21 травня 2022 р. о 12.00 у храмі св. Йоана Непомука в Дубні на Рівненщині відбудеться урочиста літургія. Парафія святкуватиме патрональну урочистість, а також 30-річчя відновлення богослужінь і 15 років, як настоятелем є о. Ґжеґож Оважани.
Цей священник, уродженець Освенціма в Польщі, випускник Краківської семінарії, в Україну приїхав 20 років тому ще дияконом і свячення прийняв на нашій землі, в Луцьку. На запитання «як це — святкувати під час війни?» о. Ґжеґож каже: скромніше, але святкувати — бо я вірю, що Україна переможе!
Настоятель розповів для CREDO про історію, сьогодення і свої думки про майбутнє дубенської парафії.
— Цього року наша парафіяльна спільнота відзначає 30 років поновлення богослужінь у храмі св. Йоана Непомука. Це для всієї парафії велика радість і подяка Господу Богу за те, що ми можемо вже 30 років вільно приходити до храму, приступати тут до святих таїнств, що маємо тут місце молитви.
В 1992 році, точніше — 29 березня, було відслужено першу Святу Літургію після тривалої перерви, з 1958-59 років, коли з храму зробили спортзал. Там, де зараз видніє напис Gloria Tibi Domine, на фасаді було написано «Дитяча спортивна школа».
Храм повернули 1992 року. Хоча варто зазначити, що лише частково. Майже два роки виносили маленький вівтар, ставили ширму, на яку чіпляли ікону, хрест. Це було дозволено робити тільки по неділях і в дні великих свят. Натомість офіційно, через міську та обласну раду, по всіх документах, храм повернули аж 1994 року. Але ми відзначаємо 30-річчя зараз, бо саме з 1992 року Меси в храмі служені систематично, в нормальному спокійному ритмі.
Історія дубенської парафії налічує, звісно, років більше, ніж тільки ця річниця повернення храму; самій парафії близько 400 літ. Храм збудований у 1833-1836 роках. Він особливий храм, бо є місцем Євхаристійного чуда.
Храм Євхаристійного чуда
Католицька Церква в ті часи була переслідувана російською царською владою. Монастирі закривали, братів і сестер різних орденів і згромаджень виганяли, публічні урочистості заборонили, 1865 року Росія розірвала дипломатичні стосунки з Ватиканом. У Санкт-Петербурзі організували Священну колегію, що мала замінити католикам у Росії головування Папи. Поляки-католики противилися цьому масово і багато хто заплатив за це засланням на Сибір. Відвага духовенства була прикладом для вірних. Тим не менше, не бракувало тих, хто піддавався на тиск та індоктринацію окупантів, приймаючи насаджувані державно-православні елементи в житті Церкви.
У ці часи переслідувань Спаситель не залишив своїх вірних на самоті. Щоби зміцнити дух люду і додати йому відваги, Христос об’явився у маленькому дерев’яному храмі в Дубні на Волині. Чудо сталося, коли побожний люд тривав на 40-годинному молебні, 5 лютого 1867 року. Під час виставлення Пресвятих Дарів віруючі побачили осяйні промені, що «вистрілювали» з Гостії. За мить у її центрі з’явилася постать Спасителя. Вірні, намагаючись роздивитися з’явлення, підійшли близько до вівтаря і оточили здивованого священника. Чудо тривало до кінця молебню, його бачили всі присутні у храмі, серед яких не бракувало також людей переляканих. Звістка про чудесне об’явлення швидко облетіла околицю. Поліція викликала священника на допит, рапорт вислали до губернатора. Той наказав, під страхом строгого ув’язнення, мовчати про чудесну подію. Незламний священник повідомив про все єпископа, не пропускаючи жодної подробиці. Але з огляду на безпеку репресій та погрозу закрити храм вирішено було не розголошувати це чудо.
І все одно, попри всі старання царської влади, звістка про чудесну подію поширилася між людьми, втішаючи пригноблений люд та зміцнюючи віру в перемогу та свободу.
