Про особистий шлях капеланського служіння, яке розвивалося разом із військовим капеланством УГКЦ, перші дні повномасштабної війни, найосновніше та найважче в цьому служінні розповідає отець Мирон Горбовий.
Він підкреслив, що «цінувати, любити, пам’ятати, не бути байдужими» — це перший крок на шляху нашого визнання жертви українських військових, пише Vatican News.
«Коли поранені військові бачать, що про них пам’ятають, що люди приходять їх відвідати, щоб просто підтримати, чи щось принести, то вони усвідомлюють, за що жертвують — хто своїм життям, хто здоров’ям. Бо якщо довкола тебе гарні й світлі люди, які цінують, люблять і шанують, то кожен хоче захистити це добро, щоб його мали також і його діти, родина і знайомі. Тоді розумієш, за що ти йдеш, розумієш, що твоя жертва не марна і є що захищати: оті цінності». Ці думки пролунали з уст о. Мирона Горбового, капелана Військово-медичного клінічного центру Західного регіону Медичних сил ЗСУ.
Шлях до капеланства
Капеланське служіння отця Мирона розпочалося ще в семінарії, коли 2005 року в межах катехитичної практики йому запропонували відвідувати військові частини. І хоча доти семінарист планував займатися катехизацією подружніх пар, але прийняв пропозицію, бо, за його словами, на той час не було іншої можливості, «і треба було вже десь починати». «Так я почав це служіння. І Бог так покерував, що я пов’язав із цим своє життя, хоча навіть не очікував, що я служитиме капеланом для військових».
Капеланство було чимсь новим не лише для молодого семінариста, але й для самої УГКЦ: лише два десятки років до того вона вийшла з підпілля, а армія була пострадянською. Крім того, семінаристів не вчили здійснювати душпастирство для військових, і ті, хто вирішував цим займатися, навчалися на власному досвіді. «Церква не мала досвіду праці священиків у силових структурах. Це було щось зовсім нове», — підкреслює отець. Той душпастирський досвід, який накопичили капелани з 1990‑х чи з 2000‑х, передається і втілюється дотепер.
На початках свого капеланського служіння молодий священник стикався з деякими труднощами через залишок радянщини в українському суспільстві та в армії. «Було певне нерозуміння, для чого тут Церква, що вона тут робить, — згадує він. — Багатьох людей ми знайомили з тим, хто такий священник: що він розуміє військових, що він прийшов не тільки для того, щоб, як раніше, бути присутнім на урочистих заходах, на прийнятті присяги, коли покропив водою і пішов. А наше служіння вже було систематичним: я приїжджав до військових серед тижня чи в суботу або в неділю. Я проводив із ними час: це могла бути катехизація, розмова, чи, зрештою, якісь поїздки, де вони усвідомлювали, що священники — це цілком такі самі люди, як і вони, які мають спільні інтереси, говорять про різні теми, не тільки про питання релігії».
«Всі збиралися і їхали на війну»
Початок повномасштабної війни спонукав капеланів, які і всіх військових, діяти. «Вже на другий день я відразу відвідав хлопців, які постраждали», — розповідає отець Мирон. Він пригадує свідчення одного з поранених військових. О четвертій чи п’ятій годині ранку цей військовий щось розвантажував зі складів, і раптово почув звук ракети. Тільки вигукнув «Повітря!», і хлопці — там їх було двоє — встигли прилягти. Капелан підкреслює, що така швидка правильна реакція військових, яку вони мали з досвіду попередніх бойових дій, врятувала їм життя, бо вони пригнулися і хвиля пройшла над ними. «Всі пам’ятають перший день, — каже священик задумливо, — всі мобілізувалися і все, що мали, відразу передавали військовим, бо військові збиралися і від’їжджали відразу на схід і північ. Ми поїхали ще до хлопців, вони помолилися з нами, ми благословили їх… Всі збиралися і їхали на війну».
Свідчення віри солдатів: «Господи допоможи мені!»
У час війни не лише капелани діляться з військовими своїм свідченням віри; часто буває і навпаки. «Я пригадую розповідь одного воїна, який отримав поранення. Був обстріл, і ракета пролетіла відразу перед ним. Він каже: “Отче, ніхто не вірив, що я вижив, бо ракета була за 5‑6 метрів від мене”. Коли ракета прилітає, то нічого не лишається, а він отримав поранення, але залишився живий. Його колега був позаду нього і теж отримав поранення; деякі хлопці, на жаль, загинули. Отримавши поранення, він упав і, лежачи, кричав: “Господи, допоможи мені!” Той хлопець, що був позаду нього, не вірив у Бога. І коли він був уже в госпіталі, десь через тиждень йому дзвонить той хлопець, питає, як його здоров’я, і каже: “Слухай, я пам’ятаю те, що ти кричав тоді після обстрілу”. Він зрозумів, що, бувши позаду того хлопця, який вірить в Бога, і він також залишився живий. Цей випадок свідчить, наскільки Бог наших воїнів береже в таких моментах, і ті, що вірять, дякують Йому за це. Це також є свідченням того, що віра насправді є чимось особливим і сильним, на що віруючі військові звертають увагу інших воїнів, які від Бога далекі чи бояться знайти, наблизитись до віри».
