Активні, приховані гомосексуалісти серед священників чи монахів — це справжня катастрофа. Вони сіють спустошення, яке неможливо описати. Саме тут є джерело скандалів, свідками яких ми стали, — каже о. Юзеф Августин.
Цей єзуїт, відомий реколекціоніст, духовний керівник і автор численних католицьких книжок пояснює, чому «Інструкція», видана за понтифікату папи Бенедикта XVI, однозначно постановила, що у священницьких спільнотах не повинно бути місця для активних гомосексуалістів. Мартін Пшецішевський розмовляє з о. Юзефом Августином.
— Як виглядає питання про гомосексуалізм у церковних документах, що стосуються священства і священницької формації?
— Протягом двадцяти століть проблема гомосексуалізму в Церкві сприймалась як маргінальна і їй не присвячували особливої уваги. Кандидатів у священники запитували не про гомосексуальні схильності, а про їхню поведінку і моральну позицію. Саме вона була вирішальною, чи годиться ця людина на священника. При цьому гомосексуальну поведінку однозначно засуджували, а активних гомосексуалістів серед духовенства видаляли зі священницького життя або ж замикали їх у монастирях. Про це говорить, до прикладу, ІІІ Латеранський Собор.
Підхід до гомосексуалізму у формації до священства радикально змінився в другій половині ХХ століття, через визнання гомосексуалізму в західній культурі нормальним і навіть певну промоцію цього явища. Протягом заледве двох десятиліть гомосексуальні середовища, які століттями існували в підпіллі, не тільки з нього вийшли, але стали активною політичною, культурною та медіальною силою. Досить буде згадати, що Європарламент видав у 1994 році резолюцію, яка закликала парламенти держав-членів визнати гомосексуальні зв’язки подружжями, на одному рівні з «гетеросексуальними подружжями», і надати їм численні права, включно з усиновленням дітей.
За такої ситуації гомосексуалізм у країнах Заходу проник також і у формаційні середовища в Церкві. У 1970‑ті роки Джон Макніл, єзуїт, опублікував книжку «Церква і гомосексуалізм», що мала «nihil obstat» (дозвіл на друк) його провінціала. Він доводив, що гомосексуальні стосунки можуть бути морально добрими, коли будуються на конструктивному альтруїзмі, а не на деструктивному егоїзмі. Книжка, перекладена багатьма мовами, стала широко відомою. Однак Апостольський Престол засудив представлені в ній погляди. Проблема в Церкві зростала.
Кардинал Йозеф Ратцінґер, як префект Конгрегації віровчення, отримував детальну інформацію щодо того, що відбувається в Церкві по деяких країнах навколо цієї тематики. Він був шокований. В одному з есеїв (уже після відходу з папського служіння) він зізнався, що «по різних семінаріях поставали гомосексуальні ‘клуби’, які діяли більш чи менш відкрито і які, звісно, змінили там клімат».
Тому він уже через кілька місяців після обрання на папу схвалив «Інструкцію Конгрегації католицького виховання у справі критеріїв розпізнання щодо осіб зі схильністю до гомосексуалізму». Інструкція однозначно стверджує, що «не можна приймати до семінарії ані допускати до свячень тих, хто практикує гомосексуалізм, виражає глибоко вкорінені гомосексуальні схильності або підтримує так звану ‘гей-культуру’». Вперше за двадцять століть існування Церкви Апостольський Престол рішуче й однозначно виключив гомосексуалістів із шерегів священства. То був історичний перелом.
Але, з другого боку, Інструкція призвела до остракізму, з яким чимало єпископів і священників на Заході сприймали Бенедикта XVI. Не без іронії він писав 2019 року, що «в немалій кількості семінарій студентів, упійманих на читанні моїх книжок, визнавали нездатними до священства».
— Тобто в новіціат і семінарію відтоді не приймають кандидатів із гомосексуальними схильностями?
— Я не думаю, що приймають чоловіків, які відверто зізнаються у глибоко вкорінених гомосексуальних позиціях і поведінці, про шо мова в Інструкції.
Але, на жаль, треба визнати, що душпастирство покликань загалом дуже слабке, особливо дієцезіяльне. Чекають, хто зголоситься. Переважна більшість кандидатів приходять майже просто з вулиці, з рекомендацією настоятеля в руках, найчастіше — після доволі випадкового розпізнання. Кваліфікаційна розмова і вступний іспит (а це триває заледве кілька годин) загалом не дають можливості належно познайомитися з кандидатом: хто він такий, який досвід молитви має, яке його духовне життя, які він має проблеми, як бореться зі слабкостями, чому він насправді хоче вступити до семінарії. Отож може легко статися так, що серед кандидатів опиняться люди випадкові, також і з гомосексуальними проблемами.
