То нащо людям Церква? І яка саме Церква?

Перше запитання, яке варто поставити: що таке Церква — тобто та, яка «нам потрібна?» І потім відразу друге: яка Церква «нам потрібна?» Відповівши на ці два, можна спробувати відповісти на третє: «Навіщо нам саме така Церква?»

Але стосовно двох перших запитань є ще декілька додаткових: Чому Церква часом не є Церквою Христовою, а чимось на взірець людської організації? Чому Церква часом не є такою, якою бути повинна? Також багатьох турбує, що є причиною кризи в Церкві і в чому ця криза полягає.

Про ці запитання роздумує у своєму черговому тексті Петро Балог ОР, директор Інституту св. Томи Аквінського.

Що таке Церква і яка вона?

У книжці «Навіщо Церква?» Луїджі Джусанні, італійський богослов, засновник спільноти «Communione e Liberazione», писав на самому початку: «Церква — це не лише вираження життя, якийсь його прояв, але вона є життям, що дійшло до нас із глибини століть». Отже, бути Церквою — це жити, а не тільки існувати; жити, а не лише бути; жити, а не просто функціонувати. Жити, само собою, життям Божим, керуватися Тим, Хто є Життєдайним, тобто Святим Духом. Жити — це рости і розвиватися, а не зупинитись у розвитку, на певному етапі, вважаючи, що цей етап — найкращий момент нашого життя і його належить оберігати й не давати настати новому етапові.

Жити — це дивитися вперед, мати мету, ентузіазм, плани, а не лише позирати назад, у «світле минуле», ностальгувати за ним чи вважати його постійно «кращим, ніж тепер». Жити — це народжувати, виховувати, повчати, слухати, співпрацювати, поступатися, перепрошувати, спільно щось будувати і спільно йти до мети. Церква — це спільнотне життя, родинне, без виразного і гострого поділу на «клір» і «мирян»; це життя учнів Христа, які слідують за своїм Учителем.

Натомість якщо говорити «яка Церква нам потрібна?», то передусім — якісна, а не кількісна. І з цього вже випливає все інше. Підставмо під цю, здавалось би, вже тисячі разів повторену фразу, будь-який церковний елемент — і стане видно те, про що йдеться. Нам потрібні якісні пастирі, а не багато пастирів. Ще наприкінці VI століття папа Григорій Великий у своєму «Пастирському правилі» писав, що пастирів нам не бракує, їх багато, проте дуже мало хороших. Так він коментував слова Христа «жнива великі, а робітників мало» (Мт 9,37; Лк 10,2). Нам потрібна не кількість парафіян, які лише номінально є християнами, але ревні парафіяни. Нам потрібні не ті великі храми, семінарії, приміщення, але такі, що будуть наповненні справжнім християнським життям, навіть якщо вони малі.

Можна йти далі. Ісусу Христу не треба було кликати 120 своїх найближчих Апостолів — цілком вистачило Дванадцятьох. Нам у Церкві не потрібно сто таїнств, достатньо семи. І, як бачимо, цього цілком вистачає, бо в таїнствах ідеться передусім про якість, про благодать, яку вони передають. Нам — наприклад, в Україні — не потрібно 20 чи 30 дієцезій, величезні структури, десятки дієцезіяльних комісій і ще більше підкомісій. Нам потрібний простий живий організм, що складається з членів Тіла Христового, поєднаний християнською любов’ю, відповідальністю, взаємодопомогою і спільним життям. Нам не потрібні сотні монастирів, де в кожному сотні ченців чи черниць; нам потрібні декілька, але справжніх, у яких живуть навіть невеликі спільноти — але такі, що випромінюють Боже світло, тобто є «світлом світу».

