Викрадач Великодня 2020

Усе не так, як «має бути»

Некомфортно жити в незвичних умовах, бо тоді закономірна сукупність дій не забезпечує очікуваного результату, не дає необхідних емоцій. Тоді не вдається так, як годиться. А ми ж зазвичай знаємо, як має бути. І що цікаво, часто такі кардинальні зміни пов’язані з появою нового життя. Коли вдома з’являється немовлятко, то вже ніколи не буде так, як було. І важливо також розуміти, що ніколи не буде так, як «має бути». Бо часто це «має бути» є набором наших ілюзій, якими ми просто прикриваємося від наших страхів чи комплексів. А в гонитві за цим «має  бути» ми втрачаємо наше неповторне «я є». Наше «будьмо»!

Ми зараз переживаємо дуже дражливий час. Усе, з чим асоціювався нам звичний Великдень, зараз для нас недоступне: посвячення кошиків, участь у величних нічних Літургіях, гаївки у лісах і парках, довгі гостювання та всеродинні посиденьки. І тоді закрадається думка, що хтось нам вкрав чи зруйнував Великдень, що Бог «карає грішників за злодіяння, а терплять, як завжди, праведники». І починаємо ділити людей на пропащих і вибраних, а події — на чорно-білі кадри апокаліптичного фільму, в якому дуже розмита межа між вимислом і фактом. Це дивовижа, але оце «не таке, як має бути», часто промовляє особливо, бо пробуджує наші серця зі сну звиклостей, а отже шаблонності та стереотипності.

Я дуже добре пам’ятаю свій минулорічний Страсний Четвер. У мого річного синочка була гарячка через чергове двостороннє запалення вух. А з чотирирічним первістком чоловік о шостій ранку поїхав до лікарні на операцію: синові мали видалити аденоїди. У цей день на цю операцію було призначено десятки дітей, які багато місяців чекали на це «звільнення для носа». Тож я не знала, о котрій саме годині буде наша черга і чи взагалі вони тієї ночі спатимуть вдома чи в лікарні. Чоловік зателефонував близько 16:00, бо син замість того, щоб спати після анестезії, одразу після операції прокинувся та дуже плакав. Тож я намагалася його розрадити і нічого не змогла розпитати в чоловіка. Як дізналася пізніше, Ілля після телефонної розмови вхопив тата за голову і так заснув, довго не відпускаючи його. Чоловік потім не телефонував, бо боявся збудити молодшого, якого цілодобово тримала на руках. І я не сміла турбувати чоловіка, бо не знала, яка там ситуація. І в такому тривожному незнанні минув цей четвер. За цей день я схудла на 2 кг. Також я не могла прийняти фізично Євхаристію. І увечері, коли всі поснули, відчувала, що дуже сильно потребую розслаблення — подивитися якесь комедійне шоу, «шоб тупо поржать», чи шо… І тоді сказала Ісусові: «Боже, вибач, але я така вичерпана. Я не в силі роздумувати над Твоїми страстями. Не можу співстраждати з Тобою, не можу потішити Тебе. Вибач, але я йду щось потішне увімкну собі». І раптом серцем почула: «Я Бог, Катю! Я не потребую потішення чи співчуття! Я страждав, щоб у Своїй крові втопити твої страждання. Щоб у Моїх ранах вгамувати Твій біль. Щоб у Моєму боці ти реально розслабилася. Я страждав, щоб потішити і розрадити тебе цілковито». І відбулося щось дивне. Я наче пройшла хресну дорогу не з перспективи людських мук, страждань і материнських плачів. А в якомусь іншому світлі — воскреслому. В якому Ісус — не жертва виродків. А відважна породілля, яка хвацько передихує перейми в очікуванні коханого дитятка. Яка не потребує, щоб її жаліли. Бо її страждання — це не кінець, а початок – ворота для нового життя. Бог того вечора подарував мені таке дивне одкровення, що я повернулася з молитви наче після операції — з вільним диханням, відчуваючи аромат Життя і снагу бігти, мчати за Воскреслим. Не дозволити нікому й нічому викрасти у мене Життя, яке Ісус здобув великої ціною на хресті.

