Нещодавно, у п’ятницю 10 червня 2022 р., Папа Франциск прийняв на аудієнції делегацію представників Федерації католицьких сімейних асоціацій Європи (FAFCE). Федерація відзначала 25 років свого існування, і в складі делегації була Оксана Фурман з України.
Пані Оксана — лікар, акушер-гінеколог, живе і працює у Вінниці. Кандидат медичних наук, викладає у Вінницькому університеті, доцент Кафедри акушерства й гінекології № 2. Вона погодилася розповісти для CREDO про цю Федерацію та рівень європейських сімейних справ, про святкування з Папою Франциском та свою діяльність під час війни.
— Я за фахом гінеколог, а крім лікарської практики та викладання я ще консультант із НаПроТехнології. Також входжу до складу Комісії у справах душпастирства родин при Конференції єпископату РКЦ в Україні. Федерація складається з сімейних асоціацій багатьох країн. У ній є члени самої FAFCE, є асоційовані члени, а також країни або сімейні організації, яких вони запрошують до участі на рівні спостереження (observer). Саме в такому статусі зараз у FAFCE перебуває Україна: за нами «спостерігають», нас розглядають, чи включати нас до складу Федерації.
— Як Ви познайомилися Федерацією?
— Насправді першим із нею познайомився наш єпископ Радослав Змітрович. Якщо не помиляюся, 2018 року він їздив на засідання FAFCE — щоб зорієнтуватися, що вона таке і чи варто Україні брати участь у її діяльності. Потрібно було насамперед з’ясувати, за які цінності насправді виступає європейська Федерація з сімейними гаслами. Після нього «розвідувати територію» їздив також о. Роман Лаба, який тоді входив до Комісії душпастирства родин. Так вони насамперед упевнилися, що це справді просімейна федерація, яка чітко стоїть на позиціях католицького вчення про сім’ю. Тобто визнає, що сім’я складається з подружжя — одного чоловіка та однієї жінки, одружених і вінчаних, — і дітей. Федерація, як з’ясували ці пастирі, мала намір розширюватися, і розширюватися саме за рахунок прокатолицьких сімейних організацій.
— Це добре показує рівень турботи пастирів, щоб ми зопалу не «вляпалися» у щось європейське-привабливе, але невідповідне… А як відбувається ця участь України в роботі FAFCE?
— На засідання запрошують із центрального офісу, він у Федерації зареєстрований у Брюсселі, так само як і центральний офіс СОМЕСЕ (Комісія єпископських Конференцій Євросоюзу). Це буває по-різному: скажімо, цього разу запрошували і єпископа Радослава, і о. Романа Лабу, і мене — але їм не вдалося долучитися до цього святкування, Україну я представляла одна. А на угорську конференцію, скажімо, мене не запрошували, і там нашу державу представляла угорськомовна учасниця з Закарпаття.
— Як відбувалося святкування 25-річчя — першого ювілею — католицької сімейної Федерації?
— В першій частині дня була аудієнція для представників прерізних організацій, що входять до складу FAFCE. Власне, фотографії, розміщені ватиканськими медіа, стосувалися цієї частини. По обіді була конференція, у Генеральному домі єзуїтів, який стоїть поруч біля Ватикану. Як представниця України, я під час аудієнції була в першому ряду. Про те, що до нас сказав Папа Франциск, ваш сайт уже розповів; виступав президент, Вінченцо Бассі, потім Папа виголосив промову, в якій також згадував про Україну. Далі всі по черзі підходили до Папи, привітатися.
— Відповідно, Ви теж віталися з Франциском?
— Так. І виявилася до цього не готовою! Раніше ми бували на аудієнціях у Святішого Отця — загальних, які відбувалися в залі Павла VI. І я навіть не уявляла, що можу ось так безпосередньо поспілкуватися з Папою! Вже стоячи в черзі, я гарячково думала: «Боже, ну що ж йому сказати, що я маю йому сказати?» Та ще ж треба було італійською мовою, а в мене основна іноземна — англійська… Італійську я знаю дуже умовно, розумію трохи, як кажуть, можу зв’язати кілька слів. Тож я йому сказала: дякую за допомогу для України, дякую за молитву, і — Padre, prega per noi, Отче, молися за нас. Підійшов тоді Президент FAFCE і сказав: це Оксана, яка в нашій делегації представляє Україну. А саме перед нами (і це трошки затримало нашу аудієнцію) в Папи була Урсула фон дер Ляєн, яка приїжджала на приватний візит у справах України й одразу після цієї розмови поїхала в Україну.
— Чи Папа щось Вам сказав?
