Це було напередодні Нового 1956 року. Зоя, активістка молодіжного руху, перед вечіркою посварилася зі своїм хлопцем. Не маючи з ким танцювати, вона пожартувала перед іконою св. Миколая: «Він теж Микола, тож я можу танцювати з ним. Якщо Бог є, то хай мене покарає!»
Дівчина зняла зі стіни ікону і почала з нею танцювати. Раптом вона завмерла…
Стародавній святий діяв і в середовищі програмно атеїстичної держави, якою був СРСР у 1950‑х роках. Про події в Куйбишеві люди в радянські часи розповідали одне одному пошепки. Попри сувору цензуру історія, героями якої стали єпископ Мир Лікійських і комсомолка Зоя, поширилася від Москви до Владивостока.
Ось маловідома історія чуда св. Миколая, єпископа.
Легенди і правда про св. Миколая
Святого Миколая, мабуть, можна визнати провідним святим, якщо йдеться про кількість пов’язаних із ним розповідей про чудеса — як на християнському Заході, так і на Сході, де його завжди особливо шанували. Сьогодні важко сказати, скільки з них — легенди, але майже в кожній із них можна знайти два важливі повторювані елементи.
По-перше, святий рятує в них людей, що перебувають у ситуаціях — дивлячись раціонально — безвихідних і безнадійних. З іншого боку, надприродні втручання єпископа Миколая, дуже часто раптові й неочікувані, не лише мали характер екстреної «швидкої допомоги», а й завжди мали глибшу мету: спонукати людину до навернення, дружби з Богом, до повної довіри до Його опіки та заохотити помічати потреби інших людей, в яких об’являється Христос.
Тому варто згадувати ці історії не лише в день літургійного спомину святого, а й у час Адвенту, який заохочує нас «приготувати дорогу Господу».
Історія незрозумілої донині події, яка трапилася в самому центрі СРСР, місті Куйбишеві (нині Самара), невдовзі по смерті Сталіна, мало відома. Це ще не був час політичної відлиги, а комуністична влада після недовгої лібералізації релігійної політики в роки війни поступово поверталася до обмежувань християнства.
Зняла ікону св. Миколая і почала з нею танцювати
Святкування Різдва в СРСР довго викорінювалося із суспільної традиції і його замінили повністю світським святкуванням Нового року — хоча при цьому й були збереженні давні різдвяні атрибути: ялинки, привітання та святкові вечері в сімейному колі.
В останній день 1955 р. комсомольці — члени масової політичної молодіжної організації — розважалися на домашній вечірці в м. Куйбишеві. Серед них була робітниця фабрики Зоя Карнаухова.
Як розповідала Зоя, перед самою вечіркою вона посварилася з хлопцем і тому прийшла сама. Почувалася вона не найкраще, зокрема тому, що майже всі гості на вечірці були парами. Не маючи з ким танцювати, Зоя вирішила пожартувати над захованою десь у закамарках іконою св. Миколая, що належала дідусю і бабусі господарів вечірки. «Він теж Микола, тож я можу танцювати з ним», — сказала вона і додала: «Якщо Бог є, то хай мене покарає!» Дівчина зняла ікону зі стіни і почала з нею танцювати.
Про те, що сталося потім, відомо з рапортів міліції та КДБ, які збереглися в архівах:
«Товаришка Зоя Карнаухова раптом нерухомо завмерла. Залишившись посеред кімнати, тов. З Карнаухова була паралізована з іконою, яку вона притискала до грудей. Товаришка З. Карнаухова не падала, а стояла з іконою Миколая Чудотворця в руках. Оскільки тов. З Карнаухова не виказувала активних ознак життя, але стояла з розплющеними очима (…), член комсомолу 1939 р. народження послав за дільничним міліціонером».
