Кардинал Конрад Краєвський, папський Великий елемозинарій (розподілювач милостині), перебуваючи в Україні, побував у Львові, де освятив ділянку під будівництво Дому милосердя та новозбудований храм парафії св. Йоана Павла ІІ, відвідав дім Милосердя братів Альбертинців та кухню для вбогих Карітас-Спес Львівської архідієцезії, а також у Бердичеві на відпустових урочистостях Божої Матері Святого Скапулярію.
Поміж цими заходами кардинал Краєвський коротко поспілкувався з католицькими журналістами.
На запитання CREDO, що є найважчим у служінні убогим, у допомозі потребуючим кардинал відповів:
— Ми самі маємо жити Євангелієм і чинити те, що зробив би Ісус. Я постійно себе запитую: чи те, що ми робимо, подобається Ісусові? Бо це може подобатися світові, але не мати нічого спільного з Євангелієм. Коли папа Йоан Павло ІІ помер, то ми з єпископом Маріні поклали на його труну розгорнене Євангеліє, яке потім закрилося вітром. Йоан Павло ІІ усі справи Церкви, як і всі особисті справи, завжди вирішував через Євангеліє. І моїм завдання є, власне, включитися в логіку Євангелія, у стиль діяльності Христа. Допомагати всім тим, хто якимось чином загубився з різних приводів — чи то економічних, чи життєвих чи пов’язаних із вірою. Моє завдання — бігти туди негайно від імені Папи і допомагати одразу, не так як це роблять уряди: «відповімо за півроку»… Ні, зразу! Адже в Євангелії існує лише сьогодні і немає завтра, а вчора — це вже історія. Якщо я не допоміг учора, то вже не допоміг. Ніхто з нас не певний того, що на нас чекає завтра. Існує лише сьогодні. І моє завдання — усе це робити сьогодні.
Я вже сьомий рік як єпископ. За цей час я нікого не висвятив, не миропомазав, не взяв участі у жодному конгресі. Моє завдання — займатися бідними людьми і лише ними. Навіть цей виїзд є для мене доволі дивним, але пояснюється тим, що, по-перше, ми вмурували камінь під будівництво львівського Дому милосердя для жінок у кризовій ситуації, а по-друге — я був сім років поруч із Йоаном Павлом ІІ разом із митрополитом Мечиславом. Ми були поруч із папою у його найважчі часи, коли він щодня дедалі більше слабнув. І це тривало п’ять років. Я почав працювати церемоніарієм 1998 року і разом з о.Мечиславом, який був молоденьким священником; ми намагалися підтримувати Святішого Отця у його стражданнях. Це не було легко, бо коли ти молодий, то пориваєшся з мотикою на сонце, а Святіший Отець згасав на наших очах. Проте це було найпрекрасніше Євангеліє світу. Найбільше він зробив своїм стражданням, а не словами чи енцикліками. Скільки взагалі людей пам’ятають про енцикліки? — але те, як він страждав на очах цілого світу, — всі ми це пам’ятаємо. Як благословляв, коли не міг говорити, — теж усі пам’ятаємо. Ми в той час були близько, були поруч, на першій лінії. І саме тому я приїхав сюди від імені Папи Франциска, а водночас виконуючи свій обов’язок перед Йоаном Павлом ІІ. І хоча його сьогодні немає з нами, але я завжди вожу з собою його невеличке фото із клаптиком сутани.
Він залишив такий великий відбиток на моєму житті та житті архієпископа Мечислава, що я можу сказати: не могло нас сьогодні тут не бути.
На запитання від Ватиканського Радіо про те, яке значення для Церкви має сьогодні особа бідна, кардинал відповів так:
— Бідні це скарб Церкви. Колись одному з римських дияконів сказали, що має видати усі скарби Римської Церкви, — і він привів бідних. А все тому, що сам Христос був убогим. Євангеліє багато говорить про вбогих, але ми часто думаємо, що йдеться лише про тих, що бідні економічно. Проте більшою вбогістю є бідність духовна, біднішими є ті, які мають проблеми з Таїнствами. І в цьому усі папи доповнюють один одного: Йоан Павло ІІ впровадив «Щоденник» Сестри Фаустини, а Папа Франциск — Рік Милосердя. Вони наче хочуть сказати: «Подивіться! Бог не втомився від нас. Не втомився від нашої вбогості». Адже людина, яка живе у гріхах, — убога. Та Господь кличе всіх до себе і хоче носити всі наші тягарі. (…)
Якось, на площі св. Петра, Папа дуже страждав. Видно, що не міг всидіти на місці. І я запитав у нього, чи можу йому чимось допомогти. Тоді він сказав: «Мені вже неможливо допомогти», а за мить додав: «Але так має бути». І храм, який у двадцяту річницю візиту св.Йоана Павла ІІ буде освячено, — це плід, який дозрів за цей час. Він не був збудований одразу ж — через рік чи два після візиту. Потрібно було багато терпеливості, як у сіяча, який засіяв зерно і мав зачекати, аж зійде. І ось сьогодні це зерно сходить у Львові.
Для мене це сентиментальний візит. По-перше, зустріч із митрополитом Мечиславом, з яким ми були пов’язані служінням при Папі протягом довгого часу, а по-друге — у мені оживають спогади із того часу, коли я був у Львові з самим Йоаном Павлом ІІ під час його візиту в Україну. І, може, я вже дуже старий і починаю розклеюватися, бо, знаєте, — церемоніарій це та людина, яка ніколи не розчулюється, як усі плачуть, бо має ж хтось вести усі ці церемонії, а я був церемоніарієм 15 років при трьох папах. Проте сьогодні, коли ми з мером Львова ходили вулицями міста, то все повернулося: і біль, і страждання папи, і те, як о.Мечислав допомагав Святішому Отцю, а той ставився до нього як до внучка. Усі ці спогади повертаються тут. І дякую Богові, що можу тут бути і згадувати все це. Папа був тою людиною у нашому житті, завдяки якій ми стали кращими.
фінансово.
Щиро дякуємо!