Тому в кожній дієцезії є пильна потреба доброго душпастирства покликань, яке задовго до вступу до семінарії має встановити контакти з тими, кого приваблює священницьке служіння. Старша школа або виш — ідеальний час для особистої формації. Треба його використовувати для ґрунтовного розпізнання покликань і підготовки до семінарського життя. Це би дало шанс пізнати кандидатів, щоб надати їм відповідну допомогу. До такої праці треба би призначити найбільш відповідальних священників у дієцезії.
— А що відбувається з кліриком, якщо свою гомосексуальну орієнтацію він відкриє під час формації? Його відрахують чи він дістане якийсь шанс залишитися, якийсь вид терапії чи інших дій?
— Якщо семінарист гомосексуально провокує колег, його зазвичай одразу ж виключають. Я багато разів був свідком таких ситуацій. Глибокий і достатньо довгий гомосексуальний досвід до вступу взагалі створює погану перспективу, особливо коли він був пов’язаний зі справжніми схильностями в цій матерії. Це один із випадків, перелічених в Інструкції.
Також було би небезпечним допускати до священства тих, у кого під час навчання в семінарії ставалися окремі гомосексуальні епізоди, зокрема тоді, коли кандидат сам їх шукав та ініціював; а тим більше — коли це було продовженням попереднього досвіду.
Але коли семінарист, який має певний гомосексуальний «потяг», виражає добру волю, якщо він щирий, включається у формацію і не поводиться спокусливо, то такий дістає шанс. Зазвичай потрібною є терапевтична допомога і мудре духовне керівництво, бо це проблема однаковою мірою як психологічна, так і моральна. Багато залежить від духовної боротьби, відкритості та здатності прийняти допомогу. В цій ситуації важливим також є питання, який досвід кандидат мав у цій матерії до семінарії та як він поводиться протягом років формації. Наскільки глибокою є його духовна мотивація і здатність ставитися до самого себе відсторонено.
Гомосексуальні неспокої клірика не будуть перешкодою, якщо він матиме глибоке почуття сенсу й мети свого життя. Коли після періоду розпізнання, молитви, праці над собою він рішуче заявить, що прагне зберегти сексуальну чистоту, то настоятелі можуть йому довіряти. Це все підлягає розпізнанню. А остаточне рішення належить єпископу, якого зазвичай представляє ректор семінарії.
До проблеми гомосексуалізму в семінаріях, таким чином, потрібно ставитися з якнайбільшою розважливістю і компетентністю — але також з обережністю й делікатністю. Ця проблема зазвичай стосується окремих осіб, тому її належить розв’язувати в безпосередній розмові з духовним отцем семінарії і терапевтом.
Коли в замкнутому чоловічому середовищі, такому як семінарія, забагато говориться про гомосексуалізм — цю тему легко висміяти або створити собі фобію на цьому тлі. Реальні гомосексуальні проблеми кандидата на священство мають бути відомі не тільки його духовному керівникові, але й настоятелю, який вирішує, чи допускати такого до свячень. Серйозної помилки припускається той духівник чи сповідник, який зі страху перед відрахуванням клірика з семінарії не відсилає його до настоятеля. Єпископ має право знати, кого посилає служити людям. То він несе відповідальність за допущення до священства.
— Попри всі ці принципи, ми знаємо, що якийсь відсоток священників має гомосексуальні схильності і старається їх реалізовувати. Яким великим може бути цей відсоток?
— Складно відповісти на це запитання. Соціологічні дослідження, проведені в цій тематиці серед священників, загалом беручи, рідко бувають достовірними. А сказати, що 30 чи навіть 50% священників мають гомосексуальні схильності, — це несерйозно. З достатньою часткою правдоподібності можна сказати, що це такий самий відсоток, як і в усьому суспільстві. Але ми повинні усвідомлювати, що навіть окремі особи в дієцезії чи ордені, коли живуть подвійним життям, — це справжня катастрофа: не тільки як порушення образу, але катастрофа моральна. Чимало вірних просто неспроможні «перетравити» інформацію про гомосексуальні скандали священників. І через це згіршення вони відходять від Церкви.
— Гомосексуалізм і пов’язане з ним порушення моральних правил, за одночасного проголошення Божого Слова і служіння таїнствами, приносить, певно, катастрофічні наслідки для психіки і духовного життя такого священника?
