Жінка в церкві нехай мовчить. Або принаймні помовкує

Вже вкотре переконуюся, що реалії Церкви в Україні — оригінальні та відрізняються від того, як живуть католики в інших країнах світу.

А роздумами про це я перейнялася, коли послухала відео польських блогерів отця Адама Шустака ОР та докторки моральної теології Агати Руйнер. Вони дискутували, чи не утискають жінку в Церкві тим, що не дають її виконувати деяку роботу і що не всюди вона може сказати своє слово — як, наприклад, у Ватикані, де всі кардинали чоловіки, або в парафіяльній раді, де керують одні лиш священники. А як же воно у нас, в Україні? Думки мої, персональні, не претендують на жодні узаконення.

Біля вівтаря жіночкам не місце

Хоч, наскільки я чула, в українських парафіях ніколи не пролунало офіційної заборони дівчатам-білянкам служити біля вівтаря, однак 99,8% служителів біля священників — хлопці або чоловіки. Як виявилось, у Польщі в одних дієцезіях на Месах у парафіях білянок мати дозволено, а в інших — ні.

Сама я була свідком, як у деяких парафіях дівчата надягають довгі альби, проходять курс побожного вигляду й належної поведінки під час Меси та служать біля вівтаря. Чи в разі заборони на появу дівчат в альбах я би стала гостро засуджувати такий крок, або навіть обстоювати право жінки на стояння біля вівтаря? — Радше ні.

Чому? Бо, як на мене, хлопці мають дуже гарну формацію, коли їх готують у міністранти. Змалку їх привчають бути чемними, витриманими, врівноваженими. Дитина у 5-7 років цілу годину побожно стоїть біля вівтаря зі стуленими долоньками. Як бачила у Братів Менших Капуцинів у вінницькій парафії: щоби служити біля вівтаря, хлопці мали регулярно сповідатися, не дуже сильно грішити, проходили власну формацію. Хіба це не чудова нагода для того, щоб виростити гарних чоловіків для священства, та й для сімейного життя? Тому я би цій справі не заважала. Нехай розвивається.

Чи мріють українські жінки та дівчата правити Месу в ролі священника-чоловіка? Хіба ні. Або, може, я чогось не знаю. В країні, де зруйновано інститут сім’ї, а в суспільстві важко знайти чоловіків-лідерів, — священників у храмі дуже часто сприймають як ангелів з небес. Бо ж ті ідеально, як на мене, виконують свою функцію.

Перспективу розвитку Церкви та фінансові питання вирішують чоловіки

Вирішують, бо вони священники. І на їхніх плечах — життя храму. Чи буде там тепло, чи порозгрібають узимку сніг та чи поприсипають улітку калюжі, щоб було як дістатися до храму; чи вистачить на комуналку за тарифами потужних держпідприємств; на фарбування стін та підлоги, на будівництво… Це все вирішують отці. Чи хочуть цю роботу виконувати жіночки? Та я думаю — вони щасливі, що їхні священики з усім цим самі дають раду! Ми тут в Україні щасливі люди: у нас ідеальний патріархат!

А чому все так легко? Чому жіночки не хочуть влади?

Як на мене — тому, що наші священники чудово виконують свою роботу. А саме — заохочують мирян до служіння в парафіях. Наші жінки мають більше, ніж мріяли, лідерських пропозицій. Якщо ви не рахували, порахую я:

• Очолити молитовну групку, таку як розарієве коло, і молитися 365 днів у році за проблеми та потреби всього світу;
• Створити катехитичне коло та готувати людей до найважливішого — Святих Таїнств, таких як Перше Причастя та Сповідь, Миропомазання, ба навіть Шлюб! Звісно, бажано на це вчитися, не сподіваючись на якісну самоосвіту. Ну і для цього маємо в Україні навчальні заклади;
• Керувати парафіяльним хором або у ньому співати. Маєш талант, закінчила музичну школу — вперед! Або служіння органісткою;
• Можна відкрити парафіяльний дитсадочок. У Києві таким садочком опікуються сестри-монахині, проте знаю, що у Львові такий садочок створювали світські панянки, якщо він і далі працює — чудова справа!
• Служити у різних рухах та спільнотах вірно, багато років, та вести за собою нових людей. Як, наприклад, у Францисканському Ордені Світських чи у спільнотах Віднови у Святому Дусі: роботи багато, працівники є, але трохи ще бракує;
• Служіння красою — підготовка храму до Євхаристії, створення декорацій, прикрашання квітами;
• Участь у прямих ефірах на католицьких радіо, наприклад, під час молитовної лінії, де постійно приймають навіть новачків.

Цей перелік не обмежений. І це багатство нашої Католицької Церкви в Україні. Коли жінка бачить, що в неї стільки своєї прекрасної і захопливої роботи, вона не претендує на чоловічу. Їй немає сенсу конкурувати. Хоч би з тим, що є, впоралась!

Хай мої слова нас, чоловіків і жінок, надихають, мотивують, і ростять у гордості за нашу Церкву. А ще — щоб ми були відповідальними за цей прекрасний дар. Як у тій притчі про таланти: кожен талант важливий і принесе плід, якщо його не зарити й не кинути не там, де не слід, а покласти у належному місці та зрощувати. Бажаю, щоби нам це вдалося.