«Ви здивуєтесь, але за всю свою історію інквізиція не спалила жодної людини. Річ у тому, що інквізиція в принципі не мала права карати. Вона повинна була лише провести слідство і зробити висновки».
Тема інквізиції в історії Католицької Церкви — досить суперечлива. Чи справді Церква переслідувала науковців, катувала, спалювала на вогнищах — розповідає магістр історії Павло Зінченко.
Коротка історія інквізиції
Щоби зрозуміти суть інквізиції, варто почати з витоків — із раннього християнства. Перші християни перебували в дуже ворожому оточенні. Їх гонили правителі Римської імперії, не розуміло суспільство — їм просто доводилося виживати. Тому вже у середовищі ранніх християн почали вистежувати «шпигунів», яких до них засилали, або тих, хто відходив від основного вчення. Знайшовши таку людину, її не переслідували, але щонайменше намагалися уникати контактів із нею.
У ІІ столітті це почало набирати більш організованих форм. Вишукування «чужих» було покладено на дияконів. Своєю чергою, єпископи отримали право виганяти таких людей зі спільноти й відлучати від Церкви. Після цього починається організація своєрідної «служби безпеки» християн. Це був тривалий процес.
Організована інквізиція, на мою думку, почала оформлятися у ХІІ столітті. Саме тоді папа Луцій ІІІ розробив цілу систему: єпископ, приїжджаючи на якусь територію, відразу висвячував священника із місцевих, своєрідного «слідчого». Його обов’язком було спостерігати, хто в парафії чи дієцезії не так мислить, і повідомляти про це єпископу.
1215 року папа Інокентій ІІІ запроваджує термін «інквізиція». В перекладі з латинської це означає «розслідувати, розшукувати». Розшукували єресь. Слово «єресь» із грецької перекладається як «вибір», що сильно відрізняється від загальноприйнятих або традиційних поглядів. Після цього інквізиція стала цілеспрямовано вишукувати єретиків, інакодумців.
Процес створення інквізиції не був одномоментний. Це була робота в багатьох місцях, не лише священнослужителів, а й державної влади. Наприклад, в Іспанії інквізиція була створена 1478 р. А Велика римська інквізиція — 1542 р. Вона по‑різному в різних місцях з’являлася і по‑різному зникала. Наприклад, у Франції інквізиція зникла 1772 р., в Іспанії — 1834 р., а в Римі — 1908‑го. І початок, і кінець інквізиції на різних територіях теж були дуже різні. Тому не можна говорити про якусь глобальну мережу інквізиції.
Після Другого Ватиканського Собору було створено Конгрегацію віровчення (доктрини віри). А нинішній Папа, Франциск, переформатував її в Дикастерій віровчення.
Діяльність інквізиції
Інквізиція займалася єресями. Вона не переслідувала іновірців — мусульман чи представників інших релігій. Розшукували саме християн, які відійшли від вчення Католицької Церкви. Православні чи протестанти під цю категорію теж не підпадали: їх вважали не єретиками, а розкольниками.
Коли в тому чи іншому місці формувався трибунал інквізиції, то призначений Церквою священнослужитель отримував повноваження починати проводити розслідування. Інквізитора могла запросити світська влада. Або Церква сама почула, що в якому місці є єресь, і відправляла туди інквізитора. Інквізиція силовими методами затримувала людей, і починалося слідство.
Тоді інквізиція порівняно зі світськими судами була серйознішим, адекватнішим органом, бо Церква в ті часи була осередком знань. Слідчі інквізиції були освіченими, обізнаними в різних науках, зокрема, у праві. Це відігравало дуже велику роль. Завдяки саме Римському праву інквізиція використовувала ті методи, які сьогодні для нас здаються цілком очевидними. Це й допит свідків, і пошук речових доказів тощо. Порівняно з правовою системою того часу це був справжній прогрес. Тому суд інквізиції виглядав набагато дисциплінованішим і серйознішим, аніж суд світський, який часто підпорядковувався своєму правителю і його вимогам. Проте усі свої судові справи інквізиція розглядала з позиції презумпції винуватості. Тобто якщо людина опинилася перед трибуналом інквізиції — то вона вже винна. І доводити треба було невинуватість, а не навпаки.