— Подвійне життя, проваджене довгі роки, руйнує сумління, а також провадить до глибоких емоційних та психічних порушень. Цинізм, збочення — постійні елементи поведінки людей, які знищили своє сумління. Нам не раз тяжко повірити в те, що розповідають ті, кого сексуально скривдили духовні особи. Активні приховані гомосексуалісти в священницькому чи орденському середовищі — істинна катастрофа. Вона не раз сіють спустошення, описати яке неможливо. Тут лежить джерело скандалів, свідками яких ми стаємо. Вони провокують колег-священників чи кліриків, зазвичай молодших і психічно слабкіших. Випробовують межі їхньої моральної стійкості, інколи — під парами алкоголю. Це буває травмою і шоком для тих, хто зазнає цього випробування, також і тоді, коли вони поводяться асертивно. Масштаб посіяної спокуси і завданої кривди тяжко описати словами. Інколи це буває справжнім моральним злочином. Вони сіють спустошення у власних душах, а не раз і в душах співбратів.
Настоятелі, які допускають до священницьких свячень активних гомосексуалістів або заплющують очі навіть на окремі випадки такої поведінки, є співвинуватцями згаданих кривд, розбещення і скандалів. Інструкція, видана за понтифікату Бенедикта XVI, однозначно стверджує, що активним гомосексуалістам не місце у священницьких спільнотах.
— Гомосексуалісти, що цілком логічно, солідарні одні з одними, а нерідко створюють своєрідні лобі, які дають їм захист, оберігають їхні інтереси, знаходять «ходи», сприяють кар’єрі. Чи факти, які Ви знаєте, підтверджують цю тезу стосовно Церкви?
— Можна припускати, що є кола гомосексуальних священників, які одні одних знають і взаємно підтримують. Але все це відбувається потай, десь «у підпіллі». Хоча такого не вдається по‑справжньому приховати. Вони стараються бути обережними, але якась «випадкова» ситуація раптом робить так, що про справу довідується «весь світ» — буквально. Але робити з гомосексуального лобі священників велику «церковну тему», описувати її жорсткою політичною мовою — непотрібно, якщо не сказати шкідливо. Цим ми робимо їм рекламу, лякаємо себе і людей. За нашими гнівними емоціями не раз приховується страх. «Не бійтеся їх», — каже Ісус.
Отож треба говорити не так про те, «що вони роблять», як про те, «що ми робимо», коли стаємо свідками деморалізації у священницькій спільноті. Ми повинні цьому протидіяти, повідомляти настоятелів. Це не боротьба з людьми — це євангельська турбота про прозоре свідчення віри людей Церкви. Я повторю те, що казав багато років тому: «Якщо гомосексуальне лобі є і має що сказати в яких завгодно церковних структурах, то це тому, що ми їм поступаємося, сходимо з дороги. (…) Коли стерпиш одну таку ситуацію — вона стає ‘нормою’ для цілого середовища: ‘Так теж можна’. Це дуже поганий сигнал» (інтерв’ю 2012 року).
— А як повинні реагувати вищі настоятелі, коли відкривають існування такої неформальної структури у ввіреній їм церковній спільноті чи в дієцезії?
— Треба усвідомлювати, що проблема стосується вузького кола людей — які, однак, інколи можуть мати доступ до важливих посад, функцій і засобів. Саме тому їхня поведінка і позиції бувають такими зарозумілими і руйнівними для Церкви. Досить буде назвати кілька прізвищ із вищих церковних кіл, щоб упевнитися в цьому. Рани, завдані Церкві священниками-гомосексуалістами, не раз дуже глибокі.
Що потрібно, то це стати з відвагою пророка, вірою і вимогливою священницькою любов’ю віч-на-віч — перед кожним священником-гомосексуалістом. Потрібно давати йому свідчення, напоумлювати «вчасно і невчасно», згідно з «correctio fraterna», як пропонував Ісус, — але водночас позбавляти їх влади і важливих функцій. Не можна щодо них застосовувати ті методи, якими вони самі часто послуговуються: маніпуляцію, шантаж, обман, підкуп, насильство. Щодо них мають бути зроблені висновки — але це не може відбуватися в кліматі ворожості, гніву, прагнення помсти.
Скандали з участю священників — це виклик для настоятелів і братів-священників. Ми можемо їх нести тільки з Ісусом, який був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані (Іс 53,5). Якщо сам Ісус не відкриє їм очі на злодійство, яке вони чинять, якщо вони не визнають свій гріх і не навернуться, — самі ми їх не змінимо. В такій ситуації «Церква ієрархічна, Мати наша» (св. Ігнатій Лойола) має обов’язок — і вироблені норми, — щоб захищати Люд Божий від вовків. Ми інколи сильними словами застерігаємо вірних від гендерної ідеології та інших перекручень людської любові; але ми недостовірні, коли самі терпимо гріхи в цій матерії у власній спільноті (пор. 2 Кор 6,3).
— Дуже дякую за розмову.
фінансово.
Щиро дякуємо!
