Все почалося в ніч із 23 на 24 лютого… Серед ночі подзвонив хрещений старшої доньки Альони і сказав, що везе її до мене, в село Плахтянка, з Києва, бо почалася війна…
А мені на ранок потрібно було до Києва: забрати для села дитячі речі від «Карітас- Спес» та довезти довідку для переоформлення допомоги малозабезпеченості. Я була впевнена, що це лише паніка, що нічого не трапиться. А о 4-й ранку почалася війна. Літало звідусіль. На небі летіло, на землі гриміло. Ми швидко зібралися до головної стіни хати, сіли на підлогу й чекали. В той момент почалась наша родинна молитва Коронки до Божого милосердя.
На ранок 25 лютого вже йшов бій. Від гучних пострілів із боку Бучі здригався дім. Збираю речі для сховища, відношу в наш бусик. У нас немає погребу, йду до сусідів, питаю, де заховатися. Сховища в селі немає — тільки аж за Макаровом. Вирішуємо залишитися вдома. Спимо під тією ж стінкою. Ще є світло, інтернет, зв’язок. Увімкнула голосно дітям мультик, щоб від гуркоту не плакали. Молодші від стресу та страху не втримують сліз. Молю Господа, щоб зупинив війну…
Міст на Стоянці підірвано. Доступ до Києва танкам обрізано. Цей день і став початком наших справжніх кошмарів. Хто міг подумати, що наша місцевість буде когось цікавити? Військових об’єктів немає, село повне багатодітних сімей та стареньких жінок і чоловіків…
Починаємо у паніці зі старшою донькою робити коктейлі Молотова; я печу хліб для тероборони, молодші крутять пов’язки для поранених із простирадл та олівців. Якійсь абсурд — але реальність. Занесли в дім вила, сокиру, поставили коктейлі, відпустили пса, зачинили вікна двері й залишилися чекати, що буде далі. Молимось Коронку до Божого милосердя, кожної хвилини. Діти заснули. Гримить дедалі ближче. О п’ятій ранку прокинулась від шалених вибухів, мокре місце у деяких дітей, але всі сплять, склавши руки у молитві, як і заснули звечора.
Все ще 26 лютого… Бабуся пише у вайбер: «Доню, ти розумієш, хто це? Які коктейлі?! Вони повтікали в ліси, ті, що врятувались від підбитої техніки! Вам потрібно шукати більш безпечне місце! Бережіть себе! З Богом, будьте бережені!»
27.02. Повітряна тривога. Знов. Уже сил нема чути ті вибухи, вже все випадає з рук, закінчуються харчі. Починається паніка. Із запасів — ящик «мівіни», кілька пачок сосисок і банка тушонки. Ворожа техніка, позначена буквою V, — в Макарові. Десятки ворожих машин ідуть на Гавронщину, а це п’ять хвилин пішки від нашого села. Вже почали глушити телефони, але ще є можливість отримувати новини, бо є світло. Діти вже третій день відмовляються їсти. Хто знав, що ця їх відмова в майбутньому врятує наше життя? «Орки» вже почали ходити по селах, пропонувати «евакуацію». Якщо виходить чоловік — прострілюють ноги. Вирішуємо бігти до директора заводу в нашому селі, проситись до укриття.
Прийняв! Слава Господу! Ми спимо на території заводу, на цокольному поверсі, в лабораторії, де виготовляють отруту для щурів. Нам принесли палети, дали воду, батюшка приніс свічки. Забрали з дому всю теплу постіль. Темно, але спокійно; ми в безпеці. Так, бахкає, — але ми не самі.