Криза Церкви

Вистачить почитати кількох відомих християнських публіцистів чи богословів: майже всі, описуючи стан Церкви, пишуть про кризу в сучасній Церкві. Засновник спільноти св. Егідія, Андреа Ріккарді, видав недавно книжку під назвою «Церква палає. Криза і майбутнє християнства» (Andrea Riccardi, La Chiesa brucia. Crisi e futuro del cristianesimo, Laterza, Roma-Bari, 2021). Чеський теолог і публіцист о. Томаш Галік публікує одну за одною книжки у стилі «Ніч сповідника. Парадокси малої віри в постоптимістичну епоху», «Час порожніх храмів» чи «Вечірня пора християнства. Мужність до змін». Ще можна згадати кардинала Робера Сара і його не дуже оптимістичну книжку-інтерв’ю «Вечір наближається, і день вже похилився», та багатьох інших. Ще у 1980‑х роках з’явилася книжка-інтерв’ю Вітторіо Мессорі з кардиналом Йозефом Ратцінґером під назвою «Рапорт про стан віри». Кожний з них по‑різному бачить кризу Церкви і по‑різному на неї реагує.

Американський католицький публіцист Джордж Вайґель у книжці «Мужність бути католиком. Криза, реформа і майбутнє Церкви» (George Weigel, The Courage To Be Catholic: Crisis, Reform, and the Future of the Church, Basic Books, 2002), виданій ще на початку ХХІ століття, говорить про «триголового змія», а саме: 1) педофілія серед духовенства; 2) романтичні стосунки духовенства з жінками; 3) гомосексуальні практики духовних осіб. Кількісно, можливо, друга «голова» — наймасовіша; але нею якраз не сильно цікавляться масмедіа. Натомість найгучнішою (у США) була і є третя, тобто гомосексуальні зловживання. Йдеться про те, що більшість випадків сексуального характеру стосувалася злочинів духовенства проти підлітків і молодих людей, які законодавство вже не визначає як педофілію.

Отже, пише Вайґель, маємо справу з трьома вимірами кризи у Церкві, а саме: кризу священства, кризу влади єпископів, кризу учнівства. Натомість тим, що поєднує всі ці виміри, є «вірність», яку занедбано. Вірність Богу, Церкві, церковним обітницям, людям, які були довірені пастирям. Далі Вайґель пише, чим криза не є, як до неї дійшло, яка провина єпископів у цьому; про Рим (передусім про Римську курію), який додав свою лепту. В кількох розділах він пропонує розлогу програму реформ Церкви, які б зарадили цій кризі, передусім — реформу семінарій і новіціатів, священства, єпископату й римської Курії і, врешті, реформу кожного християнина.

Наслідки кризи в Церкві для багатьох католиків, якщо коротко, полягають у «зменшенні кількості»: покликань, священників, парафій, монастирів, храмів, католицьких шкіл, студентів на богословських факультетах, місіонерів, католицьких часописів і книжок, католицьких шпиталів та інших проєктів. Але й у зменшенні християнства загалом у суспільстві. Дехто схильний звинувачувати за сьогоднішню кризу ІІ Ватиканський Собор; інші — пособорні реформи, зокрема літургійні; ще інші — екуменічну відкритість або й загалом «відкритість на світ». Варто нагадати, що у православних і протестантів ІІ Ватиканського Собору не було, відповідно не було й «пособорних реформ», натомість криза у них не менша, а часом і більша, ніж у Католицькій Церкві, — особливо якщо йдеться про західний світ.

У будь-якому разі: хоча дехто вже впевнений у причинах кризи, більш аналітичні уми Церкви далі проводять пошуки, розуміючи, що ці причини не такі чорно-білі і з ними не все так просто. А від визначення правильних причин хвороби залежить правильне лікування, тобто реформи.

Постійна криза

Хто хоч би трохи серйозніше заглиблювався в історію Церкви, з усіма її цікавинками і деталями, то напевно звернув увагу, що криза в Церкві, тією чи іншою мірою, була завжди. Навіть коли здавалося, що «Церква процвітає». Бо, дивлячись із перспективи та без схильності до тріумфалізму в Церкві, як елементу неєвангельського, бачимо, що оте «процвітання» з часом якраз і ставало причиною катастрофічних подій, тобто великої кризи; а водночас оте так зване «процвітання» (бо було таким лише з людського погляду, кількісного) ставало безпосередньою причиною подальшої катастрофи. Лютер, коли приїхав до Рима й побачив, як на гроші з продажу індульгенцій — зібраних, між іншим, у німецьких землях, — будується величний собор св. Петра, повернувся додому і розпочав Реформацію.