Викрадач Великодня — це сатана. Він хоче влаштовувати теракти в храмах, підривати авторитет Церкви, цінність сім’ї, безпеку тих, хто не може ще себе захистити. Він хоче, щоб люди в повсюдному смутку та хаосі відмовилися від Життя, знехтували перемогою Ісуса, не прийняли спасіння… Раніше брехун відволікав нас від Христового Воскресіння ковбасами, солянками, новими мештами-шматами, вимитими вікнами, пишними кошиками і гучними гуляннями. А зараз… Зараз без цього «пасхального набору» ми не уявляємо собі Пасхи. Піжамно-халатний період наче загострює всю дражлистість нашого душевно-духовного стану. Ми не знаємо, як святкувати і навіщо, бо забули, що то за свято… Може весни, а може пробудження всього живого? Може кольорових яєць і шоколадних зайців? А може Пасха — це від слова «пасочка», така пахуча, солодко посипана і прикрашена міртою?

Пасха — це вихід. Вихід Божого люду з неволі. Воскресіння — це прорив. Бог самобутньо втрутився в історію людства, вирвав, наче лев, людину з рабства смерті, дозволив їй плекати Царство Боже тут і тепер, а сам вознісся, щоб приготувати для кожного покій у Царстві Небеснім. Вихід — це завжди незручно, бо навіть до рабства звикаєш. Воно стає перевіреним, а отже комфортним. Вихід — це вхід у щось незвичне, не надто знайоме, яке потребує пізнання і досвіду, а отже пильності, спостереження та аналізу. А це вже незручно, бо необхідно щось змінювати.

Зараз для мене дуже актуальна історія, описана в Євангеліє від Луки 6 — «одного разу в суботу, коли Ісус проходив засіяними ланами, учні його зривали колоски й, розтерши їх руками, їли». Цю «негігієнічність» учнів спостерегли фарисеї. Останні – певна, що ситі та відпочилі, — докоряли учням, що так робити «не годиться». У суботу зривати колосся, та ще й не те, що ти садив, та ще й їсти нечистими руками – не гоже!

Коли ти ситий, не відчуваєш ні в чому потреби, то на дивані дуже легко будувати філософію цього «годиться» і «так-має-бути». А коли ти вирушаєш у життя з Тим, Хто є справжнім Життям, то розумієш, що християнство – це не рожева ілюзія для зашмарканих слабаків. Що бути учнем Ісуса – це стати справжнім, реально бути. А бути живим боляче. Бо нічого не відчувають лише мертві. Бути учнем Ісуса – це прийняти життя у його повноті, а отже без самвиправдань і самонавіювань, з його неприйнятностями. Це дозволити собі виходити поза рамки «так-має-бутого», щоб вміститися в Тому, Хто Є. Дозволити Богові бути в тобі. А це часами буває далеко не просто і зовсім не естетично.

Учні Христові бувають голодними, що аж кидаються на чужі колоски… Учні Ісусові бувають за гратами… Учні Ісусові хворіють, страждають і помирають… Але учні Ісуса не втрачають надії та радості навіть у найжахливіші моменти земного життя. Вони уміють святкувати Великдень у концтаборах і на каторжних роботах. Бо їхній День Великий не людськими зусиллями чи красивими атрибутами, а стараннями Ісуса. Христос на хресті зробив усе для того, щоб ми були щасливими – тобто щоб наше щастя не залежало від обставин. Щоб нашим щастям був Бог, Його любов, близькість та правда.

Ісус на фарисейські зауваження про «так-не-годиться» відповів, що «Син Чоловічий — Владика і суботи». Христос чітко тут заявив про себе. Він владика! Хоч певно не такий, як «має бути», за уявленнями ситих і тих, хто знає, «як годиться». Бог часто ламає нас, виводить у незвичні простори та дивні ситуації, щоб оживити нас, привести до тями. Бо ми часто, як задубілі ляльки, боїмося визнати правду нашого серця, власну слабкість. Зручніше вдавати зі себе «таких, як годиться», і робити, все «як тре», ніж виконувати Божу волю, бо вона часто якась незвична.

Цьогоріч Бог готує для нас незвичний Великдень… Чи знехтую Його Воскресінням, бо свято таким не має бути? Чи дозволю Ісусові бути Владикою і Великодня?