Небажане таїнство

Ісус сказав св. Фаустині: «Не відкладай Таїнство сповіді, бо мені це не подобається». Він каже це кожному.

Десятеро священників сповідають зранку до пізньої ночі. Люди, іноді вперше за багато років, виливають перед Богом свою душу. Віч-на-віч зі сповідником вони розповідають про те, в чому навіть собі не хотіли зізнатися. Плачуть. Врешті-решт чують: «Бог, Отець милосердя, який примирив світ із собою через смерть і воскресіння свого Сина і зіслав Святого Духа на відпущення гріхів, нехай уділить тобі прощення і мир через служіння Церкви. І я відпускаю тобі гріхи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа». Вони відходять переміненими. І кажуть: «Я не знав, що Церква — така. Не знав, що сповідь може бути такою».

Це не якась ідеальна картинка, не результат побожного бажання, — це справжня сцена кілька тижнів тому з курсу «Альфа» для кількасот людей. І так щоразу.

І що — скажемо, що Таїнство сповіді зникає, бо люди не хочуть сповідатися?

Вони хочуть сповідатися; але тоді, коли усвідомлюють Божу любов і відкриваються на Святого Духа, про якого Ісус казав, що «переконає світ у грісі, у справедливості, і в засуді» (Йн 16,8). Усвідомлення свого гріха, жаль через те, що згрішив, і бажання отримати прощення — це діяння Святого Духа. Якщо сьогодні люди не хочуть сповідатися, то відповідь на запитання про причину варто шукати насамперед у якості переказу Доброї новини.

Читайте також:
Кульмінація сповіді: слова формули розрішення і два важливі жести

Люди грішать

Справді, сакраментальна сповідь у країнах західної цивілізації занепадає. Кажуть, що недопустимо, щоби хтось нишпорив у чужій совісті. Що не можна очікувати, щоби хтось відкривав перед іншою людиною інтимні, соромні речі. Що це травма, особливо для дітей. Від цього страждає також особиста гідність людини. А ще багато людей, які визнають себе католиками, просто не вважають, що вони грішать, — це часто відбувається через відмову визнати гріхом те, що Церква називає гріхом. Деякі опоненти посилаються на християнську давнину, стверджуючи, що тоді не було сповіді.

Читайте також:
Чому в Католицькій Церкві є сповідь дітей?

Це неправда. Сповідь була, хоча й не називалася так: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються», — сказав Ісус апостолам (Йн 20, 22-23). Але не сказав, як саме це має виглядати. Проте дав обітницю: «А Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я Моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що Я сказав вам» (Йн 14,26).

Завдяки Святому Духові Церква щораз краще розуміє Божий задум, а те, що відкрила, пристосовує до нових умов — зокрема, до нової вразливості наступних поколінь.

Усвідомлення значення хрещення, після якого людина стає новим створінням, було у перших християн величезним. Загалом серед них панувало переконання, що охрещені вже не чинять важких гріхів, якими зазвичай вважалися вбивство, перелюб, ідолопоклонство та відступництво.

На жаль, у реальності виявилося інакше. Особливо яскраво це розкрилося під час переслідувань, коли багато християн зламалися і перед лицем смерті зреклися Христа. Коли відступники хотіли повернутися до Церкви, виникли сумніви, чи це взагалі можливо. Врешті-решт, у ІІІ ст. Церква вирішила, що один раз після хрещення можна пробачити важкі гріхи. Однак людина, яка про це просила, мала довести, що її покаяння справжнє, відправляючи публічну покуту, яку накладав єпископ. Залежно від важкості провини, пастир визначав тривалість покути. Вона переважно полягала у тривалій, зазвичай багаторічній забороні брати участь у Євхаристії та приймати Христове Тіло. Всі знали, хто згрішив і як, бо людина, яка прагнула розрішення, мала стояти перед входом до храму, часто у спеціальному покаянному одязі, і просити тих, хто входив, про молитву за себе. Сама ж вона зайти до храму не могла. Потім — наприклад, за п’ять років, — їй дозволяли увійти, але тільки на Літургію Слова. Через наступні кілька років ця людина отримувала право бути присутньою на Євхаристії, але в окремому місці і в наказаній позі: наприклад, навколішках або лежачі хрестом. Тільки після закінчення покути той, хто повертався в лоно Церкви, приймав Святе Причастя і знову міг брати повну участь у Євхаристії.

Поступово Церква прийняла можливість наступної, не лише одноразової покути за гріхи. Утвердилася практика визнання публічних гріхів перед єпископом, який накладав покуту. Якщо гріхи не були публічними, грішник міг визнати їх перед священником, якого призначив для цього єпископ, і прийняти покуту.