Свого часу християнськими були цілі північні регіони Африки, майже весь Близький Схід, а тепер там кількісно християн залишився якийсь відсоток. Християнськими були Європа і Латинська Америка; а тепер по деяких країнах цих регіонів практикуючих християн знайдеться від 3‑4 до 8‑10% у кращому разі. Проте невпинна криза Церкви — це не «зменшення кількості», а невпинна гріховність членів Церкви. Це лицемірство, життя, не згідне з Євангелієм. Просто поки це не виходило на світ Божий — вважалося, що все добре; а коли світ дізнавався — говорилося про кризу. Але ж криза є не лише тоді коли про неї говорять.

Що, отже, є глобальною причиною нинішньої кризи? І якщо криза є завжди, то чи варто говорити про кризу тепер? Із погляду внутрішнього життя Церкви, то криза напевно є; проте її наслідки — як‑от зменшення кількості покликань, кількості вірних у храмах або впливу Церкви на суспільство — часто викликані не тим, що стало сильно гірше тепер, а тим, що (як писав Клайв Стейплз Льюїс, говорячи про зло у світі) зла сьогодні стільки само, як і раніше, просто тепер масмедіа стали ефективніші. Колись криза і зловживання всередині Церкви часто замовчувалися і питання вирішувалися так, «якби нічого не сталося»; сьогодні дедалі важче приховувати щось таємне, щоб воно не стало явним. Ці «погані новини» про не таку вже й «святу» Церкву додають своє до кризи, передусім у кількісному плані, передусім у зменшенні кількості вірних по храмах.

Не можна також оминути увагою — на що звертають увагу різні дослідники, та й звичайні люди можуть помітити, — що криза в Церкві, а особливо секуляризація вірних, відхід від духовних і церковних практик, відбувається особливо масово в тих країнах і суспільствах, які економічно розвинулися і добробут членів суспільства значно покращився. Люди у багатьох випадках відчули самодостатність, самореалізацію, брак потреби Бога і прохання Його про щось. Паралельно до цього, секуляризація і відхід від Церкви спостерігається більшою мірою серед більш освічених осіб, аніж менш освічених. Певна форма «наукового мислення» в повсякденному житті приводить багатьох людей до висновку, що Бог — а тим більше «Його посередники», тобто пастирі Церкви, — зовсім не потрібні для пояснення довколишньої дійсності або вказання сенсу чи мети людського життя. Проте це дещо інше, хоч і не менш важливе та широке питання стосовно «філософії життя» людей, на чиє мислення мають вплив добробут чи освіта.

Якщо ж говорити про загал вірних, то, крім згіршення поведінкою духовенства — а коли йдеться про пастирів, то згіршення значною мірою, — одну і другу групу в Церкві часто «вганяє» у кризу порівнювання з тим, як було колись, і тим, як є тепер. І це порівнювання приводить до думки про кризу, бо воно не на користь теперішнього стану. Тут ідеться особливо про авторитет і вплив Церкви в суспільстві, який колись був набагато вищим, причому не лише моральний, а й політичний, культурний, освітній, — а сьогодні образ Церкви скотився на третій чи четвертий план у суспільстві. А крім зовнішнього порівняння минулої величі й нинішньої маргіналізації, є ще внутрішнє порівняння, коли багатьом здається, що сьогодні гірше, ніж було колись. Проте сьогодні чималою мірою люди (і не лише вірні) просто почали бачити різні слабкості чи навіть гріхи Церкви: раніше про це знали хіба що історики. А якщо вже порівнювати, то варто додати, що були часи набагато гірші, якщо йдеться про моральний стан людей Церкви, включно з найвищою ієрархією.

