Отець Йона Максім – студит, ігумен Святоуспенської Унівської лаври. 26 жовтня 2023 року з Ватикану надійшла несподівана звістка про те, що Папа Франциск іменував високопреподобного о. Йону Йозефа Максіма архієпископом і митрополитом Пряшівським Греко-Католицької Церкви Словаччини.
Інтерв’ю з отцем Йоною було записане на 15‑й день повномасштабного вторгнення, 10 березня 2022 року, в межах проєкту «Малі історії Великої війни», на території лаври в Уневі, яка стала прихистком для багатьох людей, що втікали від війни.
— Отче, пригадайте Ваші перші думки, коли дізналися, що почалася повномасштабна війна.
— Страх. Відчуття небезпеки. Відчуття втрати свободи… Якогось поневолення.
З одного боку, було відчуття людської незахищеності, а з іншого — велике уповання на Бога. Відчуття наготи перед Господом: людина не може собі нічим допомогти у цій ситуації, вона виставлена під удар і не знає до кінця, як його приймати. Але є розуміння, що Господь за тобою. Перед Його лицем усе відбувається. Відчувалося вкорінення в надії і в довірі до Господа одночасно.
— Як Святоуспенська Унівська лавра стала прихистком для людей, що втікали від війни?
— Ми з братами готувалися до цього заздалегідь. Війни ще не було, але ми думали, що робити, якщо вона розпочнеться. Говорили, що буде потреба приймати біженців. У перший день повномасштабного вторгнення було тихо. На другий-третій день почалися дзвінки від наших знайомих із запитаннями, чи ми можемо прийняти людей. Аж на п’ятий день приїхали перші біженці з Києва. Так Унівська лавра почала наповнюватися людьми.
Діти з семінаристами
Ми не задумувалися, чи треба це було робити, чи ні. Була внутрішня готовність. Хоча до кінця не усвідомлювали масштаби. Думали, що буде кілька десятків людей, а сьогодні маємо їх 90 [запис 10 березня, 2022 року]. І ще є потреба, але всіх охочих прийняти у нас не було змоги. Є багато добродіїв, які привозять харчі, засоби гігієни. Бачимо, що Боже провидіння діє, люди починають відгукуватися і допомагати.
— Як ви проживаєте виклик війни? Що це означає для монашої спільноти в Уневі?
— Нас об’єднала молитва за припинення війни. Ми прийняли семінаристів зі Сходу України, які є уродженцями Мелітополя, Маріуполя, Донецька. Вони перебувають із нами у спільноті. І також прийняли понад 90 біженців, яких прихистили на території лаври.
Постала потреба вийти зі своєї зони комфорту. Згадався досвід, нашого монастиря часів Другої [світової] війни, коли монахи тут, у лаврі в Уневі, приймали дітей-сиріт, особливо єврейських. Ми тепер приймаємо українців — людей у потребі. Здебільшого це мами з дітьми. Для нас це також виклик — їх прийняти. Перші діти, які приїхали до монастиря, побоювалися. Ми нікого з них не знали особисто. Хтось приїхав за порадою знайомих. Але згодом люди розкрилися, почали спілкуватися більше.
Святоуспенська Унівська лавра
— Чи є особисті історії, які вас зачепили?
— Сьогодні ми вийшли до сім’ї, яка приїхала з‑під Харкова. Тато — старший чоловік, жінка, їхня бабуся і двоє дівчат. Вони були перелякані, бо їхнє село перебувало під обстрілами. Ми запитали, як вони сюди дісталися. Люди розповіли, що в дорозі були три дні, ночували, де виходило, і не знали, куди йдуть. Їхали до Львова, хоча в місті не мали нікого знайомого. А по дорозі побачили вказівник «Святоуспенська Унівська Лавра». Вирішили повернути, щоб помолитися. Так вони прийшли під мури монастиря, і запитали, чи ми можемо їх прийняти. Це був той випадок, коли люди їхали в невідомість, а знайшли монастир. Вони були дуже вдячні.
— У час особливих викликів літургійні тексти часом промовляють новими сенсами. Чи Ви могли б назвати текст, який для вас у ці дні набирає особливого сенсу?
— Для мене особисто текст псалмів із Вечірні «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене» — по‑особливому відчувався. Було глибоке бажання, щоб Господь вислухав нашу молитву, щоб це божевілля припинилося. Коли стаються страшні події, бомбардування, знущання з жінок, дітей, — тоді молитви, особливо псалми, набагато сильніше звучать.
Ми читаємо канон преподобного Андрея Критського про гріхи Каїна, Авеля і розуміємо ті події більш реально. Що цей гріх, який відбувається сьогодні тут, у нашій країні, має жорстокий наслідок, і ми можемо до нього доторкнутися.
