Після фальсифікованих президентських виборів у серпні 2020 року диктаторський режим у Білорусі посилився до жорстокості, набрав шалених обертів.
Кількість політв’язнів із кожним днем збільшувалась, а 14 липня 2021 року по всій Білорусі відбулися масові обшуки й затримання активістів, правозахисників і журналістів, які висловлювали антипатію до самопроголошеного президента Лукашенка.
Правозахисників, які документували порушення з боку силовиків під час придушення мирних протестів 2020-2021 років та допомагали жертвам репресій, режим Лукашенка звинувачував в організації масових заворушень. У 2022 році ситуація тільки погіршилася: крім того, що кількість політв’язнів зросла, до їхнього ґрона потрапили священики. Тільки за офіційними даними за 2022 рік зазнали репресій з боку державної влади 24 священнослужителі. Їх звинувачували в екстремізмі, саджали за ґрати і штрафували за протести проти війни в Україні, ба навіть за публікації в соцмережах на підтримку України або ж про незалежність Білорусі від тиранії та диктатури.
Одним із таких переслідуваних священиків є отець Аляксєй Аляксандровіч (ім’я змінено з міркувань безпеки рідних священника, яких може переслідувати влада. — Прим. ред.), білорус, що був заарештований та ув’язнений на 30 діб, а потім примушений до виїзду з рідної країни. Отець погодився детальніше розповісти CREDO про ситуацію в Білорусі та про свій арешт.
— Отче, розкажіть, як Ви стали священником, де працювали?
— Родом я з Білорусі. З десятирічного віку прислуговував міністрантом у своїй рідній парафії. Після свячень працював чотири роки в Україні., потім два роки в Польщі, а останні шість років — у Білорусі.
— Чи Ви від початку служіння в Білорусі відчували тиск із боку влади?
— Якогось особливого тиску не відчував, але знав, що можу бути «під прицілом». У Білорусі кожен, хто має свою думку, вважається ворогом держави. На жаль, русифікація Білорусі принесла свої плоди. Там в’язничні камери завжди були заповнені політв’язнями, а після фальсифікації виборів 2020 року посилилися масові обшуки і затримання. Авторитаризм сформував державу, де немає права, справедливості, законності, де ти навіть не людина, — що мені й довелося відчути на собі в ізоляторі тимчасового утримання. Там я ще більше усвідомив, як багато потрібно молитися за несправедливо засуджених, особливо через політичні мотиви.
— Як саме відбувся арешт, чи попереджали Вас про нього?
— До мене зателефонували спецслужби (міліція) і запитали, чи я вдома. Сказали, що мені потрібно з ними поїхати на розмову. Ми з друзями десятки разів обговорювали, як поводитися в разі затримання. Однак коли це сталось, я забув про все! Єдине, що встиг зробити, то це видалити свій телеграм-канал; однак я не видалив акаунт, який пізніше вони намагалися активувати. На їхню вимогу я віддав телефон і ноутбук — які мені так і не повернули. Перевіряли все: підписки на групи у соціальних мережах, ютуб-канали, вподобайки, публікації різних дописів. Я майже одразу зрозумів, що мене затримають на 30 діб: на допиті, коли сказали знімати шнурівки зі взуття, уже було зрозуміло, що не відпустять. Проте весь час була надія на краще. Сподіватися на штраф у такій ситуації було безглуздо. Далі я чекав на суд, і найгіршим було чекання, незнання, що буде далі, та переживання, щоб через мене не постраждали мої рідні, друзі й парафіяни. Я жертвував цей важкий для мене час Богові за навернення грішників, і він набував для мене сенсу.
— У чому Вас звинуватили? Можливо, на Вас хтось написав скаргу чи заяву?
— Я знаю, що ні в чому не винен, бо лише намагався донести людям прості істини та християнські цінності. Однак свідомість підказує, що, на жаль, нічого не доведеш зомбованим людям.