Епоха Константина і новітня епоха Церкви

Церква майже півтори тисячі років жила під покровом держав. Зазвичай на Сході держава домінувала у Церкві; це явище часто мало характер цезаропапізму. На Заході Церква домінувала в державі; таке явище можна би до певної міри назвати теократією. Наслідком одного і другого було те, що Церква була майже всюди там, де й держава, тобто школа, праця, лікарні, міста, села, весілля, похорони тощо. Без участі Церкви мало що відбувалося в суспільстві. Громадяни держави часто ототожнювалися з вірними Церкви. Це була епоха від часів імператора Константина, тобто від IV століття, яка особливо стала виразною у Середньовіччі і яку інколи називають «Christianitas»; слабшати вона почала десь у XVIII столітті, від часів Просвітництва (див. Kardynał Walter Kasper, Kościół Katolicki. Istota Rzeczywistość Posłannictwo, Kraków 2014, s. 64‑73).

Відтоді настала епоха світських держав, і кількість вірних Церкви поступово розходилася з кількістю громадян цих держав, ідучи в бік зменшення. «Бог помер», писав під кінець ХІХ століття Ніцше у книжці «Весела наука» (1882). Там він розповідає притчу про божевільного: «Де Бог?» — скрикнув він. — Я тобі скажу. Ми вбили його — ти і я. Усі ми його вбивці…» Ніцше хоче сказати, що «Бог помер» у суспільстві, відтепер суспільства вже живуть без Бога чи як ніби Бога не існувало. Настає період нігілізму, що знаменується занехаянням у суспільстві християнських ідеалів, невірою у позаземне буття, тобто в метафізичний світ, невірою в існування правди. Іншими словами, відійшла епоха, коли Бог жив у суспільстві, «ідея Бога» була немовби очевидною і з цього випливало, що все, пов’язане з Богом, проникає в усі сфери суспільства.

У ХХ столітті це зменшення впливу Церкви, зокрема зменшення кількості вірних, покликань, церковних інституцій, набрало сильних обертів. На це та на інші зміни в суспільстві звернув увагу ІІ Ватиканський Собор у Пастирській конституції «Gaudium et spes» (4‑10). Світські держави не лише перестали підтримувати Церкву, але й інколи почали ставитися до неї дуже критично, часом вороже. І то не лише держави, але часто й громадяни цих держав. Церкві настав час жити у світському середовищі — а вона до цього не приготувалась і деколи пробує «повернути все, як було колись». А цього вже не повернеш. Правду кажучи, і не треба! Тому що саме така «опіка» держави і є згубною в тривалій перспективі для Церкви Христової. Ця «опіка» перетворює її з часом в інституцію, подібну до світських, а за ті «бонуси», які Церква отримує від держави, доводиться поступово відходити від ідеалів Євангелія та євангельської ревності. Натомість що належить невпинно повертати, то це саме євангельську ревність.

Нові-старі часи для Церкви

«Епоха Константина» закінчилася. Впродовж її тривання Церква отримувала численні подарунки від держави, будувала величні кафедральні собори на центральних площах міст, відкривала університети, засновувала монастирі на кошти меценатів-можновладців, а при них ще мала цілі гектари земель. Разом із цим закінчилось і прихильне «християнське середовище» й настала світська епоха, в яку релігійне вже не проникає всюди, обмежуючись церковним парканом чи приватним християнським сімейним домом. Про це писали ще в першій половині ХХ століття деякі богослови, католицькі й протестантські, зокрема — Дитріх Бонгеффер у своїй знаменитій книжці, створеній у концтаборі та виданій посмертно, «Опір і покірність» (1951). Більше того, він писав не просто про світську епоху, в яку нам, християнам, треба навчитися жити, але і про щось таке, як «безрелігійні християни» чи «безрелігійне християнство» — як те, що вже настає і замінить дотеперішні релігійні прояви:

«Ми наближаємося до абсолютно безрелігійного періоду: люди просто не можуть залишатися релігійними. Навіть ті, хто чесно називають себе ‘релігійними’, насправді зовсім не такі: мабуть, під ‘релігійністю’ вони розуміють щось інше… У нашого теперішнього ‘християнства’ буде вибито ґрунт із‑під ніг і нам залишиться задовольнятися в ‘релігії’ лише кількома ‘останніми лицарями’ та ще купкою інтелектуально нечесних людей… Якщо ж ми не хочемо цього; якщо нам, зрештою, навіть західну форму християнства доводиться розглядати лише як попередню стадію повної безрелігійності, — то яка ситуація складається для нас, для Церкви?..»