Люди у мене запитували: «Отче, як тут Бог може мовчати? Як може дивитися на безправ’я, безчинство, нелюдськість, несправедливість?» Мені дуже резонує в ці дні картина розп’яття Христа. Я так собі думаю: «А як Отець міг мовчати на смерть свого Сина?» А Христос каже: «Отче, прости, бо не знають, що роблять».
Я віддаю все в руки Господа, щоби Він здійснив суд. Молюся не раз так: «Господи, справедливість — у твоїх руках. Віддай за те, що Ти маєш віддати». Бо ми — люди, і по-людськи можемо судити, можемо не простити.
100 років тому в нашій лаврі монах-редемпторист Йосиф Схрейверс мав об’явлення Ангела України. Він запитав у ангела, що є причиною безнастанного гніту України та хто найбільше винен в усіх її нещастях: чи московити, чи поляки, чи австрійці, чи татари? Ангел йому в об’явленні відповів: «Це ваші людські суди. Бог справедливий, Він знає, як усе вирішити. Спасіння народу — в любові, єдності, згоді». І тепер це в особливий спосіб нам резонує.
З точки зору держави, людського закону треба засудити несправедливість. Але ми, християни, мусимо йти ще далі і це все віддати в руки Божі: Він знає найкраще, як відплатити за ту несправедливість. Щоб ми не впали до жорстокої помсти чи немилосердя.
— Отче, як реагують рідні, знайомі, священники з вашої батьківщини у Словаччині на війну в Україні?
— У перші дні всі мене питали, чи я живий, чи тривають тут бої. Мусив заспокоювати друзів, особливо рідних. До кінця вони не могли зрозуміти, що відбувається. Бо у Словаччині народ трохи розділений, в медіа різні позиції висвітлюють: є багато пропагандистського, але і багато правдивого. Тож маю пояснювати. Вони вірять, коли я їм розповідаю, бо тут живу.
Також хочу висловити вдячність за те, що люди дуже гуртуються і моляться за Україну. Я не сподівався, що люди за кордоном можуть так непокоїтися за чужу державу, за народ, за несправедливість, яка тут коїться.
Люди моляться вервицю, священники провадять Служби, віряни по парафіях гуртуються, роблять онлайн-групи. Відчувається, що це не тільки справа України, а й цілої Європи і світу.
— Як те, що відбувається, впливає на Церкву та монашу спільноту?
— Церква і зокрема ми в монастирі є частиною суспільства. Усі події проходять крізь нас. Відчувається, що молитва вірних — щира, правдива, бо йдеться про щось дуже конкретне, що стосується нас. Люди мають потребу в Церкві. Я трохи тривожився, що люди налякаються і не будуть ходити до храму. Але люди ідуть, бачу багато нових облич, приїжджають з околиць, особливо в неділю.
Церква займає особливе місце, бо вона підтримує людей — є тим Ісусом Навином, який тримає Мойсеєві руки, коли він молиться. Коли Мойсеєві опускаються руки, Амалик виграє. Коли ж Мойсей підносить руки, бо має молитовну підтримку, — в Амалика зменшуються сили. Ми відчуваємо важливість молитви. З фронту проходять прохання про молитву.
— Чи з початком вторгнення ви отримували заклики від ієрархів Церкви приймати біженців, чи це була радше спонтанна євангельська дія?
— Це нормальна спонтанна потреба душі. Євангельська дія. Це так по‑людськи: допомогти бідному, тому, хто в нужді. Ми як Церква — на правильному шляху.
Тиждень перед війною ми мали збори у монастирі, обговорювали, як поводитися, якщо ворог нападе. Ми обрали ту ж позицію, що й Блаженніший: лишатися на місцях. Наш Глава Церкви залишається у Києві, хоч є загроза. Це велике підбадьорення для людей, для місцевих громад, монахів.
— Ця дія — залишитися на місці у цій війні — відіграє ключову роль. Це дає підстави сподіватися, що війна може бути переможною для нас. Які б Ви спробували дати біблійні сенси у цьому залишанні на місці — там, де є біль, страждання?
— Сам Ісус Христос, Божий Син, знав, що по Нього прийдуть у Гетсиманії. І Він лишився на місці, не втік. Готувався до того моменту стоянням на молитві, глибоким переживанням. Ми — люди цієї землі. Куди втікати? Ми віримо, що Бог з нами.
Журналіст та оператор: Петро Дідула
Текст: Анастасія Юристовська, Вероніка Саврук
Фото: Петро Дідула
фінансово.
Щиро дякуємо!