28.02. Світла вже нема, вишки мобільного зв’язку підірвано. Все… Більше нічого не знаєш, нічого не чуєш, нічого не бачиш. Передають наші сусіди, що по нам вели хаотичний вогонь: по будинках, по лікарні. Вогнеметами роблять підпали. Село починає згуртовуватися, люди збираються під сільською радою, починаємо жити «тут і зараз». Хтось приніс дитячі ігри, хтось картоплю пропонує; готується перша група до самостійної евакуації. Виходить голова і каже: «Набирайтеся терпіння, йдуть бої з усіх напрямків, нас затисли з усіх боків, треба перебути». Вертаюсь у сховище. Що сказати дітям? Вийти на вулицю не можна, снайпери. Бахкає то там, то тут. Їмо «мівіну», п’ємо дистильовану воду з пляшок заводу. Ще є багато цукерок-«смоктульок», після них їсти не хочеться, бо багато цукру. Але дуже холодно, хочеться гарячого чаю, хоч ковток! Гаразд, не чаю, хоча б води гарячої! В мене є термос на 2 літри. Вмикають генератор на заводі, грію дітям гарячий чай і приношу. «Але це 2 літри на добу, бережіть! Тільки в разі крайньої потреби!» Всі слухняно наливають по ковтку і закутують термос у покривало.
В селі починається паніка. Перша колонна виїхала, але зв’язку немає, ніхто не знає, що з ними.
3.03, під обстрілами ворога, в нашій амбулаторії народжується дівчинка. Біжу бігом додому, зібрати речі для крихітки. Війна вбиває — а дитя народжується. Радісна новина! Ми така нація, нам спочатку трохи страшно, а потім нам уже все одно. А коли нам все одно, то тоді вже лячно всім. Хлопці згуртувались і зробили власну тероборону, в кого що було. Валили ліс на дороги, робили коктейлі, поставили пости і на вишці заводу стали на охорону.
Вечір 3.03. Кулеметні черги вже зовсім поруч, тут, у нашому лісі. Альонка тихо читає під свічкою дітям книжку «Квіти для Елджерона». Діти засинають, я плачу.
4.03. Альонка знайшла під чохлом телефона картинку від жуйки «Love is…» — «Любов, це коли хтось захищає тебе». Посміхнулись і пішли до дітей. Бог любить. Він піклується. Ми живі.
З Макарова змогла виїхати частина колони. З нашого села також, але ніхто про це не знав. Повідомили, вже коли виїхали. У когось на вишці спіймався зв’язок.
П’ятий день без опалення, без гарячого, здають нерви. І так 5, 6, 7, 8 березня… Вирішую піти з дітьми додому, хоч на годину. Помити, нагодувати, напоїти гарячим. Вийшли, спускаємося до хати з горба… Два постріли — тільки над головою просвистіло. Пригнулись, але продовжили рухатися до хати. Повертаємо у двір; вибухує снаряд, падає огорожа; забігаємо в хату. Діти — під пічку грітись, а я «зі швидкістю світла» ставлю на вогонь воду й біжу готувати суп, так швидко, як ще не готувала. Лячно, — але вперто йду до курей, до собаки, насипаю максимально багато, щоб їм вистачило ще на кілька днів; збираю яйця. Діти швидко їдять, залишки кутаємо в покривало і біжимо назад.
Дізнаємося, що батюшка намагався вивезти колону, але їх обстріляли, в одній машині була мати і двоє дітей. Матері прострелили руки, одній дитині, 6 років, куля влучила в живіт, іншій — в руку. Що з ними зараз, я не знаю. Більше з села вже тікати ніхто не збирався. Снаряд влучив у наш садок, був «салют», посипались уламки. Знов поранені. В нашому сховищі дедалі більше та більше сімей. Боже, поможи!
09.03. Збираються загальні збори, рахують усіх водіїв та готують автівки для виїзду. Наш бус із повним баком дизелю — але зі зламаним зчепленням. Просимось до водіїв у машину; ніхто не обіцяє. Всі кажуть: приходьте о 4 ранку і просіться, хоч по одній дитині в машину. Може, хтось візьме.
Настрій рішучий, біжу до сусіда, прошу взяти ключі від хати і машини, лишаю йому всі гроші та благаю придивитися за господарством. Він каже: «Та не візьме тебе ніхто, з тобою 5 дітей і ти шоста! Тут по одному брати не хочуть». Я кажу: «Я помолилась, нас візьмуть. А як не візьмуть, то це воля Божа. Бог спасає!» Біжу до дітей, зібрала всі іграшки й частину простирадл у бус, кажу: «Спимо одягнені, нічого не обіцяю, але будемо проситись у колону». Увечері біжу на вишку, дзвоню хрещеному, бо тільки в нього «водафон» і зв’язок ловить. Кажу: «Льоня, ми будемо намагатись виїжджати, моліться»! І все, і тиша, ніч навколішках.