Ця теза Бонгеффера про «безрелігійне християнство» — досить дискусійна, її розуміють по‑різному, інколи перекручують. Але, здається, він мав на увазі існування Церкви та її вірних без усього зовнішнього релігійного оздоблення, передусім у публічному просторі світських країн, до якого ми звикли за століття, починаючи від Міланського едикту імператора Константина. Хоча деякі коментатори вважають, що тут мова про якийсь майбутній вид християнства, який не матиме ознак звичної нам релігії, клерикалізму тощо. Особливо якщо взяти до уваги, що Дитріх Бонгеффер називав сучасний світ «повнолітнім» і в останні роки життя публічно визнавав, що традиційні конфесійні форми віри не мають колишнього впливу на поведінку людей та перебіг історії. На його думку, це погано поєднується зі схильністю людини (яка подорослішала за 2000 років від часу виникнення християнства) до незалежного мислення та прийняття самостійних рішень. Він був переконаний у необхідності з’єднання християнства з реальністю, як свого часу Слово втілилося, поєднавшись із людиною, і спасало людей тут, у цьому світі, а не десь із небес, втілилося, щоб жити з людьми та їхніми насущними питаннями. Підсумовуючи, Бонгеффер ніби запитує Церкву: як у цьому світі жити християнськими цінностями? Як ці цінності зробити переконливими для невіруючих, яких дедалі більшає?

На Церкву чекають часи, дещо подібні до перед-константинівських, де були заборони, переслідування, брак державної підтримки, домінування язичництва, а також мученики. Які, однак — як сказав колись Тертуліан — є «насінням християнства». Іншими словами: скоріше за все, Церква повертається до своїх витоків. Звісно, це не будуть дослівно перші століття після Різдва Христового; це не буде повернення до стародавнього світу, бо ми живемо вже в третьому тисячоліття — в еру технологій, комунікацій, науки, коли більшість населення планети має доступ до освіти чи інформації, а будь-які авторитети, також — чи передусім — церковні, зазнають ретельної перевірки на вірогідність і критики; коли старі форми буття Церквою втратили розуміння у більшості суспільства і стали для багатьох у кращому разі музейним реліктом.

Церква як вісник радості й надії

Варто не називати кризою те, що насправді нею не є в євангельському сенсі. Коли входимо в соціологію, порівняння, згадування, як було колись, — це часто наповнює смутком і вважається «кризою». Але коли входимо в Євангеліє, то бачимо там, що наш Засновник, Ісус Христос, абсолютно не звертав уваги на кількість — лише на якість, тобто на Царство Боже. Також Він не звертав особливої уваги на «ворожі сили» світу, критикуючи їх чи постійно борючись із ними, тільки повчав своїх учнів, як під цим натиском вистояти.

Коли Христос розповідає притчу про дім на скелі, то звертає увагу на фундамент дому, а не на сили, які цей дім мають знищити. Ворожі сили світу були, є і будуть. Але не ворожі сили, не світ, що атакує Церкву, є загрозою для Церкви, за словами самого Христа! Загрозою є брак солідного фундаменту. Борючись зі стихіями, замість зміцнювати фундамент, ми розминаємося з Євангелієм. Тут варто прислухатися до слів Папи Франциска — сьогодні дещо непопулярного у нас, але з інших приводів, — щоб ми, Церква, радикально навернулися, а не проводили суто косметичні зміни; щоб солідніше занурилися у вчення Церкви, а не жили забобонами і побожними віруваннями; щоб ми перейнялися справжньою християнською духовністю і спілкуванням із нашим Отцем на рівні серця, а не лише рутинно виконували «духовні практики»; щоб ми стали для людей сучасності зрозумілими пастирями, авторитетними, і не лише для тих, хто нам довіряє і нас слухає, хто ще відвідує храми, але й для тих, які до нас не дуже прихильні, а від храмів віддалилися — причому часто не через свою гріховність, але через нашу несолідність.