(За матеріалами сайту парафії в Дубні.)
Читайте також:
Чудеса підтверджують присутність Бога в Євхаристії
«Церква, яка будується». Причому невпинно
— І відтоді як храм знову став храмом і перестав бути спортивною школою, — продовжує о. Ґжеґож, — потихеньку розпочалися роботи, пов’язані з його ремонтом, відбудовою та оновленням. Багато священників тут були настоятелями, перш ніж я сюди приїхав. Хочу обов’язково назвати їх на ім’я. Першим, хто став настоятелем парафії св. Йоана Непомука в Дубні, ще коли тут діяла спортшкола, був о. Чеслав Щерба. Він приїжджав сюди з Кам’янця-Подільського. Після нього теж був «доїзний» настоятель, приїздив із Кременця — о. Тадеуш Мілешко. Він почав відновлення даху. Після нього настоятелем був о. Тадеуш Бернат, і він спочатку теж доїжджав із Кременця, а потім відремонтував сакристію (бо там радянська влада влаштувала туалети, тому це місце в храмі ремонтували першим). У цій сакристії він став жити — у нелегких умовах, але це вже не був «доїзний» священник, це був перший настоятель, який жив при парафії. Він продовжував ремонтні роботи. Після нього настоятелем призначили о. Владислава Чайку, декана Рівненського, і він теж мусив доїжджати, оскільки мав свою парафію в Рівному. Потім сюди призначили о. Олександра Гамалійчука. А 2007 року — тобто якраз ось рівно 15 років тому — єпископ Луцький Маркіян Трофим’як призначив мене настоятелем цієї парафії.
Ремонт ми продовжуємо досі. Ми його майже повністю робимо за підтримки дієцєзії-побратима, Пельплінської дієцезії, яка допомагає нам уже майже 14 років. Священники запрошують нас провести реколекції або взяти участь у так званих «тижнях проповідей», а люди збирають пожертви. За ці кошти ми зробили фактично 90% усіх ремонтних робіт. Також там допомагають інші парафії польських дієцезій. Це головна допомога, завдяки якій ми можемо робити такий великий і серйозний ремонт.
У якому стані був цей храм — можна побачити на фото.
Архівні фото храму до його закриття комуністами
Ремонт. Фото з архіву парафії
Святу — бути! І Бог дає допомогу
— Це святкування мало бути трошки іншим, — із жалем каже настоятель. — Ми ще недавно взагалі не знали, як нам бути, з огляду на те, що війна… Але я порозмовляв із єпископом Віталієм Скомаровським, а він сказав: будемо святкувати! У нас, дякувати Богу, достатньо спокійно, великої загрози нема. Тож 21 травня о 12.00, відповідно до плану, буде урочистість. На неї не приїдуть усі, кого ми запрошували, — бо було багато запрошень, навіть єпископа Пельплінської дієцезії ми чекали в гості, і людей із міст-побратимів Дубна, і представників наших благодійників. На жаль, тільки близько 10% запрошених підтвердили приїзд. Раніше був ковід, потім почалася війна, і наше 30-річчя не буде таким, як ми, наприклад, святкували 25 років повернення храму. Скільки нас буде — стільки буде, але святкування буде!
Зі святкування 25-річчя повернення храму. Фото з архіву парафії
Цікаво, натомість, що цього року на нашому святі буде багато православних. Раптом, у війну, виявилося, що в Дубні живе дуже багато православних підприємців, які забажали стати нашими благодійниками. Я переконаний, що вони і молитвою нас підтримують, але також і матеріально. Люди, які не є ні нашими парафіянами, ні католиками взагалі — бо зазвичай парафії допомагають католики. А тут дуже (причому дуже!) багато людей православних самі приходять і дають пожертви. Кажуть: отче, хочемо допомогти вам у підготовці до вашого свята. Також і влада, мер міста, який завжди з нами святкує урочистості, підключився. І директор Замку Острозьких-Любомирських. І влада району. Всі напрочуд активні в підготовці до нашого святкування, хоча ми — нечисленна громада в Дубні, нас по списках 150 парафіян і зараз ще чимало вірян виїхали до Польщі, з початком повномасштабної війни… Частина виїхала ще раніше, молодь, на заробітки. Але ось, попри те, що ми така маленька отара, єдина римо-католицька парафія Дубна, — нам раптом надає допомогу в приготуваннях ціле місто! За це ми всім глибоко вдячні.
