Не в Колізеї, а перед базилікою св.Петра Франциск проведе цьогорічний молебень Хресної Дороги у Велику П’ятницю. Роздуми приготувало в’язничне душпастиство карного закладу «Due Palazzi» в Падуї.
Серед авторів цьогорічної Хресної Дороги — п’ятеро в’язнів, батьки убитої дівчинки, мати засудженого, донька батька, засудженого на довічне ув’язнення, катехетка, чернець-волонтер, суддя, офіцер пенітенціарної поліції та священник, осуджений безпідставно і потім виправданий судом.
У вступі зазначено, що товаришування Христу на Хресній Дорозі «голосом тих, хто населяє світ в’язниць, — це нагода участі в непересічному поєдинку між Життям і Смертю, відкриваючи при цьому, як ниті добра неминуче переплітаються з нитями зла».
Водночас це вираження віри в те, що «також у мороку в’язниці лунає сповнена надії звістка: “Для Бога немає нічого неможливого!” Якщо Його вхопити за руку, то хтось, хто був здатний допуститися якнайгидотнішого злочину, зможе стати учасником якнайбільш неочікуваного воскресіння». І таким чином «Хресна Дорога (Via Crucis) стає Дорогою Світла (Via Lucis)».
У роздумах до Першого стояння («Ісус засуджений на смерть») в’язень, засуджений на довічне покарання, зауважує, що багато разів по судах і в газетах розлягався крик: «Розіпни його!», і він це чув також на свою адресу. «Я більше нагадую Варавву, ніж Христа, а однак же найжорстокіший вирок — це моє сумління: вночі я розплющую очі й розпачливо шукаю світла, яке би роз’яснило мою історію», — зізнається в’язень, який — як сам пише — не втратив почуття сорому за своє минуле, за скоєне зло. «Я почуваюся Вараввою, Петром і Юдою в одній особі. Минуле є тим, що викликає в мені здригання, хоч я знаю, що це моя власна історія». Він пояснює, що хоч це «дивно звучить», але в’язниця була для нього спасінням, бо Христос, засуджений, як і він, прийшов до нього, щоб бути ближче і виховати його до життя.
При Другому стоянні («Ісус бере хрест») батьки, яким убито доньку, запитують: «Чому саме з нами сталося це зло?» Час не зменшив тягаря їхнього хреста і вони «приречені страждати до кінця», бо стали жертвою «найгіршого болю, який є»: пережити смерть власної дитини. Однак «у мить, коли розпач, здається, переважає, Господь різними способами виходить нам назустріч, уділяючи нам благодать взаємної любові як подружжю, взаємної підтримки, хоч і з трудом». Вони переконують, що Божа любов спроможна «відродити життя, бо ж Його Син Ісус задовго до нас зазнав людського болю, щоб могти відчувати щодо нього належне співчуття».
В’язень, який писав роздуми до Третього стояння («Ісус падає вперше») почувається «сучасною версією злочинця, який благає Христа: “Згадай мене!”», і цього злочинця, «більше ніж сокрушеного», він уявляє як того, хто «усвідомив, що йде помилковою дорогою». Зло наростало в ньому з дитинства і привело його до вбивства. «Те, що я не вірив у те, що на світі є добро, було моїм першим падінням. Друге — убивство — було немовби наслідком цього, всередині я був уже мертвий», — зізнався в’язень.
Матір засудженого, коментуючи Четверте стояння («Ісус зустрічає свою Матір»), підкреслює, що ані на мить не зазнала «спокуси залишити свого сина перед лицем його вироку», хоча день його арешту змінив усе життя сім’ї, яка немовби «пішла до в’язниці разом із ним». Жінка ввірила сина Богородиці, бо Вона переживала ті самі страждання по дорозі на Голготу і підтримувала Сина своєю присутністю. «Те саме хочу робити також і я. Я взяла на себе провину свого сина, попросила також простити те, що було моєю відповідальністю. Я прошу для себе милосердя, якого тільки мати може дізнати, щоб мій син міг повернутися до життя, відпокутувавши свою провину. Я постійно за нього молюся, щоб він день за днем міг ставати зміненою людиною, здатною заново любити самого себе та інших».
