«Милостиня гасить кожний гріх», каже Писання. Ми зазвичай розуміємо милостиню як гроші. Подані бідному.
Розвиваючи тему милостині, обов’язково доходимо до теми десятини. Завжди можна подумати, скільки насправді ми жертвуємо «з того, що отримуємо» (Тов 4, 7). Нерідко буває складно вирахувати навіть конкретну десятину, «найменшу можливу частину» для пожертвування. І парадокс у тому, що всі хочуть жити якомога краще, але коли зарплата зростає, то і десятина зростає… і раптом починає зростати жадібність. Навіть якщо раніше не дуже й подавала голос. І починається внутрішня боротьба…
А як щодо часу? Його теж можна жертвувати.
Причому поки він витрачається на щось звичне і приємне, ба навіть на хатню працю чи роботу за гроші, то з ним великих проблем не виникає.
Проблеми виникають (у багатьох) тоді, коли з’являється тема жертвування.
Просто «витратити» час — навіть на щось цілком корисне, добре, на роботу, спілкування, відпочинок, — внутрішнього протесту не викликає. Але пожертвувати?..
Пожертвувати означає віддати безповоротно.
Пожертвувати означає віддати без компенсації.
Тому, в строгому розумінні моральної теології, той, хто віддає гроші, але задоволений собою, який він жертовний, — нічого не жертвує насправді. Той, хто віддає речі, уживані чи нові, але хоче за них подяки чи бодай усмішки, тобто компенсації, — насправді «вже отримав свою нагороду» (Мт 6, 5).
А як щодо «жертвування Богові нашого часу»? Ця тема часто з’являється у проповідях. І стала такою самою загальною фразою, як багато інших у християнстві. Проскакує з вуха у вухо на видимості розуміння.
Я задумалася — а що як вийти з теми десятини як «мінімально прийнятої пожертви». Десятина від доби — це скільки конкретно часу?
Вийшло 2 години 24 хвилини.
І зразу ж з’явилися сумніви!
Меса у нас зазвичай… недільна — годину. Щоденна — 35 хвилин. Плюс 10 хвилин на адорацію з літанією.
А далі? Залишається ще приблизно 1 година 50 хвилин. Ось скільки часу щодня я ще маю пожертвувати Богові, якщо хочу віддати Йому хоч би мінімум — десятину!
Арифметика, яка здатна привести до потрясіння.
І не треба мені розказувати, що «праця це теж молитва». У тих, хто має таку благодать, — так. У решти — самозаспокоєння.
Колись мій духівник порадив уважно відстежити і записати на папірчику, похвилинно, щоб підрахувати: скільки часу пішло на роботу безпосередньо, скільки на витрішки і перепочинки, скільки в тому всьому було молитви, — і порівняти з тим, що мені зазвичай здавалося, як я працюю і як молюся. Цікава була арифметика.
При темі «праця це теж молитва» мені незмінно згадується старий анекдот: жінка нарікала, що чоловік перестав її любити, не приділяє їй увагу; священник порозмовляв із чоловіком, і той пішов… вимити жінці автомобіль. Не наші реалії, так; не у всіх є по дві машини на подружжя, але суть одна. Він проявив любов працею. А жінка? — знову почулась ображеною і забутою.
Вловлюєте натяк?
Ось чому важливі адорації. Бути біля Нього особисто і близько. Ось чому важлива особиста щира молитва. Розмовляти з Ним самим. Цілий день можна провести в роботі. Але чи це насправді час, проведений з Богом? А тим більше — час, пожертвуваний Йому.
За роботу нам гроші платять. За молитву ми теж хочемо щось отримати. Як мінімум, контрамарку в Царство Боже… а також — схвалення від священника, як добре, що ми прийшли і які ми побожні. Задоволення від виконаного обов’язку. Можливість зустрітися зі своєю спільнотою (хто має) або як мінімум піти на «заслужену» каву з тістечком посеред дня. І ще багато різного.
Я не заперечую, що радість має бути. Але це має бути радість від особистої зустрічі зі Спасителем, а не радість від того, що всі галочки у плані проставлено. Якщо цієї радості раптом насправді малувато — це сигнал про потребу перевстановити своє підключення, бо ви, здається, офлайн у Бога…
Пожертвувати — це внутрішнє зусилля. Жертвою може бути все, якщо вміти його пожертвувати. Пожертвування — це не милостиня комусь у капелюх, чи на рахунок, чи речі в Карітас. Пожертвування — це внутрішній рух, подібний до видіння Петра, якому Бог «на скатертині» спускав усіляке гадство і казав це їсти (Діян 10, 10-16). Коли я якесь щось (людину, подію, свої відчуття, біль від образи, якийсь намір, а тим більше якесь падіння…) внутрішнім зусиллям «загортаю в скатертину» — яка потім піднімається в небо, бо я це насправді віддаю. Так можна пожертвувати Богові щось, що вже минуло і над чим більше влади не маєш, а вчасно не зорієнтувався сказати «Боже, жертвую Тобі…»
Тільки не хитрувати перед Ним, «жертвуючи заднім числом». Не вийде віддати те, в чому не було Його присутності, бо думками відбіг далеко від Бога і жив «так, немовби Бога не існувало». Перед Тим, Хто Все Знає, такі фокуси не проходять.
Але можна навчитися цього внутрішнього руху. Віддавати. Жертвувати.
Дати Богові десятину — як бідняку чи біженцю?.. Це засоромлює, бо «не будеш мити ноги мені повіки» — ні, це перевертає світ, так не годиться… Не Ти від мене маєш прийняти хрещення… Добре, якщо засоромлює. Значить, душа жива і реагує. І може усвідомити, як насправді мало часу ми Йому жертвуємо. Не справам, не обов’язкам, не ритуалам — Йому самому. Не собі і власній побожності. Йому. Особисто. Бо християнство — це релігія особистого зв’язку з Богом Живим. А все решта — каркас, фасад, обряди, полова, яку вітер розмітає.
Коли вітер смерті звіє з нашого життя всю видимість, якій було віддано стільки зусиль, — чи залишиться від нас самих хоч би десятина, яка зможе потрапити у вічність?
P.S. Довгі години богослужінь у східному обряді так само не гарантують, що цей час насправді буде пожертвуваний Богові, а не своїм думкам, планам на обід, розгляданням по стінах, ходінню по храму з розставлянням свічок, і так далі і тому подібне…
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.