Смерть на замовлення

У декларації Конгрегації віровчення «Iura et bona» читаємо, що людське життя лежить в основі усіх благ, адже воно є джерелом і умовою кожної людської діяльності та суспільної взаємодії.

І якщо більшість людей вважає, що людське життя є святим і що ніхто не може поводитися з ним, як заманеться, то віруючі люди бачать у ньому ще й дар Божої любові, який мають берегти і збагачувати.

Проте сьогодні ці тези не такі вже й очевидні. Ми бачимо тенденцію до підміни понять. Людське життя стає недоторканим і святим лише за певних обставин і тоді, коли воно відповідає шерегу умов та перебуває у певній кондиції. Воно вже не має безумовної цінності, не є цінним саме в собі, а лише за рахунок того, наскільки воно функціональне та не обтяжує інших членів суспільства чи родини. Це дуже добре видно з кількості абортів: лікарі після пренатальної діагностики рекомендують позбутися дитини, в якої виявили ті чи інші вади розвитку. І, на жаль, батьки, налякані перспективою догляду за хворою дитиною чи її смерті невдовзі після пологів, погоджуються на переривання вагітності. Сьогодні це називається правом жінки мати вибір.

Про подібний вибір, але вже наприкінці життя, про те, коли і як із нього піти, суперечки тривають роками. Особливо прогресивні активісти вважають це ще одним маркером, який начебто свідчить про рівень цивілізованості суспільства. Мова про легалізацію евтаназії. Ще відносно недавно навіть сама думка про таку опцію викликала хвилю обурення та етично-морального неспокою не лише в суспільства, але й у лікарів. Але не сьогодні. Зараз ми є свідками того, як відбувається не лише підміна понять, але й заміна цінностей, нівелювання значень трансцендентного виміру людського життя. Починаючи від того, що слово «евтаназія», яке первинно використовувалося на означення спокійної та безболісної природної смерті, тепер стало синонімом асистованого самогубства. І це явище стає легальним у дедалі більшій кількості країн. Отак лікарі, чиїм покликанням є не лише лікувати, але й супроводжувати людину в її хворобі, замість того щоб допомогти пацієнтові та його близьким гідно пройти через випробування, — усуває не страждання з життя пацієнта, а самого пацієнта.

Людство поступово втрачає розуміння самого сенсу страждання, його глибокого значення і для самого страдника, і для його близьких. Отак евтаназію вдалося легалізувати як «акт милосердя» для невиліковно хворих пацієнтів, для помираючих, для осіб із психічними хворобами, для дітей з генетичними вадами. Крок за кроком те, що шокувало людство в політиці Гітлера, починає ставати нормою так званого цивілізованого суспільства у багатьох країнах. Законодавство трансформується під нову реальність, у якій вже суд визначає, жити людині чи ні: і ми зараз говоримо не про вироки для злочинців. Останніми роками можна було спостерігати за такими драматичними судовими процесами, як справа Чарлі Ґарда або Альфі Еванса та інших дітей і дорослих, чиї близькі програли системі й були змушені спостерігати, як лікарі відключали їхніх рідних від апаратів життєзабезпечення або призначали смертельну ін’єкцію. Бо суд і лікарі визнали, що якість здоров’я пацієнта незадовільна, що невиліковна хвороба є достатньою причиною вкоротити йому віку. Звісно, з міркувань «милосердя».

Ще декілька десятиліть тому медицина мала значно менше засобів та можливостей рятувати і підтримувати людське життя, покращуючи його якість, але була готова боротися за кожного пацієнта. Зараз, коли медицина зробила величезний крок вперед, збій у медичній системі дедалі частіше стається там, де лікарі не лікують, а всього лише «надають медичні послуги». І так доходить до того, що медики схильні «позбавляти страждань» навіть тих пацієнтів, які про це не просять. Так свого часу група бельгійських лікарів написала відкритого листа до сенаторів із проханням дозволити евтаназію дітей, які страждають від нестерпного болю. От тільки парадокс у тому, що педіатри, які у своїй практиці мають щоденно справу з онкохврими дітьми, кажуть, що важкохворі діти й підлітки не просять про смерть! Вони вірять у своє одужання, тому що хочуть жити. Навіть тоді, коли їм дуже боляче і страшно. А дорослі, які важко хворіють і страждають від нестерпного болю, благаючи про смерть, насправді потребують підтримки й любові. Крім медичної опіки, хвора людина найбільше потребує любові та присутності. І тієї людської, і тієї Божої. Це завдання для близьких; але теж і для медпрацівників.

