Як знає кожен, хто був на Месі після 1970-х років, є чотири опціональні Євхаристійні молитви, найдовша та найдавніша з яких — Римський канон, якого сьогодні вже майже ніхто не чує.
Це дуже сумно, оскільки його відсутність глибоко збіднює літургію — як через його очевидну давність, так і через його беззаперечну красу. З-поміж іншого, Римський канон містить список найдавніших святих Церкви, включно з апостолами і папами, на допомогу і захист яких ми можемо надійно покластися.
Із 39 святих, зазначених у Римському каноні, майже всі є чоловіками — серед них лише сім жінок. Це не дивно і це не повинно мати для нас значення, бо те, що об’єднує всіх цих людей — це той факт, що кожен із загинув мучеником за віру, яку ми всі поділяємо. Яка може бути різниця у Божих очах, якщо на момент смерті Петро виконував папське служіння, тоді як Перпетуя бавила свою маленьку дитину? Пролита кров залишається однаково червоною для кожного.
Чому мучеництво має значення? Чому Матір Церква так високо його шанує? Це викликає все більш наполегливе заперечення з боку заможного та декадентського Заходу: сприйняття такого кривавого фіналу як найкращої миті свого життя — це патологія або навіть мазохізм. Все менше і менше стає речей, що їх ми здатні змусити себе зробити. Все більше і більше стає зрозуміло, що смерть за Христа до них не належить. Невже Бог справді очікує від нас так багато? Чи справді Він вимагає кровопролиття на доказ нашої любові до Нього? Чи люди досі помирають за свої переконання (я маю на увазі, крім мусульманських фанатиків у пошуках 72 незайманих дів по той бік)? Це здається чимось античним — ба навіть атавістичним. Це схоже на рудиментарний орган, яким ми вже й забули, як користуватися.
У такому разі, чому би не позбутися цього? Краще взагалі не заохочувати цю практику, щоб вона не пригнічувала вірних і не засмучувала їх, чи не так?
Проблема полягає в тому, що коли ви йдете цією дорогою, шляху назад уже немає — хоча є надто багато тих, хто через мовчання на цю тему бажає, щоб питання мучеництва просто зникло. Вам також доведеться покласти на плаху Хрещення, оскільки ці дві речі або стоять, або падають разом. Чим ще є мучеництво, як не «вивченням логіки, яка вже присутня у випадку хрещення», як нагадує нам Ганс Урс фон Бальтазар? Не кажучи вже про інші Таїнства, оскільки ціна, яку сплатив Бог за їхнє створення, була не чимось меншим, ніж смерть Його Сина на хресті. Як на те пішло, краще вже взагалі вилучити звідси Христа, вся траєкторія життя якого спрямована до того моменту, — «години», як каже святий Йоан, — коли Його кличе мученицька смерть. Це кульмінаційний момент Його життя, фінал Сина Чоловічого. Чи існував колись кривавіший чи болісніший спосіб страти, ніж розп’яття? Навіть римляни, особливо рафіновані та вишукані, ухилялися від чистого варварства цієї практики.
«Сама ідея хреста, — казав Цицерон, який помер приблизно за покоління до приходу Христа, — ніколи не повинна проходити крізь їхні думки, очі чи вуха». Про таку ганебну страту навіть не можна було говорити серед порядних і вибагливих людей, які, як громадяни Риму, були позбавлені ганьби хреста, незважаючи на те, наскільки жахливими були їхні злочини.
Принизливість розп’яття не нагадувала останні години життя Сократа, коли вчений філософ попивав настоянку болиголова у компанії друзів перед тим, як цивілізовано покинути світ, надто похмурий, щоб відповідати його смакам. У розп’яттях римлян не було нічого цивілізованого. Як би це могло бути, коли суть полягала в тому, щоб заподіяти неймовірно концентрований і тривалий біль та приниження? На те, щоб убити людину таким чином, можуть знадобитися години. Чи варто дивуватися тому, що лише в п’ятому столітті в церкві Санта-Сабіна на Авентинському пагорбі в Римі було дозволено зображувати християнський хрест з тілом на ньому — чи то фарбою, чи то у камені?
Саме з цим символом та реальністю, яку він позначає, ми узгоджуємо себе через чин християнської ініціації. Не може бути жодного Таїнства, жодної благодаті без цієї жахливої, загрозливої присутності хреста. Ми не можемо відродитися з Христом — іншими словами, воскреснути й відновити невинність під час хрещення — доки спочатку не помремо з Христом і не долучимося до плоті пронизаного й розіп’ятого Бога. Ми всі у цьому разом.
Ще наприкінці І століття четвертий єпископ Риму, Папа святий Климент I, у своєму єдиному листі, що зберігся, нагадує християнам Коринту:
«Ми всі на одній арені, беремо участь в одній боротьбі. Звернімо свій погляд на кров Христа і усвідомимо, наскільки вона дорогоцінна для Його Отця, оскільки вона була пролита для нашого спасіння і принесла благодать покаяння для всього світу».
Це воїстину зворушливі слова одного з блаженної пам’яті святих та мучеників. Як чудово, як це по-римськи — вказати на авторитетну ноту traditio, використання якої стосувалося не якогось мертвого вантажу, який потрібно вручити, а чогось живого, що потрібно передати. І чим ще це може бути, як не Кров’ю Христа, даною з найщедрішою і безрозсудною відданістю світові, що жадає спокути, для спасіння, яке він ніколи не міг би отримати сам?
Згадаймо святу Катерину Сієнську, яка ходила у своїх справах вулицями міста, благочестиво бурмочучи собі під ніс: «Кров, кров…»
Переклад CREDO за: Реґіс Мартін, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
