Вірити — це вміти святкувати

Людина має вписане в себе прагнення святкувати; насмілюся сказати, що це майже частина її природи.

Християни — то люди радості, свята і веселощів. Католик — це людина, яка веселиться, грається, — homo ludens, людина радості. Ось Господь прийшов, а Господь є Радість, Господь оселився між нами. Наречений перебуває серед своїх. Нам варто вміти, як Давид, танцювати перед  Ковчегом завіту, або підскакувати, як Йоан Хреститель у лоні своєї матері.

Аби плідно жити, треба вміти святкувати; без святкування наше життя — пласке й нудне.
Що таке святкування? Саме слово закладає, що це якась участь у святості. Святкуючи, ми перебуваємо близько до святості. Мірою того як секуляризація прогресує, наше існування збіднюється, ми приймаємо (або радше спокушувані до того, щоби прийняти) заледве два ритми життя: час праці й час відпочинку. Я б хотів протестувати проти такого стилю буття й голосно зазначити: людина має вписане в себе прагнення святкувати; насмілюся сказати, це майже входить до її природи.

Свято — це Вічність

Отже, що значить «святкувати»? Насамперед це увійти в якийсь інший час, відмінний від буденності, а через це увійти в інший, ніж поточний, вимір життя. Свято — це подія, яка має два вектори: один вказує вгору, до Небес, а другий — горизонтальний, звернений до інших.

Перший вимір — це людина, яка, зрештою, є sursum corda. Людина — це «вгору серця»! Людина не вміщується в площину. Людину неможливо переїхати катком і звести тільки до виміру «право-ліво», «робота-відпочинок». Чому, однак, саме святкування має бути цим виходом людини в третій вимір, що виходить поза площинність?

Франц Розенцвейг у гарній книжці «Зірка спасіння», розповідаючи про біблійну віру юдеїв та християн, не аналізує догматичну структуру цих релігій, а розповідає, як святкують їх представники. Це дуже важливо. Тому що насправді «вірити» означає «вміти святкувати». Віра це не просто розумова схильність до кількох записаних формулок; віра — це спосіб буття. Буття етичного, буття, яке пам’ятає про обов’язки щодо другого. Але, ради Бога! — віра це не збірка приписів! Віра це святкування. Це заклик брати участь у дійсності Бога, який до нас приходить.

Чи це тільки така гарна «священицька» формулка? Що це означає? Як перекласти це мовою нашого досвіду? Святкувати — значить завжди святкувати «щось», а отже — дозволити, аби дійсність, до якої ми звертаємося, наблизилася до нас. Святкуючи, ми відновлюємо свою пам’ять. Господь воскрес, насправді воскрес! Господь народився у Вифлеємі Юдейськім! Ця пам’ять — однак, не є звичайним «пригадуванням». У Святій Месі, повторюючи слова і жести Христа, ми беремо участь у дійсній присутності Тіла і Крові Господа. Також свято розриває струмінь часу і дозволяє нам відкритися на дійсність Вічності, відкритися на Того, Хто постійно заново до нас приходить. Ми не лише згадуємо події двотисячолітньої давності, які відбулись у Вифлеємі; це діється зараз, бо свято — завжди зараз. Свято це не спогад, це не забігання думкою і надією в майбуття; свято є зараз, і тому в кожному святі є щось від вічності, в якій час уже не біжить, час спиняється; він не кам’яніє, але немовби потужнішає, густіє, стає величезним; величезним, як вічність.

Час не тече однорідно, часів є багато — стільки, скільки людей, бо кожна людина це цілий світ, і коли людина народжується, то народжується новий світ; коли людина помирає, світ помирає. Людські історії не підсумовуються так собі просто, як гадають прихильники теорії невпинного прогресу. Кожна людина від початку розпочинає історію свого спасіння, і до кожної приходить Бог. Нагодою, аби Він до мене прийшов, аби народився в мені, якраз є пам’ять, яка робить так, що тайна сповнюється зараз, збувається задля мене. Ось я можу торкнутися того самого. Людина культури знає, що найважливіші речі в житті, події, моменти, подолання треба святкувати. Святкується також і пам’ять важливих подій спасіння.

Свято — це Люди

Другий вимір святкування — горизонтальний, людський. Аби святкувати, потрібні принаймні двоє або троє чи більше, немає «індивідуального свята». Гебрейське слово hag, яке ми перекладаємо як «свято», буквально означає «утворювати коло». Тому можна сказати, що святкувати це утворювати коло довкруг святої справи, святої дійсності. Як на мене, дуже важливим критерієм для кожної справи, критерієм температури нашої віри є вміння святкувати. У святкуванні зустрічаються два обличчя людства. Кожен з нас бере участь у святкуванні двома частинами своєї людської натури, тут зустрічаються homo orans  — людина, яка молиться, і homo ludens — людина, яка веселиться. Дивна, парадоксальна дійсність, глибоко людська.