Нова форма

Сповідь у формі, яку ми знаємо сьогодні, почала формуватися у VI ст. завдяки кельтським монахам, які принесли на континент покаянні звичаї, що застосовували в своїх монастирях в Ірландії. Це були індивідуальні розмови монахів із настоятелями про допущені ними провини та способи їх відшкодування. Така практика поширилася в Європі, відкриваючи шлях до сповіді на вухо. У первісному варіанті каяник отримував розрішення тільки після виконання покути. Спочатку це стосувалося лише монахів. Із часом цю форму також стали використовувати і для мирян, сповідниками для яких стали священники. Вони добирали відповідну покуту для конкретного пенітента, а той відправляв її «приватно», про що ніхто сторонній не мав знати. З розвитком цієї форми покаяння практика публічної покути стала занепадати. Із храмів зникли покутники. Нова формула передбачала повторення і при цьому, завдяки можливості скористатися порадами священника, дозволяла плідно працювати над собою.

Початок був нелегким. У VIст. частина церковного середовища чинила спротив новій концепції покаяння. Особливо важко декому було прийняти «повторюване покаяння». У ХІІ ст. почали вживати формулювання «сповідь» (лат. confessio) — зізнання (звідси походить і слово «конфесіонал»). Уже не було покут, які відправлялися роками; натомість більшого значення набрав акт визнання гріхів. Щире визнання своїх гріхів, яке вимагало смирення, означало, що грішник насправді розкаюється, і це припущення дозволяло уділяти йому розрішення відразу, а не лише після відправлення покути.

Важливою подією у формуванні вигляду цього таїнства було рішення IV Латеранського Собору (1215), яким на вірних було накладено обов’язок сповідатися принаймні раз на рік і приймати Святе Причастя на Великдень. Наслідком невиконання цього обов’язку була втрата права входити до храму, а також заборона церковного похорону в разі впертого тривання у відмові аж до смерті. Тридентський Собор (1543-1563) наказав сповідатися з важких гріхів перед Причастям. Другий Ватиканський Собор (1962-1965) наголосив на «примиренні», після чого сповідь стали називати «Таїнством примирення» і підкреслювали в ній важливість жалю за гріхи. Нагадувалося, що Бог, відпускаючи гріхи, відновлює стосунки з грішником.

Таємниця без винятків

Церква ніколи не відмовлялася називати зло злом і не звільняла своїх членів від обов’язку визнавати особисті гріхи. Не могла. Адже сам Ісус дав апостолам та їхнім наступникам владу відпускати і затримувати гріхи. Як священник має оцінити, треба гріх відпустити чи затримати, якщо він не знає, що це за гріх?

Сьогодні отримати розрішення не вимагає таких зусиль, як колись. Нам не потрібно роками стояти біля храму, навіть не потрібно публічно визнавати гріхи. Достатньо зі скрушеним серцем визнати їх перед Христом, якого представляє в конфесіоналі священник. Для нас очевидно, що гріхи, які ми визнаємо на сповіді, знає тільки Бог, а також священник, перед яким ми сповідаємося, і більше ніхто третій про ці гріхи не дізнається. Ми вважаємо цей секрет нашим священним правом — і Церква нам його дає. Священник, який приймає сакраментальну сповідь, не може розкрити особу каяника і його гріхи — без жодних винятків. Згідно з Катехизмом Католицької Церкви, священнику також заборонено «використовувати інформацію про життя пенітентів, яку він отримав під час сповіді. Ця таємниця, яка не допускає жодних винятків, називається “сакраментальною печаткою”, оскільки те, що пенітент розповів священнику, залишається “запечатаним” через таїнство». Також нічого не може змінити в цьому питанні державне законодавство, хоча вже є країни, які зобов’язують священників розкривати таємницю сповіді.

Читайте також:
Таємниця сповіді — непорушна. У Ватикані оприлюднено новий документ

Отже, таїнство примирення є для людини простором безумовної безпеки. Церква насправді зробила багато для того, щоб захистити гідність людини, яка приступає до сповіді, і заохоти її прийняти звільнення, яке на неї чекає.

Відвічний ворог людини дуже цьому противиться. Примножуючи тривоги та спекуляції щодо сповіді, він відводить нас від рішення скинути з плечей непотрібний тягар. Він використовує особисті образи й травми, отримані колись від священників, переконуючи, що і цього разу буде так само. Представляє картини важкого життя без задоволень, які нібито дає гріх. Указує на гріхи людей Церкви, припускаючи, що цей конкретний сповідник теж за це відповідальний: «Ти хочеш такому відкрити свої таємниці?» Атакує пихою: «Якщо ти розповіси про свої гріхи, священник матиме викривлену думку про тебе, а ти ж зовсім не такий».

Арсенал спокус проти сповіді — невичерпний. Дискусія з ними — це безсумнівна поразка. Треба просто піти проти течії і, стоячи в правді про себе, визнати цю правду. І зійде сонце!

Переклад CREDO за: Францішек Кухарчик, Gość Niedzielny