Бути поруч
Під час війни стала цілком очевидною суть капеланського служіння. За словами отця Мирона, вона в тому, «щоб бути поряд із військовими». «Коли вони бачать, що ти серед них, то їм спокійніше, бо ти як капелан, як священник, є для них представником Бога. І вони розуміють, що ти цінуєш їхню службу, цінуєш їхні жертви; що ти той, хто хоче їх підтримати, що ти біля них — це найважливіше, це їх підтримує, вони це розуміють і вони вдячні», — наголошує капелан. Військові, каже він, не потребують багато: вони потребують підтримки — і це найменше, що кожен може для них зробити. «Бо інколи я чую від поранених хлопців, від родин, що коли вони отримали поранення, то спочатку всі пам’ятали, дзвонили, потім щораз менше, а вже потім дуже рідко хтось дзвонить, бо забуває. І вони про це теж наголошують, що ця пам’ять є дуже важливою», — каже він.
Співпереживати — важко, але необхідно
Як військовий капелан, що відвідує вояків у шпиталях, отець Мирон Горбовий зазначає, що найважче у капеланському служінні — це «бачити людські страждання». Про це, за його словами, говорить також Святе Письмо, де Христос, побачивши чиєсь страждання, змилосердився і вчинив чудо зцілення чи воскресіння. «І так само, коли ти бачиш ті страждання, яких люди зазнають, як інколи терплять, — то це найважче, бо ти співпереживаєш. Це емпатія, — пояснює священник. — З одного боку, мусиш її мати, бо емпатія — це також емоційне спілкування. Розуміти емоції людей, які перед тобою, з ними співпереживати — це, звісно, трохи виснажує; але тільки так можна зрозуміти, що вони відчувають. Отже, це є чи не найважчим: бачити людські страждання, рани людей. І як переживають близькі, рідні, що поряд із пораненими, і вони теж несуть той хрест. Відчувати цей біль чи хлопців, чи родин, — найважче, що є в моєму служінні».
Бог — джерело сили, щоб допомагати іншим
Покликання душпастиря і капелана полягає не лише в тому, щоби співпереживати зі стражденними, але і вказувати їм на шлях внутрішнього зцілення, внутрішнього миру. Саме тому для капеланів так важливо дбати про власну внутрішню рівновагу, старатися не вигоріти. Отець Мирон каже, що в цьому йому допомагає молитва — як приватна, так і літургійна, — а також спілкування з іншими капеланами. Підтримують також рідні, знайомі — «це все разом тримає».
«Найбільша опора, звісно, — це Бог, — підкреслює він. — Це дуже важливо, і без цього неможливо, бо, закрившись у своїх переживаннях, можна справді швидко не знайти ресурсу, щоб відновлюватися».
Цінувати, любити, пам’ятати, не бути байдужими
Війна триває вже майже два роки, і багато людей говорять про втому. Але найбільша втома, звісно, — у військових. Як католики і християни загалом можуть підтримувати поранених військових, і особливо родини загиблих воїнів? Відповідаючи на це, отець Мирон зазначає: насамперед, потрібно завжди «пам’ятати про тих людей і бути поруч» — чи через телефонний дзвінок, або, ще краще, відвідати особисто. «Бо іноді наші поранені хлопці прикуті до ліжка і не можуть вийти, і для них спілкування — це немов вихід у світ, — пояснює він. — Важливим також є спілкування з сім’ями, що мають родичів на фронті; цим сім’ям теж потрібна підтримка. Є й інші способи допомоги: матеріально чи нематеріально. Треба просто приділити свою увагу, щоб людина розуміла, що вона не самотня, що є хтось, кому не байдуже, що в тебе хтось чи воює, чи в тебе хтось є поранений, що тебе готові підтримати, готові бути поруч, що про це пам’ятають і це цінують. Це дуже важливо, бо якщо ніхто не цікавиться, то означає, що коли тій людині складно і про неї забувають, то в неї тоді постає запитання: “А навіщо я, чи хтось із моїх, захищаємо Україну, коли нікому це не потрібно? Навіщо хтось когось втратив чи отримав поранення, коли нікому це не потрібно, ніхто цим не цікавиться?” Але коли вони бачать увагу, то це їм додає сил. Коли поранені військові бачать, що про них пам’ятають, що люди приходять їх відвідати, щоби просто підтримати чи щось принести, то вони усвідомлюють, за що жертвують — хто своїм життям, а хто здоров’ям. Бо якщо довкола тебе гарні й світлі люди, які цінують, люблять і шанують, то кожен хоче захистити це добро, щоб його мали також і його діти, родина і знайомі. Ти тоді розумієш, за що ти йдеш, розумієш, що твоя жертва є не марна і є що захищати — оті цінності. Тому, насправді, небайдужість — це перший крок, який повинен бути: цінувати, любити, пам’ятати, не бути байдужими — це найважливіше».
Небезпека звикання
Нелегко жити в постійному напруженні, пов’язаному з небезпекою, яку породжує війна. Психіка людей по‑різному реагує на цю ситуацію. «Хтось може стати байдужим, а хтось може навіть закриватися від цих проблем, — зауважує отець Мирон. — Часом люди можуть, так би мовити, ховати свої емоції, щоб зберегти рівновагу, бо щодня, вмикаючи телевізор чи переглядаючи інтернет-ресурси, ми бачимо війну, ми в ній живемо. Але, безперечно, ми не повинні звикати до цього, бо якщо ми звикнемо, то це для нас стане буденністю, а вона може викликати байдужість, і це може бути небезпечним. З іншого боку — я думаю, якщо ракети долітають у всі частини України, то, напевно, всі відчувають війну. Інколи на короткий час війна десь стає буденною, а потім, коли чуєш тривогу або бачиш, що ракети летять, то вона перестає бути такою, і знов дає тобі відчути навіть на собі, що війна не тільки там, десь на фронті, де воїни, але також тут, біля тебе».
фінансово.
Щиро дякуємо!