Отож неможливо святкувати осібно, неможливо «самому собі» святкувати, замикаючись у власному «я». В кожному святкуванні, яке, зрештою, має вимір дійсної радості, є відкритість на другого. Певно, кожен з нас це відчуває, що коли втішиться, то цим ділиться. На відміну від того, коли нас торкається страждання, коли нам боляче. Тоді ми скручуємося в клубок, і кожен хоче зі своїм болем замкнутися.

Радістю ми ділимося й радість дозволяє нам наново відкрити спільноту — справжню, глибоку спільноту. І, може, саме ця спільнота, в якій ми святкуємо — сім’я, друзі — дозволить нам наново і глибше відкрити цю радість, відкрити, чим є Церква, тобто дійсністю між-людською, в якій захотів замешкати з нами Господь.

Може, саме тоді, коли поглянеш на це інакше, не  в координатах праця-відпочинок, але у вимірі святкування, вдасться тобі інакше побачити іншу людину. Може, вона дуже чекає на інший погляд і на слово, яке з цього погляду виникне. Може, вони потраплять у саме серце, влучать боляче, лікуючи тяжкі рани. Святкування Навечір’я Різдва і Великодня — це спроба віднайти вимір урочистого святкування в сімейному колі, тому вони такі важливі для сім’ї. Навечір’я, вігілія — це не тільки сімейне застілля, список обов’язкових страв; вігілія означає чування, перебувати в чуванні, чуйності, в якій уже присутня радість! Чи ми здатні створити таку атмосферу в домашній літургії? Кожна неділя — нагода в цьому практикуватися.

Сім’я — це основоположна літургійна спільнота в юдейській традиції. У сімейному гроні святкують Пасху, під час якої, згідно зі звичаєм, господар дому відповідає на запитання найменшого сина, чому всі зібралися і що мають робити.

Дуже важливим елементом справжньої домашньої літургії у християнстві є ділення різдвяною облаткою, тобто нагода примиритися, сказати слова, які можуть виправити ситуації інколи сповнені болю і труднощів. Це не тільки красива традиція, а й дуже важливий екзистенційний жест, який вимагає відваги, інколи — зізнання в тому, що було погане. Уміймо переживати нашу віру радісно, святково, бо Господь насправді з нами…

Нудьгувати забороняється!

Є пора на кожну річ і час на кожну справу під небом. Є час народжувати і час помирати, час садити і час виривати те, що посаджене. Час убивати й час лікувати, час ламати і час будувати (пор. Проп 3, 1-8). Я додам: є час святкувати і час на щоденність, час надзвичайний і час якнайбільш звичайний, аж до нудьги.

Поміж тим, що святкове, і тим, що буденне, існує напруженість, і вона творить культуру, вона творить багатство. Коли з нашої культури зникає цей таємничий вимір святості чи «святковості», залишається банальність. Наші свята, наше переживання свят закінчується на великих покупках, через що, змучені, ми вже навіть не вміємо радіти, і свята нам нудні. Я розумію молодих людей, які кажуть: «Ой, коли вже нарешті ці Свята скінчаться, бо витримати несила…»

Ну бо це правда: коли гине sacrum, залишається банальність.

Приятель- чех сказав мені, що там поширився (особливо в Празі, місті найбільш лаїцизованому, щоб не сказати атеїстичному) звичай світських похоронів. Просто тіло спалюють, і нехай там управління цвинтаря щось «із цим» зробить — жодного похорону, жодного прощання. Баналізація смерті.

Целебрація — таке дуже урочисте слово — це входження у сферу божественності через ритуал, жертву, полишення служебних трудів. Одночасно співіснують целебрація (урочисте служіння) і рекреація (відпочинок). Рекреація дослівно означає від-творення, тобто щедрість, радість. Чи ми вміємо «урочисто служити» наші свята? — Ну, загалом так, бо ходимо на Святу Месу… Вочевидь це справа важлива; але кепсько в нас це виходить, релігія асоціюється з жорсткими вимогами і нудьгою. На жаль, це наслідок проекції нашої власної принциповості й занудності. Наш Бог — це «Бог танцю», і тому такою важливою є друга сторона святкування, своєрідне звільнення, карнавал, елементи гри, забави. Шкода, що вони раз по раз десь гинуть і стають тільки етнографічними цікавинками. Ми нездатні створити їх заново, ми — міські люди.

У домініканців колись був, наприклад, гарний звичай на так зване Свято Немовлят (тих, що їх цар Ірод перебив), де все було навпаки, тобто наймолодший ставав пріором і керував усіма, пріор мусив ставати лектором під час обіду, і такі інші дивні речі діялися. Такий собі світ навиворіт.

Інколи цілком непогано влаштувати «світ навиворіт», не лише для того, аби на цьому світі «відігратися», бо він завжди «лицем» нагору, але щоб набути дистанції, яка дуже важлива. У певному сенсі, свято має поставити світ на голову, бо тоді найкраще видно, який він насправді. Зрештою, в кінцевому підсумку, Втілення, воскресіння — це теж «перевертання світу догори дригом», повністю неочікуване. Можливо, свято допоможе нам віднайти цю правильну перспективу, в якій ми існуємо; може, правдивіше буде видно світ, коли ми дозволимо собі радіти?

Переклад CREDO за: Ян Анджей Клочовський ОР, Dominikanie