Що ж відбувається натомість? Декілька років тому в Нідерландах про евтаназію попросила дівчина з діагностованою клінічною депресією. І отримала те, про що просила. Звісно, не відразу, а після того, як пройшла низку прописаних у законі процедур. Але це, як на мене, ще більше демонструє те дно, на якому перебуває людська моральність, і те, як сильно поняття добра і зла розмилися й атрофувалися. Люди, які обрали своєю професією допомагати іншим, поставили свої підписи під смертним вироком дівчини, яку мали і могли врятувати. А в Бельгії відносно недавно відбувалася ще одна драма. Молода, фізично здорова жінка, яка страждає від патологічної невпевненості у собі, яка має комплекси (а хто їх немає?) і бачить потвору, коли дивиться на себе у дзеркало, попросила про евтаназію. Ідею вирішити свої проблеми таким способом їй «підкинув» її психотерапевт. В українському законодавстві це розцінюється, як злочин. Поки що. Та чи надовго?

У суспільства споживачів розваг та швидких задоволень поступово відмирає здатність приймати власні страждання — і лякає перспектива супроводжувати близьку людину в хворобі. Медицина виходить на щоразу вищий технологічний рівень, але з мистецтва перетворюється на ремесло. Душа й сумління деградують із катастрофічною швидкістю. Дедалі менше й менше людей готові бути поруч із тими, хто проходить через біль і затяжне вмирання. Тож не варто мати ілюзій: евтаназія це не акт милосердя стосовно того, кому боляче, а спосіб усунути з горизонту те, що викликає занепокоєння та дискомфорт у споживачів хюґґе. Сталінське гасло: «Немає людини — немає проблеми» набуває ще одного, не менш демонічного, значення. 

Зрештою, асистоване самогубство це смерть не безболісна ані мирна. І збереження гідності людини за таких умов — теж питання сумнівне. Препарат, що вводиться пацієнтам при евтаназії, використовують також для виконання смертної кари: це пентобарбітал та споріднені з ним засоби, які вводиться внутрішньовенно у високих дозах. Такі медпрепарати мають паралітичні та седативні властивості, тож пацієнт не демонструє жодних видимих ознак болю чи страждань; але це не означає, що він їх не відчуває. Розтини в’язнів, чия смертна кара була виконана ін’єкцією пентобарбіталу, показали, що смерть настала внаслідок скупчення надмірної кількості рідини у плевральній порожнині, що призводить до набряку легень. Людина не може вдихнути ані видихнути, й це посилюється дією препарату, який паралізує м’язи. Людина помирає в муках, але зовнішніх ознак цього немає. Тож асистоване самогубство, яке виконується за допомогою тих самих препаратів, має подібний ефект: ларингоспазм, артеріальна гіпотензія, тахікардія, набряк легень, зупинка серця. Чи можна назвати це мирною та безболісною смертю?

Боятися болю — це природно, так само, як і його відчувати. Біль і страждання — це частина нашого життя. Нормально теж прагнути уникати болю чи намагатися його полегшити. Бог не змушує людину страждати заради самого страждання. Відповідні засоби знеболення та полегшення стану пацієнта — це турбота про його людську та християнську гідність. Але більше, ніж знеболювальні препарати, витримувати біль і страждання нам допомагає усвідомлення глибшого сенсу та прийняття цього досвіду як участі у стражданні Христа. Це дуже непопулярний і забутий вимір людського терпіння — жертвувати свій біль за прощення гріхів, за навернення грішників, приймати його як можливість хоча б частково винагородити за скоєне зло. Саме в собі страждання не облагороджує людину, не робить її сильнішою чи кращою; але спосіб, у який вона проживає час випробування, — робить. Наше завдання — товаришувати тому, хто страждає, адже людське страждання — це завжди таємниця між людиною та Богом. Бути присутнім, огорнути турботою і молитвою, подбати про духовний супровід для хворого, навчитися співвідчувати, а не жаліти, — це наш спосіб доторкнутися до цієї таємниці. Ми не завжди можемо збагнути сенс усього, що відбувається; але це не означає, що його немає.