З кого складалася комісія інквізиції?
Переважно інквізицію провадили ченці-домініканці. Зазвичай вони були основними діячами цих трибуналів. Склад комісії інквізиції залежав від регіону. Переважно, інквізитор був і суддею, і адвокатом, і прокурором. Неодмінно призначалися люди, які вели протокол засідання. У цьому інквізитори були дуже прискіпливі. Вони дуже ретельно провадили протокол будь-якого розслідування. Тому ми так добре знаємо історію інквізиції. Переважно на суді інквізиції мали бути присутні духовні особи. Щодо присутності світських — це залежало від ступеню впливу світської влади на інквізицію в тому чи іншому регіоні. Від того, чи хотів місцевий правитель, щоб його представник був присутній на судилищі. Якщо інквізиція достатньо поважала світську владу в конкретному регіоні, вона могла допустити представника на суд, — але могла й відмовити.
Мета і методи інквізиції
Часто складається враження, що інквізитори для «галочки» просто хотіли спалити або закатувати якнайбільше людей. Натомість головною метою інквізиції було повернути людину в лоно Церкви. Для цього й відбувалося слідство. Інквізитори були тонкими психологами. Вони надавали перевагу саме розмові з людиною.
Щодо катувань. Катування — це, звісно, погано. З позиції ХХІ ст. ми не можемо знайти виправдання катуванням. Але якщо дивитися з позиції часів Середньовіччя, епохи Відродження чи після них, то катування було звичайною практикою. Катували всі. Засуджених катували в судах, щоб вони давали свідчення. Але навіть при цьому інквізиція мала певні правила. Наприклад, не можна було катувати до крові. Можна було катувати лише певний період часу — не більше двох днів підряд. Був дуже чіткий ценз щодо того, кого можна піддавати катуванням.
Чи спалювала інквізиція людей? Ви здивуєтеся, якщо я скажу, що інквізиція за всю свою історію не спалила жодної людини. Річ у тому, що інквізиція в принципі не мала права карати. Вона мала лише провести слідство і зробити висновки. Після цього засудженого передавали світській владі. І вже вона вирішувала, як покарати людину. Звісно, неможливо заперечувати той факт, що інквізиція мала вплив і могла порадити, як саме покарати ту чи іншу людину. Але навіть за цих обставин не йдеться, як то часто кажуть, про «мільйон учених, спалених особисто папою». Це не так. За весь час існування інквізиції — з 1478 по 1834 р. — було проведено близько 150 тис. справ. Із них 10 тис. мали смертні вироки, й лише половина їх була приведена до виконання. Звісно, це не виправдовує вбивства. Але не можна казати, що інквізиція ставила за мету всіх спалити, повісити, знищити. Більше того: кримінальні злочинці, які поставали перед світським судом, навмисно робили богохульні речі або казали, що їхні злочини продиктовані релігією, щоби світський суд перенаправив справу до інквізиції. Так було більше шансів залишитися після судилища живим!
Інквізитори значно частіше застосовували покарання батогом та епітимію — певні молитви як покаяння. На тлі світських судів інквізиція виглядала справді значно гуманнішою, ніж про це часто розповідають.
Найвідоміші процеси
Коли йдеться про інквізицію, то ми завжди чуємо про спалення, знищення, переслідування вчених. Тут є дуже багато нюансів. По‑перше, яких учених? Коперник, про якого чомусь кажуть, що його переслідувала інквізиція? Він прожив чудове, спокійне життя. Був діячем Церкви. Помер 1546 року у своєму ліжку. Так, він обстоював геліоцентричну теорію, яку Церква визнала тоді неправильною. Церква помилялася. Але помилка в науковому диспуті й знищення вченого — це зовсім різні речі.