Під час затримання відчувався сильний стрес. Я поїхав з ними до відділку на допит, де склали перший протокол за статтею 24.23 «Одиночний пікет» — за те, що я розмістив на своїй сторінці у Facebook білоруський історичний прапор (БЧБ), і другий — 19.10 ч. 2, «підписка та поширення екстремістських каналів», за що й дали 30 діб арешту. Хто на мене доніс — я не знаю; лише здогадуюся, що хтось із парафіян, тому що я не міг мовчати і закликав їх до молитви за нашу владу, за мир в Україні.
— В яких умовах Вас утримували? Чи були з Вами інші священники і що інкримінували їм?
— Умови в’язниці, в якій я відбував покарання, можна прирівняти до музею КДБ у Вільнюсі. Перші ночі доводилося спати на металевих ліжках без матрацу. Щоночі кожні дві години нас будили, щоб ми постійно відчували страх і стрес. Приносили хлорку, щоб ми нею дихали. Вночі сну не було, а вдень і поготів. Кожного ранку о 6‑й годині підйом під гімн Білорусі (але не історичний, а лукашенківський). З особистих речей нічого не дозволили взяти, лише зубну щітку і пасту. Хотіли, щоб ми відчули, що ми ніхто. Загальне ставлення було спрямоване виключно на приниження, залякування, знецінення нашої гідності.
Інших священиків зі мною не було, однак довозили інших політв’язнів, які вже не вперше потрапляли до в’язниці.
— Як відбувався суд і який вирок Ви отримали?
— Було два засідання суду, які відбувалися по скайпу. Швидше за все, це для того, щоб ніхто з моїх друзів і рідних не прийшов на засідання в залу суду. Після вироку запитали, чому мені не подобається жити в Білорусі. На що я відповів, що дуже подобається, однак я не розумію чому в нас немає свободи слова і нікому не можна мати свою думку, бо ти відразу будеш визнаний екстремістом. Самі міліціонери запропонували мені виїхати за кордон, інакше мене б посадили.
— Як Ви прожили цей місяць без священицьких практик і що допомогло не зламатися?
— Мені не дозволили нічого з собою взяти, ні розарій, ні Бревіарій. Постійно просив у Бога сил для себе та захисту для друзів і рідних. Молився за політв’язнів, за тих, хто страждає в Україні (адже для багатьох це табуйована тема, для інших неправда, а хтось узагалі байдужий). Потік постійних думок та звук безупинного радіо часто глушили мою молитву. Тому доводилося весь час починати знову та докласти чимало зусиль, щоб помолитися Розарій до кінця (молився на пальцях). Оскільки я пожертвував цей час за навернення грішників, — для диявола це найгірше, і тому важко було відбувати ув’язнення, бо коли жертвуєш своє страждання, то треба бути приготованим на випробування тіла, душі, випробування віри.
Перші 15 днів молився по чотири частини Розарію, Коронку до Божого Милосердя, фрагменти Святого Письма, псалми, які знав напам’ять. І після 15 днів сталася найбільша криза віри в моєму житті. Я сварився з Богом, думав, що все, розриваю свої стосунки з Ним, — справді жахлива криза віри. Але, з іншого боку, відчувалася присутність Матері Божої через молитву Розарію. Це тривало близько доби. Я справді жахливо сварився з Богом, думав, нащо та молитва і взагалі це все… Зрозуміло, що то були спокуси від злого. Після 15 днів, через присутність Матері Божої при молитві Розарію, почав молитися по 10 Розаріїв на день, і завдяки цьому моя віра зміцнювалася.
Зрозуміло, що жива віра — це безупинний пошук Бога у всьому; а з іншого боку — це спілкування з Богом. І, мабуть, віра проявляється там, де менше всього її очікуєш. З іншого боку, віра — це довіра, не відсутність сумнівів. Страждання зміцнює віру. Як золото у вогні, так віра у стражданні очищується. Саме в терпіннях, стражданнях — хоча, може, це й не зрозуміло, — потрібно довіряти Богу. Мабуть, багатьом людям, щоб відбулася екзистенціальна криза віри, необхідна трагедія або якісь труднощі.