Ранок, 4 година, рюкзак із документами і ми бігаєм по колоні — «Візьміть хоч по одному!» Всі закривають вікна і з жалем кажуть: «Місця немає». Остання машина в колоні. Виходить хлопець, його дядько і тьотя відмовились їхати, віддали йому авто і він став останнім у колону. Він бачить мене, перелякану, діти білі, старша донька плаче. Питає: «Вам куди?» Я кажу: «Куди зможете! Ми з Києва, але там іде бій, кажуть — тільки на Житомир?» — «Ну, на Житомир я не поїду, якщо на Київ потрібно — сідайте, в мене звільнилося 4 місця, я їду сам…»
Все! Їдемо. Тихо шепочу Коронку до Божого милосердя; навколо тиша. На виїзді на Житомирську трасу горять танки, лежать мертві порвані люди, йде дим… але тиша, бій щойно скінчився. Їдемо тихо, колоною, через Коростишів. Мертві села, багато підірваних автівок. Шість годин — і ми в Києві. Алілуя!
Радісно зустрічає нас хрещений, Льоня Зігерт. Усі плачемо. Кінець, ми вільні! Везе до храму св. Олександра. Навколо мертве місто. Чужий Київ, наче у фільмі жахів. Поспіхом обідаємо гарячим, та ще й чаєм. Діти тиснуться до хрещеного; ми в безпеці.
Пишуть, що йдуть потяги на захід України, за розкладом. Сестри поспіхом складають нам пакуночки зі смачненьким, солоденьким і водою. Ми сідаємо в машину та їдемо на вокзал. У цей час Альонка з Паскаль (Олена Нога — керівниця проєктного відділу «Карітас-Спес Україна», Паскаль Вайє — засновниця австрійського благодійного фонду «Маленькі серця». — Прим. ред.) уже керують нашим подальшим маршрутом. Ще 18 годин, і ми в Ужгороді, на кордоні. Все якось нереально. Черги майже немає. Ми заходимо на кордон. Нам пишуть три чудові хлопці, Алекс, Пауль та Яник: «Любі наші, ми вже їдемо до вас! Чекайте, ближче до вечора ви будете з нами в безпеці!» Вони ніколи нас не бачили, нічого про нас не знають, але їдуть 750 км на кордон, тільки для того, щоб урятувати нас.
Приїхали з речами та солодощами, обняли, наче ми все життя були найближчими друзями. Пауль каже: «Ви брудні? Ми зараз знімемо для вас номер у готелі, щоб ви змогли помитись та одягнути чисті речі». Це щось неймовірне! Ніч надворі. Ми швидко забігаємо в готель. На рецепції не розуміють, хто ми, що ми і навіщо нам номер на годину, ще й просто помитись. Пауль каже: «Україна, діти…» Жінка швидко знайшла для нас рушник та допомогла дітям швидко зробити все, що потрібно. Сіли в машину. Щойно завівся бус — усі діти заснули. І ось ранок, сьома година, дім Паскаль. Сльози… Багато сліз, сліз радості й горя…
І ще одне маленьке диво. Паскаль із чоловіком та дітьми радо прийняли нас до себе на ніч. Паскаль, перечекавши, поки ми відпочинемо з дороги, запропонувала нам зі старшою донькою з’їздити на шопінг. Накупила нам змінного одягу, домашніх капців, білизни та піжам. Ще ніч ми спали в її родині й на ранок зібралися їхати до містечка Вайдхофен. Ми їдемо, знаючи, що в пансіонаті, де зупинилися наші знайомі з дитячого будинку, вже немає місця. І тут Паскаль нам каже: «Господарі звільнили свій дім і віддають вам для тимчасового перебування».
Хіба не піклується Господь про своїх дітей? Боже Милосердя вище за найскладніші ситуації, вище за все! Я неймовірно вдячна кожній людині, яка на нашому шляху відкрила серце милосердю Божому! Тепер точно — далі буде…
фінансово.
Щиро дякуємо!