Партію і КДБ огорнув страх
До будинку по вул. Чкаловській, 7 приїхала «швидка». Зою справді паралізувало, вона не могла робити жодних рухів і стояла, немов скам’яніла. Однак пацієнтка дихала, її очні яблука рухалися, а пульс був нормальний. Зої не вдалося ні зробити жодного уколу для розслаблення (голки шприців не могли пробити шкіру), ні перорально ввести міорелаксанти чи седативно-снодійні засоби, оскільки ніхто не зміг відкрити молодій жінці рота і щільно стиснуті щелепи.
Уже наступного дня звістка про дивну подію поширилася по всьому місту. Міліція і КДБ оточили будинок, зупинивши навколо нього дорожній рух; більшість мешканців невдовзі переселили в інше житло, поки ця історія, на що дуже розраховувала влада, не вщухне.
За декілька днів відбулося засідання місцевого комітету Комуністичної партії та співробітників КДБ. Вони намагалися вирішити, як зупинити в місті поширення «релігійної параної», і констатували, що мають справу з «провокацією, спрямованою проти комуністичного і атеїстичного суспільства, організованою спецслужбами західних країн перед черговим з’їздом КПРС».
З іншого боку, у службовців, які звітували у цій справі, почалися неприємності з боку їхньої «верхівки». Їх стали звинувачувати в тому, що вони піддалися «релігійному фанатизму й забобонам, недостойним ленінців». «Такого ще не було! У документах радянської міліції писати про св. Миколая та ікони? Це неприпустимо!» — нарікали у приватних розмовах очільник місцевого КДБ і секретар партії.
Численних співробітників служб безпеки у Куйбишеві охопив страх. «Службовці апарату безпеки в комуністичному суспільстві бояться св. Миколая та ікон?! Казковий святий глузує з вас!» — висміяли куйбишівців у Москві. Попри це, на подію вирішили накласти сувору інформаційну заборону. Але це не вдалося, оскільки поголоски про подію, що сталася в новорічну ніч, розлетілася по всій країні.
Подальша доля Зої
Що ж сталося із Зоєю? По 128 днях летаргічного сну, у Великий Піст перед самим Великоднем, після молебню в її намірі дівчина була звільнена від паралічу і з її рук вдалося забрати ікону.
На жаль, влада подбала про те, щоби про дівчину ніхто більше ніколи не чув: її ізолювали від рідних, а потім замкнули у психіатричній лікарні за невідомою адресою. Її особисті документи також знищили, тому припускають, що Зоя померла в одному із закритих закладів і важко сказати, до якого віку вона дожила.
У місті розповідали, що нібито вночі з будинку, в якому перебувала паралізована дівчина, лунав гучний жіночий крик: «Наверніться! Ви потопаєте в гріхах!» Попри те, що в місті діяло дуже мало храмів, а влада надзвичайно погано ставилася до відвідування богослужінь, в 1956 р. в церквах Куйбишева з’явилося багато нових вірних.
Чудо в Куйбишеві сьогодні називають «стоянням Зої». Дехто пов’язував дивну подію з символічних проголошенням змін, які настали в СРСР у 1956 р., коли на ХХ з’їзді КПРС генеральний секретар партії Микита Хрущов уперше викрив масові злочини Сталіна.
Дерев’яний будинок, у якому сталася ця подія, простояв до 2014 р., його відвідало багато паломників і туристів, але він згорів. У 2009 р. за мотивами цієї історії режисер Александр Прошкін зняв художній фільм «Чудо».
У постаті Зої — безсумнівно трагічної, — яка у земному житті не зазнала щасливого кінця, можна побачити сліди популярної у східній традиції теології юродивих — божевільних заради Христа, відкинутих суспільством, своєрідного знаку, що спонукає людей до навернення, молитви та наближення до Бога.
У випадку з «куйбишевським чудом» з цим допоміг св. Миколай, який очевидно поглузував з оповитої поганою славою служби безпеки комуністичного режиму.
За книжкою А. Жоголева «Стояние Зои: чудо святителя Николая в Самаре», Рязань «Зерна», 2010.
фінансово.
Щиро дякуємо!