Джордано Бруно справді спалили. Але, по‑перше, Джордано Бруно ніколи не був ученим. Він був містиком і філософом. Створив філософію, в якій обожествляв Всесвіт. Окрім цього, він не приймав основоположних канонів християнства. Наприклад, заявляв, що Ісуса Христа потягнули на хрест проти Його волі. Й інквізиція справді посприяла його спаленню. Але вона сім років давала йому шанс навернутися. Сім років його утримували й переконували, намагалися з ним дискутувати. Він не погодився змінити свої погляди, і його врешті-решт спалили. Знову ж таки: не можна виправдовувати спалення людини, але спалили його далеко не за науку.
Читайте також: Чи є Церква «гальмом» наукового прогресу?
Галілео Галілей. Його справді переслідували. Але тут відіграв роль його особистий конфлікт із папою Урбаном VIII. Суть у тому, що Галілей написав сатиричний твір, в одному з персонажів якого папа Урбан упізнав себе. Він скористався своєю владою і наказав поставити Галілея на місце. З ним, по суті, розправилися, хоча він і лишився живий. Галілея не засудили, але для такої людини пройти спілкування з інквізицією — це був дуже серйозний удар по репутації, по нервовій системі, по психіці. Тому можна сказати, що Галілей справді постраждав за науку. Але не треба також забувати, що тоді релігійні діячі загалом ставилися до науки з підозрою, не любили вчених і слідкували, щоб їхні теорії не суперечили вченню Церкви.
Відомого іспанського теолога-антитринітарія (той, хто заперечує Пресвяту Трійцю) Мігеля Сервета, наприклад, схопила не інквізиція, не католики, а протестанти. Прихильники протестантського лідера Жана Кальвіна арештували його в Женеві. І спалили його на багатті. Дуже жорстоко — повільно, попри його прохання в ім’я Христа підкинути хоч трошки більше дров, щоб довго не мучитися.
Отже, підсумовуючи: жорстокі моменти є. Але їхні масштаби далеко не такі, як нас намагалися переконати. І не тільки католики цим грішили.
Інквізиція в різних країнах
У різних країнах інквізиція діяла по‑різному. Наприклад, у Німеччині вона не прижилася. Інквізиторів сприймали там як чужинців, які прийшли невідомо звідки й диктують свої права. В Англії інквізиція не прижилася, бо там уже була прийнята Хартія вольностей, сформувалася своя правова система й інквізитори як окреме слідство не були потрібні.
Іспанські монархи — захисники Католицької Церкви
Натомість в Іспанії інквізиція потрапила на дуже благодатний ґрунт. 1496 р. монархи Фернандо Арагонський та Ізабела Кастильська отримали титул Його та Її католицьких величностей. Іспанські монархи були головними захисниками Католицької Церкви. Вважалося, що чого хочуть вони, того хоче й Церква. Через це інквізиція в Іспанії дуже розвинулася. Вона перетворилася на своєрідну службу безпеки, яка займалася не лише релігійними питаннями, а й держбезпекою. Основною їхньою діяльністю було шукати «вихрестів». Коли євреї та мусульмани, які жили в Іспанії, приймали християнство — їм не дуже довіряли. Інквізиція отримала завдання слідкувати за цими людьми: чи справді вони прийняли Христа. З іншого боку, ще 1451 р. папа Микола V дав інквізиції конкретне завдання: слідкувати, щоб при прийняття євреями та мусульманами християнства не було зловживань.
Томазо Торквемада
Коли говоримо про іспанську інквізицію, неможливо не згадати такого відомого діяча як Томазо Торквемада. Він був Великим інквізитором в Іспанії. Йому приписують ледь не 30 тис. спалених людей. Насправді він засудив 2200 людей. Із них близько половини спалили. Це відбувалося на тлі «католицького ажіотажу». Інквізиція робила це — а люди, суспільство, підтримували її дії. Інквізиція була популярною. Той-таки Торквемада був улюбленцем народу. По суті, це була державна політика. І все одно: за загальною статистикою, іспанська інквізиція тільки у 2% випадків винесла звинувачувальні вироки. З них смертю звинувачуваних завершилася менша частина. Для порівняння: в Португалії інквізиція винесла втричі менше вироків, але при цьому 4% їх завершилися засудженням людини.
