До складу Донецького Екзархату входять чотири деканати: Донецький, Дніпровський, Краматорський та Запорізький.
Одна його частина переживає окупацію, а інша — поспішає зі служінням тим, хто потребує духовної і матеріальної підтримки — пише Радіо Ватикану-Vatican News.
30% території окуповано, двоє священників — у полоні
«Ну що можна сказати? Такого, що втішає, мало. Бо тридцять відсотків території окуповано. І можемо засвідчити дуже сумні події», — каже владика Степан Меньок, Екзарх Донецький УГКЦ, який ще 2014 року був змушений залишити свою катедру й на собі відчути, що означає досвід внутрішньо переміщених осіб. Хоч в ці дні єпископ перебуває у Римі, де бере участь у Синоді єпископів УГКЦ, його батьківське серце поруч з тими, хто страждає, зокрема, на окупованих територіях. На запитання про те, як сьогодні живе екзархат, владика відразу скеровує думку до співбратів, — ієромонахів Івана Левицького і Богдана Гелети, — яких ще в листопаді минулого року заарештовано в окупованому Бердянську.
Читайте також:
Отці Синоду УГКЦ висловили Папі біль і деякі розчарування українського народу
«До сьогоднішнього часу ми ніяк не можемо пробитися, щоб мати якусь інформацію про них, про їхній спосіб побуту, життя, а один із них хворий на цукровий діабет. Це найбільше нас турбує. Мені навіть сон відбирає, бо не можу знати, де вони є, чим займаються, що роблять, чи хворіють. Навіть, взагалі, питання: чи живі», — говорить екзарх, підкреслюючи, що це питання тепер стараються піднімати на багатьох рівнях, звертатися до світової громадськості.
Опора на духовні сили
На окупованих територіях не залишилося жодного католицького священика. «Були в Донецьку в нас отці, але після того, як арештували в Бердянську, вони були змушені виїхати. Люди дуже плакали, коли вони виїжджали. Настільки плакали, бо вони звикли до тих духовних отців, що і я був шокований, як багато людей прийшло до храму, зовсім чужих», — розповідає владика Степан, ділячись думками про те, що людина прагне знайти бодай якийсь внутрішній духовний спокій, і здобуває це через молитву:
«Тепер люди починають розуміти, коли йде війна, що це через молитву. Тому що я зустрічався з біженцями, які втратили все: все майно, все що вони мали, нічого вже не мають. Добре, що є якась допомога гуманітарна, тощо, вони просто виживають. Але коли ти щось мав і мав якусь надію, і раптово ти все це втрачаєш, то тільки одна надія – уповання на Бога».
Готуватися до долання психологічних наслідків
Перебуваючи в серці Рима, в папській українській колегії святого Йосафата на мальовничому пагорбі Джаніколо, єпископ здригається, коли чує звук, схожий на сирену. Лише потім усвідомлює, що він перебуває за кордоном, а не в Запоріжжі, куди на початку війни ще в 2014 році перемістилося управління екзархату. Тож на запитання про те, як діє Церква і як живуть люди в місті, в яке постійно прилітають російські ракети, відповідає:
«Я вам скажу так: просто звикли. Звикли так, як солдати на фронті, що психологічно переживають перші дні там, а потім починаєш звикати, організм людський психологічно якось адаптується до цих умов». Повітряні тривоги в Запоріжжі лунають до десяти разів на день, і все це, на думку владики, відіб’ється на психіці людей. «Особливо дуже важко буде адаптуватися тим солдатам, які на фронті, й не раз бачать смерть свого товариша, раптову смерть чи каліцтво. Це для них величезна психологічна травма. Церква тоді має їм помогти», — підкреслює він.
Служіння для потреб духовних і тілесних
Проте на вільній території екзархату, що охоплює Донецьку, Луганську, Запорізьку та Дніпропетровську області, церковне життя триває, і навіть нещодавно відбулося освячення нового храму, що є знаком надії.
«Так, знаком надії, — стверджує Донецький екзарх. — Ми живемо і працюємо абсолютно в тому самому ритмі, як ми працювали. Відправляємо Літургію, в неділю і в будні, кожного дня, хто хоче, може прийти. Особливо дуже допомагаємо нашим біженцям і навіть просто потребуючим. Наприклад, у нас у Запоріжжі відкрито кухню, яка кожного дня від понеділка по п’ятницю годує більше ста людей повноцінним обідом. Так що люди приходять, записуються. Ми маємо нагоду до них промовити. Я не раз щось питаю, маю змогу Боже слово сказати. Дуже радо беруть молитовники. Не знають, що таке наша Церква, то ми пояснюємо, роздаємо коротку історію нашої Церкви. Люди читають. Ну, от бачите, навіть через такі трагічні обставини можна мати більший доступ до вірних».
Заповітна мрія
Владика Степан не втрачає віру в те, що Бог сповнить його бажання: повернутися одного дня до своєї катедри в Донецьку. А на запитання про те, що буде тоді робити, відповідає:
«Плакати. На першій Літургії, на проповіді буду плакати, сорок п’ять хвилин буду плакати, щоби відлити ці сльози». А до всіх звертається з проханням про молитву. «Вона завжди є потрібна і я думаю, що вона корисна. А Господь Бог тих людей, які моляться за нас, вислуховує», — підсумовує він.
фінансово.
Щиро дякуємо!