Наступний в’язень при П’ятому стоянні («Симон Киринеянин допомагає Ісусові нести хрест») звертає увагу, що хрест життя за мурами в’язниці — тяжкий. Однак там є «Симони Киринеяни»: «це друге ім’я волонтерів, тих, хто сходить на цю Голготу, щоб допомагати нести хреста; це люди, які відкидають закон натовпу, слідуючи за сумлінням». «Старіючи в ув’язненні, я мрію, щоб колись мені знову повірили як людині. Щоб я став Киринеянином для когось», — свідчить в’язень.
Шосте стояння («Вероніка обтирає обличчя Ісусові») стала нагодою для катехетки, яка відвідує ув’язнених, розповісти про слухання «людей у розпачі, що у пітьмі в’язниці пробують знайти пояснення причини зла, яке здається їм безконечним». Вони знають «смак поразки й самотності, докорів сумління і браку розуміння». Вона старається дивитися на них «вище за упередження», так, «як Христос споглядає очима, повними любові, на нашу крихкість та наші обмеження», оскільки «кожний, також і засуджені люди, може щодня ставати новою особою, завдяки цьому погляду, який не осуджує, але вливає життя і надію».
Наступний в’язень при Сьомому стоянні («Ісус падає вдруге») зізнається, що вперше він упав, коли продавав наркотики і зруйнував свою сім’ю, яка так само потрапила за ґрати. Другим падінням було питання: «Хто я такий, щоб Христос помирав за мене?» «Тільки сьогодні я зважився зізнатися в цьому: протягом тих років я не знав, що чинив, — пише в’язень. — Тепер, коли я це знаю, з Божою допомогою пробую відбудувати своє життя. Я дуже винен перед своїми батьками: багато років тому вони виставили на продаж наші найцінніші речі, бо не хотіли, щоб я провадив життя на вулиці. Я винний насамперед собі самому: думка, що зло має надалі керувати моїм життям, — незносна. Вона стала моєю хресною дорогою».
Сьоме стояння («Ісус зустрічає єрусалимських жінок») було доручене доньці чоловіка, засудженого на довічну кару. Це для неї стало нагодою зізнатися, що вона стала першою жертвою свого батька, бо 28 років росла без нього. Щоб бути близько, вона пройшла всю Італію з півдня на північ слідами в’язниць, у яких його утримували. «Життя примусимо мене стати жінкою, не залишаючи мені шансів бути дитиною. В нашому домі можна знайти цілу Хресну Дорогу», — жаліється жінка. І додає: «Для таких, як ми, надія — це обов’язок».
Наступний ув’язнений, коментуючи Дев’яте стояння («Ісус падає втретє»), визнає, що часте падіння «стає також своєрідним вироком, так ніби ми вже неспроможні стояти на ногах». «Як людина я падав надто багато разів: і стільки само підводився», — додає чоловік, який за час сидіння у в’язниці став дідусем. «Колись моїй онучці я розповім не про зло, яке натворив, а про добро, яке пізнав. Я розкажу їй, хто, коли я лежав на землі, приніс мені Боже милосердя», — обіцяє в’язень. При цьому він визнає, що «в ув’язненні справжнім розпачем є почуття, що ніщо у твоєму житті не має сенсу: це вершина страждання, почуваєшся найсамотнішим серед усіх самотніх у світі». «Це правда, що я розвалився на тисячі уламків, але прекрасно те, що ці уламки ще можна поскладати назад. Це нелегко. Але це єдине, що тут має значення», — підкреслює чоловік.