Інквізиція часто ставала маріонеткою в руках політичних амбіцій правителів. Наприклад, знищення ордену тамплієрів — це був сценарій, повністю продиктований французьким королем. Інквізиція на території Франції слухалася його, а не папу.
Жанну д’Арк спалила інквізиція. Але ця інквізиція повністю була підпорядкована окупаційній англійській владі.
Тому стає зрозумілим, що інквізиція, хоча й робила не завжди хороші речі, не є тим абсолютним злом, яке мислило категоріями смертей простих людей.
Популярні міфи про полювання на відьом
Найцікавіше, що в Середньовіччі інквізиція особливо відьом не переслідувала. Інквізитори були дуже практичними людьми. Вони шукали конкретну загрозу. Як могла загрожувати Церкві якась бабця, що сушить гриби і трави? Інквізиція не хотіла на це відволікатися. Так, звісно, є сумнозвісний «Молот відьом» авторства ченців-домініканців Якоба Шпренгера та Генріха Крамера. Але це, по суті, був памфлет, книга з демонології (написана 1486 р.), яка до практики так і не дійшла.
Відьом переслідували вже в епоху Ренесансу і в епоху Просвітництва — після Середніх віків. Це пояснюється тим, що народ і далі був достатньо забобонним. Люди шукали винних у своїх проблемах. Особливо це стосувалося першовідкривачів Нового світу. Там переслідування відьом було найбільшим. Люди жили в дуже тяжких умовах, їм було важко, й вони шукали винних у своїх проблемах. Звідти — історія про сумнозвісний Салемський процес (1692-1693), коли було спалено 14 жінок, 5 чоловіків, а близько 200 людей опинились у в’язниці. Це зробили не католики, не інквізиція, а протестанти.
Більше того. Наприклад, 1580 р. в Міланському герцогстві було затримано 17 жінок за підозрою у відьомстві. За них заступилася місцева інквізиція. Вона провела повноцінне розслідування й дійшла висновку, що про відьомство не йдеться взагалі. Щоб люди заспокоїлися, вони визнали повністю винною одну жінку і двох — частково. Й дали їм молитовні покути. Нікого не репресували, не покарали.
Аналогічна ситуація сталася 1609 р. в Іспанії, на території, де проживав народ басків. Там тоді затримали сотні жінок. Але за них заступився інквізитор Алонсо де Саласар-і- Фріас. Він теж розібрався у справі й дійшов висновку, що жодного стосунку до відьомства ці люди не мають. І їх відпустили.
Переслідували не лише жінок, а й чоловіків. 75% переслідуваних — жінки, 25% — чоловіки. Також неправда, що переслідували красунь. Особливо безглуздою є дурниця, що в Європі тепер немає гарних жінок, бо їх знищила інквізиція. Насамперед за відьомство переслідували старих людей.
Знищення людей за відьомство теж не можна виправдовувати. Але, з іншого боку, було багато критеріїв, як визначити, чи це відьма. Це був непростий, тривалий процес розслідування.
Звідки ж з’явився міф про страшну, криваву, жорстоку інквізицію? Від протестантів. Саме протестанти породили страшну легенду по сотні тисяч спалених людей. Її підхопили філософи часів Просвітництва. А остаточно «цвях у труну» забили під час Французької революції та революцій після неї, коли розпочалася постійна боротьба з Церквою, коли світські режими приходили до влади, не беручи до уваги інтереси Церкви. І щоб виправдати свою жорстокість щодо Церкви, придумували такі легенди — тепер це називається «чорна легенда» — про те, що інквізиція була злочинним жорстоким органом, мета якого — знищення невинних людей.
Розмову з Павлом Зінченком можна подивитися тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
