Як допомогти дитині позбутися агресивності?

Чому в дитини виникає агресивність? Як проявляється? Як дитині допомогти її позбутися?

Розповідає психологиня Вікторія Кондратюк.

Перш ніж говорити про агресивність, варто визначити, що це таке.

Що таке агресивність і як вона проявляється?

У перекладі з латини слово «aggressio» означає «напад». Це різка дія, вчинок — фізичний чи психічний — щодо іншої людини. Агресивність — це наслідок. Часто в її основі лежать емоції, особливо злість, гнів, із якими людина не вміє сама впоратися. А тим паче — маленька дитина.

Агресивність у дітей зазвичай проявляється тим, що вони завдають якоїсь шкоди, найчастіше фізичної. Кусаються, гризуть, плюються. Маленькі діти ще не вміють проявляти свої почуття. Коли вони, наприклад, кусаються, особливо у віці 2‑3 років, то часто це говорить про їхні сильні почуття. Зокрема, про любов. Тобто дія — це одне, а емоції — інше.

Потрібно вміти приймати почуття дітей і вчити їх скеровувати свої дії у доброму напрямку.

Як допомогти дитині впоратися з агресивністю?

Зараз рівень агресивності і в дітей, і в дорослих зріс. Бо агресія — це інший бік безпорадності. Коли ми відчуваємо безпорадність, не маємо змоги щось контролювати, то стаємо агресивними [заявляючи цим про контроль]. Адже контроль дає почуття безпеки, а сьогодні ми не в безпеці. І діти, як і дорослі, не витримують стану, коли вони не можуть нічого змінити: ні сирени, ні прильоти, ні війну. Тому найчастіше вони проявляють агресію, бо це найлегше.

Щоб допомогти дитині позбутись агресії, насамперед потрібно створити свої «острівці», «оази» безпеки. Батьки/опікуни мають визначити, що дає дитині почуття безпеки. Це може бути якесь місце в будинку — навіть на ліжку чи під ліжком. Це можуть бути речі. Якщо це внутрішньо переміщені особи, то для них це часто речі, які вони привезли з собою: листівки, спогади, фотографії; запахи, які асоціюються з хорошим минулим, приємними подіями. Це можуть бути люди. Тому перше — з’ясувати, що саме дає почуття безпеки.

Друге. Діти поводяться агресивно або проявляють важку поведінку, коли погано почуваються. Для дорослих — це інформація, що дитина зараз у поганому стані. Насамперед треба визначити причину: що трапилося. І лише потім, коли дитина заспокоїться і дорослі з’ясують правду, можна пропрацювати агресивність. Якщо поведінка дитини проявляється як певний шаблон, то тут потрібно говорити про системну роботу вдома, у школі, в садочку. Щоби змінити цей зразок поведінки, мають долучитися всі спеціалісти.

Якщо дитина проявляє агресію, а потім її за це ще й карають, то її поведінка не зміниться. Бо насильство насильством змінити неможливо. Дуже важливо проговорити з нею причини й наслідки, сформувати інший сценарій. Якщо йдеться про маленьких дітей — наприклад, до шести років, — то добре використовувати ігри. Під час гри можна взяти дві забавки і «програти» ситуацію. Наприклад, коли братик б’є сестричку; або якусь складну ситуацію в садочку — проговорити, як можна поводитися інакше.

Але основою є почуття безпеки. Якщо дитина почуватиметься в безпеці, агресивною поведінки буде набагато менше.

Що робити, коли дитина агресивна тільки за певних обставин?

Дитина може бути агресивною тільки за певних обставин: щоб показати себе перед іншими особливою. Що робити у такому разі?

Усі дії людини, зокрема дитини, — це насамперед комунікація, певна форма спілкування з іншими. Діти ще тільки вчаться це робити, й тому можуть «комунікувати» кулаками, поганими словами тощо. Отже, насамперед треба почути, звідки ця потреба.

Кожен із нас потребує уваги — це нормально. Але важливо знайти здоровий соціально-прийнятний спосіб, як саме дитина зможе почуватися важливою. За нашої нинішньої агресивності дуже важливо мати щось, що людина може виконувати добре, мати змогу щось змінювати. Це може бути, зокрема, волонтерство. Коли діти допомагають, збирають кошти на ЗСУ, — вони теж по‑доброму почуваються у центрі уваги. Тому важливо не обмежувати дитину, а створити простір, у якому вона могла б себе реалізувати. Щоб в умовах безпорадності, обмеженого контролю вона таки могла щось зробити. Це допоможе отримати потрібну їй увагу позитивним чином.

Чи можна притлумлювати агресію?