«Україна переможе і стане розвиненою європейською державою»
— З початком війни, 24 лютого, — розповів о. Ґжеґож, — наша парафія — як інші храми в місті, наша теж — стала одним з осередків гуманітарної допомоги. Ми її отримуємо з Польщі, і я би особливо хотів відзначити парафію в місцевості Сточек Луковскі, Седлецької дієцезії, де, власне, був охрещений єпископ Шельонжек — останній довоєнний єпископ Луцької дієцезії. У цій парафії працює мій друг, о. Славомир Сулей. Він уже двічі організовував велику допомогу в своїй парафії, через їхній Карітас. Привозили вантажі до кордону, а ми їх з кордону забирали. Найбільше нам передавали дитячих товарів: памперси, кашки, інша їжа для дітей, шампуні тощо. Вчитель польської мови Мечислав Лазюк, який у нас працював волонтером, сам організував у себе збірку і ще інших людей залучив до збору допомоги. Мої друзі з Хелмна біля Торуня привозили допомогу… вже і згадати важко, скільки благодійників що нам привозили.
Щодня після Меси ми роздаємо допомогу біженцям — були люди і з Бучі, і з Маріуполя, і з інших міст; а якщо маємо велику кількість того, що люди не розбирають у парафії (одяг, спальники тощо), то передаємо це на Волонтерку. Віддаємо на греко-католицьку парафію, яка має свої контакти і передає на передову.
Допомога зі Сточка Луковського з Сєдлєц
Варто згадати, що парафія Ісуса Христа Царя Всесвіту в польському місті Свєце, де настоятелем о. Вальдемар Вента, купила два буси для потреб ЗСУ. Відгук по парафіях Пельплінської дієцезії був широкий, до мене постійно дзвонили і запитували, що нам ще потрібно. Ми дуже вдячні за всю допомогу!
Яким я бачу майбутнє парафії після подій цієї війни? На мою думку, найважливіше — щоб ця війна якомога швидше закінчилася! І я певен, що Україна буде ще кращою європейською державою, і люди повернуться, насамперед ті, хто має куди повертатися… У нас була сім’я біженців з Ірпеня, показували нам фотографії своєї квартири, де вони зробили євроремонт — і пожили там три тижні. А тепер це руїна замість усього будинку…
Я думаю, що Україна переможе — ми всі так думаємо! Навіть не маємо сумнівів. І парафія, сподіваюся, буде розвиватися. Бо люди в цей нелегкий час більше задумуються про храми, віру. Навіть ті, хто раніше дуже рідко заходив до храму, тепер тут з’являються. Як розпочалася війна, ми кожну п’ятницю молилися Хресну Дорогу, написану на час війни, — і, згадуючи минулі роки, я точно скажу, що ніколи ще на Хресній Дорозі не було стільки людей. І видно було, що вони глибоко переживали цю молитву. Вони були насправді об’єднані. Бачу, що люди стали краще ставитися одні до одних, більше допомагати, співчувати. Не видно байдужості — мовляв, мене чужі проблеми не стосуються… Я сподіваюся, що всі, хто в Україні живе, зараз так думають!
На початку війни парафіяни мене не раз запитували, чи я не виїду. Я зразу сказав, що не буду покидати парафію. В першу ж неділю війни я сказав на Службі, бо люди почали непокоїтися, що я ніде не подінуся, буду на місці. Так, я громадянин Польщі. Але якщо живеш у цій країні 20 років, то як же можна її не любити?
Фото: Парафія Св. Йоана Непомука
фінансово.
Щиро дякуємо!
