«І сказав їм: істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не узріють Царства Божого» (Мк 9, 1).
Ні, я не збираюся спекулювати на тему «Україна це світло світу». І не буду про те, що Боже Царство от уже надходить, апокаліптичні ознаки сповняються, натисніть наш лінк, і будете з нами в Царстві. Багато такого бігає по мережі, не знаю — чи то загострення у чергових адептів кінця світу, чи якісь віруси підсаджують, я туди не ходжу й нікому не раджу.
До «удуховьоності», як це саркастично називають, мені далеко. Тому коли вже аж до мене певні явища і знаки доходять, то це, знаєте, серйозно.
Про Боже Царство я писала не раз, бо теж читаю Святе Письмо і намагаюся над ним роздумувати, як належить порядному християнинові. Дійшла до формули, що Боже Царство це не десь там потім по смерті. Це Церква, якою її творить Господь Ісус. Де є люди, зібрані в Його Ім’я, — там Він посеред них, як обіцяв, а Його присутність і є тим «коннектом», який творить царювання Бога. Такий собі «інтернет Всевишнього». Тобто якщо віруючих насправді єднає любов, братство, солідарність, взаємодопомога, розуміння, а також готовність служити аж до жертвування собою, то вони й утворюють «простір Божого Царства на землі».
Особливість цих тижнів війни — у тому, що Євангеліє ожило. Буквально. Учні Христа дають себе пізнати за тим, що годують, поять, приймають і відвідують в ім’я Христа. Без фанфар і барабанів, ну не рахуючи певних фоток для соцмереж і преси, бо є те, про що світові варто знати, щоб не занепадав духом. І для читачів сайту CREDO цей хід думок не є новинкою: архієпископ митрополит казав про живе Євангеліє, і самі бачите, що відбувається. Щось жертвуємо, щось отримуємо. Влаштовуємо біженців, чи нас самих хтось інший влаштовує… годує, поїть, дає ліжечко і ковдри.
А що особливого для мене? — досвід, із яким я зіткнулася поза звичним для себе світом. Я щасливо живу в Церкві, працюю для Церкви, спілкуюся у світі віруючих, багато до чого звикла як до норми — бо, зрештою, людське і є нормою для людей! А тут раптом подруга, яка зовсім не в церковному світі крутиться, пише про свої труднощі на роботі. Обіцяли возити в офіс, бо транспорт не ходить, — і забули. Поки з’ясували, хто з ким про що домовлявся і кому по дорозі кого підвозити на роботу, — вийшло так, що винна вона сама, а не людина, яка мала її забрати. Розмови — про те, як вижити в окупації (хоча їх ще не окупували, просто люди вже готові до того, щоб підняти лапки і понуро виживати). Булочку, відкладену як єдина їжа на день, бо за роботою не встигла нічого купити, колеги з’їли при своєму чаюванні. При цьому зауваживши: «А тобі худнути давно пора».
Ось коли стикаєшся з тим, що у тебе «все по-людськи», то приходить не просто усвідомлення, а шокове усвідомлення того, що ми насправді і є тим Божим Царством. І це не якісь пишні, але не наповнені конкретним змістом слова ні про що. Ось тут у Вінниці, редакція робить сайт: пише, знімає, молиться, бо на сайті є постійна молитовна програма; вчора мені навіть випало долучитися до розвантажування гуманітарної допомоги разом із єпископом Олександром Язловецьким. Він приїхав у редакцію, щоб очолити молитву Коронки до Божого Милосердя, і говорив після молитви приблизно те саме, що я відчула потім: Слово Боже говорить точно до нас і про нас.
Єпископ був запрошений до молитви в прямому ефірі, а після неї побачив щойно прибулий завантажений бус — і просто сказав: «Давайте допоможу».
Уся редакція разом із ним тягала ті ящики. «Цілий єпископ» у запилюженому одязі носив коробки, як простий хлоп, а не стояв збоку в облаченні. Допомога вже частково «пішла» до чергових біженців. Зрештою, як я тут живу, то й мене ще ні разу не залишили голодну, бо ми тут живемо і працюємо всі разом, об’єднані суворістю часу. І за всі роки роботи в церковному просторі ніхто ніколи не з’їдав мою останню булочку, попутно принижуючи. Святої пам’яті отець Зигмунт Козар, домініканець, чиїм ім’ям названо площу перед храмом у Фастові, навіть розмови не починав, не нагодувавши гостя! Щоб було щось інакше — у голові не вміщається. Завжди давали: мірою доброю, наповненою, потрясеною і утоптаною (Лк 6,38).
Ми живемо у світі, але ми не від світу. Дивно такі слова застосовувати до себе, бо це якось нескромно виглядає. Але справи такі, що інколи треба, варто певні речі усвідомити. І те, що Боже слово — насправді живе і говорить про нашу реальність. І те, що саме ми і ось конкретно зараз належимо до тих, про кого Господь Спаситель сказав: є такі, що смерті не зазнають, а побачать Боже Царство, що прийде у могутності.
Бо любити, ділитися і приймати — це Боже Царство. А забезпечити мільйон із гаком біженців, яких прийняла Польща, — це таки могутність, погодьтеся!
Висновок простий. Жити легше і не так страшно, коли маєш досвід Царства Небесного.
Фото: Юлія Завадська
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