Агресія — не емоція; це дія. А емоція в основі агресії може бути будь-яка: гнів, злість, безпорадність, біль тощо. Ми ніколи точно не знаємо, що викликало агресію. Це важливо з’ясувати. Ми бачимо лише верхівку айсберга — дію, вчинок (дитина може кричати, вередувати). А «під водою» може бути приховане: «я голодна», «я розчарований», «мені не вдається з першого разу зробити те, що я хочу», «мене зрадили», «я хочу щось змінити», «у мене не виходить». Може бути мільйон різних причин.

Щодо емоцій, то всі вони добрі, й не варто їх поділяти на позитивні та негативні. Це дуже категоризує. Як наслідок, люди забороняють собі відчувати «негативні» емоції: радіти я можу, а злитися — ні, бо це погано. Оцінка емоцій як поганих чи негативних — дуже шкідлива.

Потім така дитина, коли її запитуєш: «Як ти злишся?», відповідає: «Ні, я не злий. Злитися погано». Виникає заміщення: діти заміщають емоції. А ту енергію, силу, яку несуть злість, лють, гнів, — важко замістити, бо вона аж кипить усередині. Як наслідок, маємо агресію: або зовнішню, або внутрішню (автоагресію), або пасивну. У будь-якому разі, ця енергія ніде не дівається і знаходить вихід. Тому важливо скеровувати її в добрий бік. Наприклад, завжди варто проговорити з дітьми те, що можна робити під впливом злості: що дозволяється вдома, що у школі.

Заборонити дитині злитися — це як дозволили дихати тільки через раз. Те ж саме відбувається з емоціями. Отець Марек Дзєвецький писав, що емоції — це наш контакт із Богом. Бог дав нам такий інструмент. Емоції несуть певну інформацію, і дуже важливо вміти її зчитувати — зрозуміти, звідки ця злість і про що вона говорить. Бо насправді злість нас оберігає. Вона визначає межі нашої вразливості.

Дітей варто навчити злитися. Насамперед, чітко називати: злитися — це нормально. Коли злишся — можна, приміром, робити відбивні, або прибирати, або малювати чи ліпити. Також дуже корисним є спорт. Натомість варто чітко відділити агресію від насильства. Наприклад, цінністю в сім’ї є мир (спокій, проговорення), а не насильство (придушення агресії, щоб було тихо). Це теж потрібно проговорювати з дитиною і в сімейному колі.

Як діяти, коли дитина стає жертвою агресивності?

Діти часто стають жертвами внаслідок насильства з боку дорослих: через приниження, сарказм, насмішки, іронію та інше. Дорослі використовують їх через відчуття своєї влади: «Моя дитина, мені можна». Дуже важливо називати речі своїми іменами. Якщо, наприклад, дитина приходить зі школи і там її хтось із дорослих принизив, то важливо назвати: це — приниження. Або: це — насильство, це недобре. І запитати дитину, що вона хотіла би зробити цього або наступного разу: «Як ми можемо це зло покарати?»

Тобто, по-перше, дуже важливо назвати на ім’я, що сталося і що є добрим, а що — недобрим. Обзивати, шарпати, висміювати, зверхньо ставитися — недобре. Фундаментальною позицією має бути пошана до кожної людини, незалежно від віку.

По-друге, важливо спілкуватися з дитиною без моралізаторства чи повчань, ставити запитання. Так, щоб дитина сама дійшла до того, що вона би хотіла зробити, яке вона бачить рішення.

Дуже часто батьки радять дітям не звертати уваги. Це дуже страшна порада. Особливо коли діти проводять багато часу з однокласниками і творять із ними спільноту. Коли дорослі кажуть: «Не звертай уваги», йдеться про іншу форму насильства — ігнорування. Воно шкідливе для двох сторін: одна людина страждає від того, що не може виразити, що з нею діється, і втрачає свої сили; а друга — від того, що її ігнорують. Важливо проговорити, назвати це. А якщо буде необхідність — звернутися до шкільного психолога, педагога або до адміністрації.

Чи потрібно карати дитину за агресивність?

Карати чи не карати? Спонтанно хочеться покарати, бо ж сталося щось погане. Наприклад, дитина торкається праски й опікається. Або впала — а мама попереджала «не біжи швидко, бо впадеш». І після цього дитина ще отримує «на горіхи». Тепер запитання: чим є ця кара від батьків? Дитина вже й так отримала покарання — опеклася чи впала й забилася, чи щось інше. Вона вже знає, що так робити не варто, й буде обережнішою. То навіщо її ще карати? Щоб довести: «Я ж тобі казала»? Який сенс — закріпити біль ще більше?

Натомість важливо відділити покарання від наслідків. Вони є завжди. Коли дитина попеклася, то їй уже боляче. Це можна проговорити: «Бачиш, боляче. Як думаєш, чому боляче?» Бо не послухався, не довірився. Нас Господь теж вчить, що наші вчинки мають наслідки. Бог нас любить, Він милосердний; але ми несемо відповідальність за всі наші дії. Так само й діти.