Сьогодні секулярний світ шукає інших сенсів, аніж колись, часто спихаючи Церкву на задвірки суспільства. Проте, випихаючи геть вищі цінності й вищий сенс життя, він залишився з пусткою, сам того не усвідомлюючи. А тому потребує заповнення цієї пустки. На це постійно звертають увагу сучасні мислителі, наприклад, далекий від християнства німецький філософ Юрґен Габермас, який у багатьох статтях пише, що Церква зі своєю проповіддю про Царство Боже може надати такий вищий сенс суспільству і заповнити пустку — але вона повинна зрозуміти, як це зробити, як це донести. Інший сучасний мислитель, французький філософ і богослов Жан-Люк Маріон, у книжці «Вірити, щоб бачити» (Jean-Luc Marion, Believing in Order to See: On the Rationality of Revelation and the Irrationality of Some Believers, Fordham University Press, 2017) пише, що майбутнє Католицької Церкви — це не питання структур, лише питання про те, як знову показати світові актуальність Бога. Це увійти в діалог зі світом, інколи в дискусію — але солідну, підготовлену, на належному рівні, а водночас виступаючи з християнських і євангельських позицій. Не постійно лаяти секуляризацію — але й не скласти перед нею руки: проголошувати секулярному світові радість і надію, сенс і мету, Бога Творця і, врешті, люблячого Отця.

Отже, завдання Церкви — це не ганити «сучасний світ», не вбачати в ньому лише «ворожі сили», але бачити в ньому, подібно як Христос у грішниках, своїх слухачів. А щоби слухачі сприймали Церкву, як колись народ Ізраїля — Христа, Церква має уподібнюватися до Христа: у простоті, відкритості до слабких і грішників, у проголошення радості й надії.

«Ви — сіль землі… Ви — світло світу» (Мт 5, 13.14). Це означає для Церкви: не силкуйтеся бути всюди і всім, наповнювати собою всі заклади, школи, установи чи навіть міста. Особливо тепер настає такий час для Церкви, що в багатьох місцях її не буде. Але це шанс знову трансформуватися з кількості у якість. Не заповнити сіллю і світлом усе, що лиш можна, бо тоді страва стає пересоленою, а очі сліпнуть, і це викликає природний рефлекс відкинення і спротиву. Але будьте, навіть якщо у малій кількості, сіллю не звітрілою, солоною, щоб надати смаку цьому світові, дати йому сенс і надію. Будьте світлом, щоб хоч трошечки освітити своїм сяйвом сучасну дійсність, щоб у темряві пошуків людей, часто далеких від Бога, це світло хоч би трохи допомогло і наблизило їх до Бога — а не щоб сліпило й відвертало від Нього. Так, не всі це легко сприймуть, не всі це радісно схвалять, ворожість нікуди не зникне, а спротив Євангелію — коли воно автентичне і живе — завжди є і буде. Але ж ми не більші за свого Вчителя: «Переслідували Мене — переслідуватимуть і вас», каже Христос. І відразу додає: «А слово Моє зберігали — зберігатимуть і ваше» (Йн 15,20). Але це має бути слово промовлене з авторитетом, яке випливає з життя, з солідної підготовки, духовної та інтелектуальної.

Саме для цього і потрібна Церква: служити. Богу — всім серцем, і людям — всім серцем. Тим людям, що поза Церквою, — також. Не бути песимістами, що нас стає менше, а серйозно перейматися лише тоді, коли стаємо гірші. Не сумувати за минувшиною, наповненою кількістю, домінуванням, але мріяти про євангельське сьогодення і майбутнє, і про це молити Бога, щоб наповнив це все, за нашим посередництвом, сіллю і світлом Євангелія. Боротися — але передусім із власними слабкостями та гріхами, а в протистоянні з так званим світом вбачати в ньому Божих дітей, яких Бог поставив на нашому шляху, щоб їм свідчити про люблячого Отця, щоб показувати сенс, щоб подавати надію. Не зливатися зі світом, пам’ятати, що ми «не від світу цього», — але й не відкидати світ, у якому живемо. Лише, як заохочує Апостол Петро у своєму посланні: «Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію, — однак зі скромністю та острахом, маючи добру совість, щоби, власне, тоді, коли вас обмовляють, були осоромлені ті, які вчиняють наклепи на вашу добру в Христі поведінку» (1 Пт 3, 15‑16).