У моєї дружини стався інсульт, який паралізував ліву половину її тіла. Скоро ми повернемося додому з лікарні, готові вчитися жити з її новими можливостями.
«Чи є у тебе якісь глибокі думки з приводу цієї події? — спитав мене друг. — Мені здається, що сьогодні так багато молодих людей вражені раптовими хворобами і стражданнями».
Я думаю, що це можна означати кілька речей.
По-перше, я думаю, що таким чином Бог демонструє нам справжню силу молитви.
Напередодні Різдва ми з дружиною були у лікарні і розмовляли по телефону з другом, який сказав: «Це божевілля. Я не можу знайти вільного місця для своєї молитви за вас!»
«Знайти вільне місце? Про що ти говориш?» — здивувалися ми.
Саме тоді ми дізналися, що наші друзі створили онлайн-форму, за допомогою якої люди по всій країні цілодобово молилися за мою дружину. Коли вона про це дізналася, її охопили емоції, і вона плакала як дитина.
Я думаю, що саме ці молитви зробили наш досвід перебування у лікарні таким світлим. Дружина жартувала з усіма, хто піклувався про неї, а потім допомагала їм дізнатися, хто їхній небесний покровитель. «Чи знаєте ви, що хтось увесь час молиться за вас на небесах?» — питала вона. Вона роздавала людям тексти улюбленої молитви і замовляла Святі Меси у намірах людей, яких зустрічала, дізнавшись, що хтось у їхньому житті нещодавно помер.
Кажуть, що нас покликана змінювати молитва, а не Бог. Я думаю, що саме це вона й зробила, наповнивши дружину такими євангелізаторськими силами.
По-друге, страждання покликані принизити нас. І це нам потрібно.
Через кілька тижнів після інсульту дружина написала у своєму щоденнику: «Хороша подруга написала мені, що не могла не думати про те, що цей інсульт був прекрасним різдвяним подарунком від Бога: шансом насправді “бути малою”. Мені це сподобалося. Я не можу перестати про це думати. Я знаю, що це правда».
Моя дружина — мати дев’яти дітей, учителька, організаторка домашньої школи, катехитка, що готує людей до Миропомазання, і багато іншого. «Люди кажуть мені: “Як тобі це вдається? Ти така дивовижна!” — написала вона у щоденнику. — Але з позачасової точки зору такий настрій не несе користі для моєї душі. Це не сприяє тому, про що ми всі повинні пам’ятати: ми перед Богом — ніщо, а Він — усе. Бог такий великий, а я така маленька. Тому тепер, після інсульту, коли я змушена просити про допомогу інших людей, щоб одягатися, їсти і ходити в туалет, я відчуваю себе дуже малою. І це прекрасно».
Це — той висновок, до якого ми повинні дійти через наші хрести, і якого хоче від нас Бог. Здається, що в умовах пандемії Він хоче цього у всесвітньому масштабі.
По-третє, страждання вчить нас любити.
Це може звучати смішно. Це був рік численних сімейних негараздів; рік, коли я зрозумів, що мої діти навчалися на моїх помилках так само, як і на моїй батьківській мудрості.
Але інсульт зробив кращими всіх нас, змінив пріоритети, навчив нас любити і змусив відкрити у собі здібності, про існування яких у себе ми й гадки не мали. Мої діти жертвували своїми днями, допомагаючи мамі у лікарні. Дорослі діти разом із онуками пожертвували Різдвом зі своїми родинами щоб бути поруч із братами й сестрами, поки ми з дружиною були відсутні.
І мені довелося засвоїти, що справжнє покликання чоловіка — це любити свою дружину так, як їй це потрібно зараз.
По-четверте, Господь хоче свідків.
«Чи Бог розміщує нас у тих місцях, де ми повинні бути, щоб приносити надію та зцілення іншим? — запитав мій друг. — Це виглядає так, ніби Бог хотів мати свідка саме там».
Я думаю, що це правда у двох аспектах: так, Бог хоче, щоб у лікарнях були радісні свідки Христа, але Він також хоче, щоб ми свідчили про весь потенціал добра навколо нас.
У часи великого гніву, ворожості та політизації всього буває дуже втішно відключитися від ЗМІ і бачити, як медичні працівники у реальному житті не пропонують нічого, крім доброти та турботи.
Розп’яття стоїть у центрі людського досвіду, перетворюючи все, і немає кращого свідчення, ніж наша радість, коли ми беремо у ньому участь.
Переклад CREDO за: Том Гупс, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