Тому, якщо дитина, наприклад, не зробила домашнього завдання, то логічним наслідком буде «двійка». Якщо вона щось пошкодила, то це треба полагодити. Якщо дитина щось украла, то річ потрібно повернути або відшкодувати. Це вимагає мудрості від батьків — не будувати свій авторитет на силі.

Так, батьки сильніші до певного віку; але потім уже діти стають сильнішими. Тоді вони або відходять і повністю поривають контакти, або стають залежними від дорослих. І один, і другий варіант — дуже небезпечний. Тому важливо вчити дітей причинно-наслідкового мислення ще змалечку. За допомогою ігор, забав. Коли дитина знатиме про наслідки, то зможе більш свідомо приймати рішення — чи хоче вона це зробити, чи ні.

Як реагувати, коли агресивність проявляється у дітей старшого віку?

Старший вік, згідно з прийнятим поділом, — від семи років.

Коли дитині кажуть: «Якщо ще хоч раз так зробиш!..», то це звучить як запрошення. Тоді вона на 100% захоче перевірити, що буде, якщо вона зробить іще раз.

Тому у школі дуже важливо мати конкретний алгоритм дій. Необхідно відрізнити агресію від емоцій. У нас величезне напруження в тілі, шалена енергія, яку ми не маємо куди подіти. Багато дітей тримають це напруження в собі, не проговорюючи, не виражаючи, певним чином рятуючи батьків (не створюють їм проблем). Як наслідок, вони не дають ради з самими собою. Потрібно проговорити педагогічно, як саме у школі можна появляти емоції, що дозволяється. Можна, наприклад, поставити батути, і на перерві — або коли вчитель бачить, що дітям уже дуже важко емоційно, — відправляти їх пострибати. Це може будь-який спорт, фізкультура, біг: вони вивільняють енергію.

Потрібна спільна політика школи та сім’ї, щоб навчити дітей виражати емоції. Бо якщо у школі для цього немає місця — агресивність буде набагато більшою. Якщо йдеться вже про агресивні дії, то має бути чіткий алгоритм: попередження; якщо є наслідки — виправити. На жаль, у нас ця система ще не до кінця опрацьована. В Україні дітей віддають до груп спеціальної уваги, потім проводять зустрічі з учителями, навіть із поліцією. Але ці зустрічі дуже принизливі. Такі групи нічого не навчають, бо діти тільки чують «не можна». Важливо дати дитині чітку інформацію, що можна, чого не можна і які будуть наслідки. Наші діти дуже розумні й вільні. Саме цим треба керуватися, коли ми пояснюємо, як їм поводитися.

Як війна впливає на розум та емоції дітей і що з цим робити?

Це дуже широке питання Варто почитати про полівагальну теорію, яка дещо пояснює про нашу біологію. Людина складається з фізичної, психічної, соціальної та духовної сфер. І у фізичній сфері базовим є почуття безпеки. У стані безпеки людина може вчитися, розвиватися, вести діалог. Вона розслаблена, сконцентрована, має хорошу пам’ять, і в неї все нормально. Натомість якщо почуття безпеки немає, то людина перебуває у стані виживання. А для виживання добрі усі засоби. Через це і діти, й дорослі набагато більше збуджені, їхні рухи різкіші, вони ведуть не діалог, а монологи. Криком, рухами, діями. Виникають проблеми з пам’яттю, з концентрацією уваги тощо.

Саме тому навіть в умовах затяжної війни важливо створити «острівці безпеки» — те, що вам і вашій дитині дає почуття безпеки. Це дасть добрий старт.

Ігри та вправи для дітей, щоби зменшити агресивність.

Зменшити внутрішнє напруження найкраще допомагають спорт і фізична праця. Прибирання, гуляння з собакою — будь-яка фізична активність чудово переключає! Можна зробити вдома гімнастичну стінку, покласти мат, щоб діти могли лазити, стрибати. Для трохи старших можна повісити спортивну грушу.

Коли ми щось робимо фізично, то краще почуваємося й пізніше бачимо результат. Якщо мама, наприклад, іде приготувати їсти і знає, що цим рятує всю сім’ю від голоду, то це теж дуже важливо. Й так само дитина: якщо знає, що може щось зробити по дому, що це залежить від неї, то має почуття дієздатності: я дію, я щось можу.

Також добре підійдуть настільні ігри. Але важливо пам’ятати, що з дитиною треба грати. Подаровані на свята ігри, які лежать на полиці, чудес не зроблять. Дуже раджу шахи: вони розвивають мислення. Настільні ігри важливі для створення почуття спільноти й безпеки в сім’ї, атмосфери добрих спогадів, а також для доброго проведення часу.

Потрібно вміти розпізнавати, чого саме дитина зараз більше потребує — фізичного навантаження, щоб вивільнити енергію, чи спокійніших ігор.

Відеозапис розмови з Вікторією Кондратюк можна подивитися тут