При Десятому стоянні («З Ісуса здерто шати») в’язнична вихователька вказує, що за ґрати входить людина, позбавлена всього, «з якої здерто всю гідність за скоєні нею гріхи, всю самоповагу та повагу до інших», і часто навіть позбавлена «того, що обов’язкове для розуміння скоєного зла». «Я відчуваю, що їхнє життя може початися заново, йдучи в іншому напрямку, повністю покидаючи зло», — пише жінка, що вибрала цю працю після того, як її матір загинула в лобовому зіткненні з автомобілем, яким кермував хлопець під кайфом. «Я одразу вирішила відповісти на це зло добром. Але хоч я люблю цю працю, інколи мені тяжко знайти сили, щоб її продовжувати. В цьому настільки делікатному служінні, щоб могти підтримати стільки життів, які нам довірені і яким щодня загрожує катастрофі, ми самі можемо почутися покинутими», — зауважує вихователька.
Автором роздумів до Одинадцятого стояння («Ісус прибитий до хреста») став священник, несправедливо обвинувачений, а потім виправданий. «Я висів на хресті десять років, то була моя Хресна Дорога, повна документів, підозр, звинувачень, обмов», — зізнається той, хто раз по раз у суді шукав очима хреста на стіні і вдивлявся в нього. Багато людей разом із ним молилися за хлопця, який його звинуватив. «Того дня, коли мене повністю виправдали, я відкрив, що щасливіший, ніж десятьма роками раніше: я відчутно пізнав діяння Бога у своєму житті. Повішене на хресті, моє священство засяяло», — пише священник.
Пенітенціарний суддя при Дванадцятому стоянні («Ісус помирає на хресті») звертає увагу, що не може «прибити» людину до її вироку, оскільки «це би означало засудити її вдруге». Однак людина мусить відпокутувати за скоєне зло, бо ж інакше це було би легковажністю щодо її злочину, виправданням «її недопустимих дій, які завдали фізичного і морального страждання іншим людям». Проте істинна справедливість можлива тільки завдяки милосердю, яке «не прибиває людину до хреста назавжди», а навпаки, допомагає їй встати, «навчаючи її розуміння того добра, яке, попри скоєне зло, ніколи повністю не згасає в її серці». «Тільки через поновне відкриття своєї людяності засуджена людина зможе розпізнати її в іншому, у жертві, якій вона завдала страждань».
Роздумуючи над Тринадцятим стоянням («Ісуса знято з хреста»), чернець-волонтер, який ходить у в’язницю вже 60 років, зізнається, що в’язні завжди були його вчителями. Завдяки ним він зрозумів, що міг би бути на їхньому місці, якби життя поточилося в іншому напрямку. «Ми, християни, часто впадаємо в оману і почуваємося кращими за інших, так ніби можливість займатися вбогими дозволяє нам ставати суддями інших, засуджуючи їх стільки разів, скільки нам хочеться, без будь-якої апеляції», — вболіває чернець. На його переконання, «в ув’язненні надалі людей ховають живцем: це історії життя, яких уже ніхто не хоче». «Христос повторює це мені щоразу: “Ну давай, не спиняйся. Візьми їх знову на руки”. Я не можу Його не слухати: навіть у найгіршій людині завжди є Він, незалежно від того, як сильно пам’ять про Нього покрита брудом».
Роздуми останнього, Чотирнадцятого стояння («Ісуса покладено до гробу») написав офіцер пенітенціарної поліції. Від підкреслює, що в’язниця змінює: добра людина може стати садистом, а підлий може стати кращим. Мета його праці — «дати наступний шанс тим, хто став по стороні зла». Це вимагає з його сторони гуманізму, розвитку людських стосунків, що виражаються у «жестах, чутливості й словах, які можуть щось змінити, навіть якщо вимовлені тихо». «Моє маленьке прагнення — бути взірцем для тих, кого я зустрічаю за ґратами. Я стараюсь якнайкраще захищати надію людей, які визнали себе переможеними, перелякані думкою, що коли вони одного дня звідси вийдуть, то їм загрожує поновне відкинення суспільством. У в’язниці я їм нагадую, що з Богом останнє слово ніколи не належатиме гріху», — підводить підсумки офіцер
фінансово.
Щиро дякуємо!