— Ні, нічого, тільки дивився так проникливо, з таким величезним співчуттям… із того, що я бачила і зрозуміла, — Ватикан насправді має дуже сильну проукраїнську позицію. Вони дуже багато чого розуміють. Мене після цих відвідин інше питання дивує: чому в Україні трохи не діаметрально протилежне сприйняття? Деякі канали, деякі політики транслюють сильно перекручені «месиджі», як то кажуть; у їхньому переказі позиція Ватикану має якийсь дуже недобрий присмак…
Після цієї зустрічі зі Святішим Отцем була згадана конференція, на якій виступали Мар’ян Юречка, міністр праці та соціальних справ і віце-прем’єр-міністр Чеської Республіки, віцепрезидент СОМЕСЕ монсеньйор Мар’яно Крочіата, автор і журналіст Андреа Ґальярдуччі, голова Ради єпископських конференцій Європи (ССЕЕ) архієпископ Ґінтарас Ґрушас, президент Форуму сімейних асоціацій (це італійський член FAFCE) Джанлуїджі ДеПало та інші. Була і Ґабріела Ґамбіно, заступниця Секретаря Дикастерії у справах мирян, сім’ї та життя, яка відповідає за підготовку Х Всесвітньої зустрічі сімей. Вона розповіла про стан підготовки до цього заходу.
— Ваш виступ у програмі теж є. Що сьогодні може сказати Європі Україна через Ваші слова?
— Так, і я теж мала промову, коротку. Я говорила про те, що ми дуже вдячні за допомогу. Наприклад, Асоціація литовських сімей допомагала нашим біженцям, створивши програму «Від родини до родини». Я зібрала інформацію по наших пологових будинках про тимчасово переміщених жінок (до Вінниці) на останньому терміні вагітності або які нещодавно народили. І литовці за цими списками шукали конкретні сім’ї, які надавали грошову допомогу конкретно цим жінкам. Таких сімей було 500. Також Асоціація сімей Румунії влаштувала акцію: збір коштів за продаж дитячих малюнків. Зібрані гроші було перераховано на нашу дієцезію. Деякі представники асоціацій-членів FAFCE — наприклад, із Франції — їздили на кордон із Польщею і забирали звідти жінок із дітьми конкретно на поселення, під свою відповідальність.
Я почала з подяки за те, що вони не дивляться на нашу війну в телевізор, а насправді беруть участь у допомозі нашій країні та конкретним людям. Сказала, що зараз це слово «війна», яке Європа забула, повернулося в неї та показала своє страхітливе обличчя. Це страждання — сімей, жінок, дітей. Я їм казала: ви теж знаєте статистику цих трьох місяців війни — і навела її: скільки було переміщених осіб, скільки в еміграції, скільки вбитих цивільних, убитих дітей, розбомблених шкіл та лікарень, — і сказала: це сухі цифри, за якими стоять людські долі.
Мені перед виступом радили: скажіть щось як лікар, як напротехнолог! А що я скажу як лікар? У мене як у лікаря тільки одне запитання завжди: чим я можу допомогти людині. Ось я їм розповіла: до мене прийшла жінка, почала розказувати, що її саму зґвалтували, чоловіка вбили, а донька 14 років перестала розмовляти — а я просто сиділа і дивилася, бо що я можу зробити? От чим я можу їй допомогти?
Тоді я зрозуміла, що єдина допомога для цих людей, у такому неймовірному стражданні, це Ісус Христос. Він входить у страждання кожної людини. Це зло можна зупинити тільки на хресті. Євангелізація може бути дуже різною. Вона може бути «місією Шарля де Фуко», коли ти просто мовчки присутній при стражданні цих людей і можеш тільки сидіти поруч і їх слухати. Можливо, щось говорити, але спершу слухати. Допомога Ісуса Христа може приходити в дуже різних формах…
— Як члени святкового зібрання сприйняли такі Ваші слова?
— Підходили після мого виступу, дякували, говорили з розумінням. Французи поставилися дуже співчутливо. Майже всі делегати на цій зустрічі, до речі, були з тих, хто у себе прийняв якихось наших біженців.
А я їм сказала: за час війни я вперше виїхала з України. І маю таке враження, наче досі я не розуміла, що у нас іде війна. У Вінниці, скажімо, багато машин, але явних ознак війни немає. Але коли я перетнула кордон і побачила, СКІЛЬКИ тих жінок із дітьми чогось шукають, кудись ідуть, — це вражає. При тому, що це вже зараз, коли фактично все вже організовано, налагоджено, і черги не ті, що були!…
Стільки біженців, стільки розгублених жінок із дітьми — це обличчя самого страждання. Я казала: ви бачите це страждання, воно від вас не ізольоване, і це справа не самої України, це справа Європи. І ми зараз ніяк не можемо сказати — це початок війни, чи це її кінець, чи це середина. Ми не знаємо меж цієї війни, ні в часі, ні в просторі: не знаємо, де вона закінчиться і як.
