Це історія молодої жінки, талановитої піаністки, яка після нацистського вторгнення у Францію почала працювати на Рух Опору. Тортури, через які вона пройшла у руках гестапівців, позначили решту її життя жахливим болем. Зайве говорити, що про заповітну мрію стати видатною піаністкою і гастролювати світом їй довелося забути.
У наступні десятиліття Маїті Ґіртаннер, побожна християнка, боролася з гнівом і прагненням помсти. Вона не знала, що лікар-нацист, який її мучив, теж пережив Другу світову війну, і аж ніяк не могла припустити, що через 40 років після першої зустрічі з цим лікарем їхні шляхи знову перетнуться.
Коли гітлерівська армія захопила Париж у 1940 році, Марі Луїзі Алісі Елеонор Ґіртаннер, яку називали Маїті, було 18 років. Вона народилася в родині музикантів і з раннього віку демонструвала музичний хист, а свій перший концерт дала, коли їй було лише 9 років. «Я з дитинства вважала, що мій шлях визначено наперед. Я мала бути піаністкою; музика була моїм життям», — згадувала вона.
З літа 1941 року Ґіртаннер стала учасницею секретної мережі Руху Опору. Публічно вона давала фортепіанні концерти для еліти окупантів, — а роблячи це, збирала розвіддані для французів, які боролися з нацистами. У жовтні 1943 року її раптово заарештували і доправили до центру ув’язнення учасників Руху Опору в Андаї.
Саме тут дівчину катував молодий нацистський лікар, відомий як Лео. Під час тортур він пошкодив її центральну нервову систему, після чого вона вже ніколи не змогла грати на фортепіано.
У лютому 1944 року, коли Ґіртаннер врятував Червоний Хрест, вона ледве могла стояти на ногах без сторонньої підтримки. Вона була приречена страждати від хронічного болю решту свого життя. Катування також позбавили її можливості мати сім’ю і жити тим повноцінним життям, яким вона насолоджувалась до 1940 року. Поступово до неї дійшла жахлива реальність: наслідки тортур назавжди обмежили її фізичні можливості.
Ґіртаннер завжди була побожною, однак після пережитого жаху вона почала ще ближче триматися віри і стала домініканською терціаркою. У листі до подруги вона написала: «Я не буду робити зі свого життя трагедію».
Розмірковуючи про те, що з нею зробили, Ґіртаннер усвідомила, що стоїть перед вибором: жити у гіркій ненависті до чоловіка, який її скалічив, або ж пробачити його. Вона почала розуміти, що прощення — це щось більше, ніж просто інтелектуальна ідея. «Прощення не виникає абстрактно; воно вимагає адресата — когось, хто може його отримати», писала вона. Вона почала молитися за своїх поневолювачів — і, зокрема, за молодого лікаря, який її катував.
У 1984 році з Ґіртанер несподівано зв’язався Лео, колишній нацистський лікар. Він був літнім і хворим; нещодавно у нього виявили смертельну хворобу, і тепер він панічно боявся смерті. Він згадав молоду християнку, яка навіть під його тортурами трималася своєї віри у Бога і Небо. Лео написав їй і спитав, чи досі вона у це вірить. Вона відповіла ствердно. Це переросло у подальше спілкування — не в останню чергу про те, що сталося між ними понад сорок років тому. Зрештою, Лео вирушив на зустріч із Ґіртаннер.
Можна лише здогадуватися, які болючі спогади викликало у жінки їхнє листування, які думки й емоції вона переживала, чекаючи на свого гостя. Проте, можливо, вона розуміла, що ця друга зустріч буде такою ж вирішальною для них, як і перша.
Коли колишній лікар прийшов додому до своєї колишньої «пацієнтки», він попросив у неї пробачення. Вона обхопила руками його голову і поцілувала — а потім, обійнявши, пробачила.
Згодом вона розповіла: «Я обняла його, щоб вкинути його у Боже серце. І [коли я це зробила], він пробурмотів: “Пробач мені”».
Який би дар не отримав того дня Лео, Ґіртаннер отримала ще більший. Вона сорок років молилася про силу прощення, тож знала: цим вчинком і сама отримає свободу. «Прощення звільнило мене», — сказала вона згодом про той день.
Переклад CREDO за: National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