— Що Ви відчували після виїзду з Батьківщини? Чи була туга за краєм, який став тепер таким жорстоким?
— Коли я виїжджав із Білорусі, на литовському кордоні довелося почекати два дні на оформлення документів (статусу біженця), тому що віза в мене закінчилася. Мені виділили кімнату і дозволяли виходити на вулицю. Після 30 діб ув’язнення я міг вдихнути свіжого повітря, в певному сенсі повітря свободи. Міг побути на сонці, якого не бачив весь місяць, помолитися на розарії (а не на пальцях), — і більше нічого в той момент не потрібно було. З розарієм у руках я глянув в сторону Білорусі — і накотилися сльози. Було дуже дивно і важко дивитися на Білорусь і розуміти, що я тепер у своїй країні ворог, злочинець, «політичний». Згадалася фраза, яку дослівно повністю зрозумів: «Дім є дім, навіть якщо це в’язниця».
— Яким Ви бачите майбутнє держави і чи плекаєте надію знову туди повернутися?
— Цього року, 25 березня, вільні білоруси відзначатимуть 105‑ту річницю заснування Білоруської Народної Республіки. В нас це називають день Волі. Але з іншого боку — якої волі… За цю волю Білорусь досі бореться!
Завжди є надія на краще завтра. Я дуже сподіваюся, що Білорусь буде вільна. Важко сказати, як я це бачу. Тут безліч факторів. Білорусі важливо будувати краще завтра на християнських цінностях, хоча б на моралі, загальнолюдських цінностях. Щоб відрізняти добро від зла, правду від брехні, справедливість від беззаконня. На жаль, сьогодні, за цієї вертикалі чинної влади, де система моральних координат втрачена, є незрозуміле патріотичне виховання, — так наче Білорусь закінчила виховання на Другій світовій війні. Це дуже важкий процес, і навіть якби завтра щось змінилося, він затягнеться. Потрібні роки, щоб будувати майбутнє і розвиватися.
Я би хотів повернутися в Білорусь. Потрібно молитися за тих, які там страждають за правду, за віру, і за тих, хто керує державою. В Біблії написано: «Всяка влада від Бога». Але коли владою починають користуватися в своїх цілях, нехтувати добром, і робити щось для зла, то це перероджується в диявольську форму.
Чому молитва важлива? Тому що без молитви будувати майбутнє — чи Білорусі, чи України — неможливо. Потрібно спиратися на моральні, а ще важливіше — на християнські цінності. Дивлячись на росію, яка живе без Бога (а людина, яка живе без Бога, може собі дозволити все), ми не маємо права забути те, що сталося з нами, щоб це не повторилося в нашій історії. Саме тому на таких цінностях потрібно будувати наші суспільства, держави, сім’ї.
Бог вчить людину вибирати, думати, щоб на інших дивитися крізь призму добра, любові та милосердя. Важливо передавати такі цінності з покоління в покоління. Щоб не повторювався ГУЛАГ у Білорусі і війна в Україні. Ми, білоруси і українці, можемо багато чого робити, і це важливо; але з перспективи часу я ще більше бачу, наскільки важливі Бог, молитва за тих, хто бореться і страждає за свободу (як мої в Білорусі), прохання, щоб Бог зміцнював віру.
Важливо будувати своє життя в Ісусі Христі. Я це бачу так і тільки так. Через страждання Ісус Христос дав нам волю, і, дивлячись на історію інших держав, — воля ніколи не дається задарма. Воля людини, держави, воля народу. Воля завжди мала високу ціну, — але останнє слово завжди за Богом. І хай би яким це було для нас незрозумілим, але в Бога нічого не відбувається просто так.
P.S. У 2023 році в Білорусі щоденно відбувається масова «зачистка» всіх, хто патріотично налаштований, культивує свою історію та культуру. Всім їм приписують екстремізм.
фінансово.
Щиро дякуємо!
