тим, хто поруч із нами: вдови, сироти. Ми почали створювати такі асоціації – вже є у Сумах, тепер хочемо створити таку у Харкові – чотирнадцять молодих жінок щосуботи збираються і моляться, спілкуються, надають одна одній підтримку, те, чого кожна з них найбільше потребує. Потрібна солідарність, людське співчуття.
фінансово.
Щиро дякуємо!