Розмов із делегатами було багато. Хорвати, французи, литовці. За кордоном, коли говориш про нашу ситуацію і кажеш «ми», то це розуміють найбільше поляки і литовці. Це таке єдине, спільне «ми». Вони кажуть: ми розуміємо, що ви б’єтеся не просто за свою свободу, а за нашу свободу теж, за саму нашу можливість БУТИ.
— Яка Ваша допомога як представника FAFCE в Україні?
— Медична, звісно. Особливо в перший час війни. Медикаменти, направлення. Я знаю багатьох військових медиків по госпіталях України і могла підказувати, скоординовувати. Переміщеним особам допомагала у вінницькому центрі «Карітас-Спес».
У контексті сім’ї ця війна — величезна драма, неймовірно величезна драма. Те, що раніше ми говорили про проблему «соціальних сиріт» в Україні, коли батьки виїжджали на заробітки за кордон і як це впливало на дітей, яким зараз по 16-17 років, на їхнє формування без батьків, — то зараз одним з елементів цієї трагедії є формування без батька і у великому страху.
— І як говорити до людей у такій ситуації? Стільки молодих людей просто не бажають одружуватися, всерйоз закладати сім’ї, бо не бачать сенсу… Як їх переконати, що сім’я залишається цінністю?
— Складне, фундаментальне запитання. Єдине, що може дати їм відвагу, це відсутність страху. Надія на когось, на щось… А зараз надіятися можна тільки на Бога. У прямому сенсі. Все решта настільки крихке і непевне!
Але я би хотіла відзначити, що в цієї «медалі» є дві сторони. Бо деякі, навпаки, хочуть одружитися тим більше зараз, щоб не залишатися самотніми. А в контексті репродуктивних планів, то одні відкладають — і ті, хто ходив на лікування, кажуть, що «зараз — ні, ми боїмося», а інші навпаки, приходять і кажуть: «Ми відкладали, але зрозуміли, що якщо не зараз, то коли? А може, потім узагалі не буде можливості!»
— Тобто все залежить від навернення людського серця?
— Так; але я говорю не виключно про навернення. До лікарні приходять не тільки ті, хто ходить до церкви! Приходять і люди, від віри далекі, які бояться більше того, що дитини може ніколи не бути, ніж того, що діється довкола.
— Може, це голос Святого Духа? Навернення стосується не виключно тих, хто ходить до храму!
— Це точно. Скільки зараз ця війна показала людей, які насправді живуть за Божими заповідями! Віддають своє життя за інших. Їм прийшло таке покликання!
— Так, Бог кличе до себе… А тут от держава робить не по-Божому і ратифікує Стамбульську конвенцію!
— Я так раділа, що її все відкладають і відкладають… а вони скористалися нинішньою тяжкою ситуацією. Хотіли скористатися шоком у ковідний період, але не вийшло. І от, зараз, коли увага суспільства скерована зовсім в інший бік, вони її протягнули. На державному рівні це драматична ситуація. Бо крім того, що це конвенція, яка руйнує саме поняття нормальної сім’ї — чоловіка й жінки як одного цілого в подружжі та дітей, якщо їм дасть Господь, — то вона ще заохочує ввести самовизначення за відчуттями. Я вже давно чула про це від наших військових: що один з цільових елементів Стамбульської конвенції — зниження мілітарного потенціалу держави. Бо армія це переважно чоловіки. Чоловіки, які розуміють свою роль для сім’ї та країни. А коли цей акцент зміщується, то знижується мілітарний потенціал держави.
— Тобто нас роззброюють ще й з цього боку?
— Саме так. Поки що ця загроза ще мало помітна: поки триває війна, конвенцію не зможуть у повноті імплементувати, а вихована нормальними батьками звичайна людина «самовизначиться» правильно. Вона знає себе, і що їй якась там конвенція. Але це — бомба уповільненої дії. Чоловіки зараз багато гинуть на фронті. А що далі? Він скаже «я відчуваю себе жінкою, зайчиком, іншим створінням» — і в армію не піде.
І згадане раніше бажання мати сім’ю, одружуватися, яке й так із року в рік знижується і знижується, — що з ним буде, коли людям дадуть таку хитру пастку, як можливість заявити «іншу орієнтацію» і уникнути відповідальності природного шлюбу?
— Молімося, щоб і з цього каміння Бог покликав собі дітей. Дякую за розмову!
фінансово.
Щиро дякуємо!
