«Одного вечора під час інтелектуальних дебатів англієць-католик спонукав ірландця-атеїста стати протестантом-англіканцем». Це звучить як взірець англійського абсурдистського гумору, але найдотепніша частина цього анекдота полягає у тому, що це правда.
Джон Толкін і Клайв Льюїс, видатні інтелектуали свого часу, мали багато спільних рис, що сприяли розвитку їхньої дружби — яка, своєю чергою, поставила Льюїса на шлях віри у Христа. Обидва були членами «Інклінгів» — літературної дискусійної групи, пов’язаної з Оксфордським університетом. Обоє почувалися «луддитами» у модерному світі — з недовірою ставилися до технологічного прогресу, уникали автомобілів та сторонилися сучасної культури. Обидва були, як би ми назвали це сьогодні, «ескапістами» — травмовані Першої світовою війною і тугою за незворотно втраченою в її окопах «прекрасною епохою», вони шукали втіхи у вигаданих світах та історіях.
«Просто християнство»
Улюблена християнами світу історія з життя Клайва Льюїса — це його навернення у християнство під впливом Джона Толкіна. Історія зафіксувала навіть точну дату того вечора, коли «найбільш зневірений і невпевнений конвертит у всій Англії», дискутуючи зі своїм товаришем, зрештою, перестав чинити опір своїй вірі у Бога: 19 вересня 1931 року.
Ревний католик Толкін справді відіграв вирішальну роль у наверненні Льюїса, який вважав себе інтелектуалом-атеїстом, замилуваним у язичницьку міфологію. Темою їхніх численних дискусій, що передували тій, вирішальній, було призначення історій, до яких вони мали велику пристрасть. Льюїс стверджував, що міфи «є не чимось іншим, ніж красивою брехнею», тоді як Толкін вважав їх «недосконалою, але благородною і прекрасною формою, за допомогою якої люди пояснюють універсальну істину». Толкін був переконаний, що людська творчість — це грандіозний Божий дар, у якому відображається і поширюється впродовж усієї історії людства Його власна творча сила.
Зрештою, Льюїс пристав на позицію свого товариша. Його бентежна душа знайшла мир, спокій та істину в Ісусі Христі. Однак, розділивши з Толкіном любов до Бога, він так і не розділив його любові до Католицької Церкви, приєднавшись натомість до англіканців. Саме тому його видатний апологетичний твір називається «Просто християнство», а не «Просто католицизм» — що, безсумнівно, більше припало би до душі Толкіну; як католик, він не сприймав ідеї про те, що є якесь абстрактне «просто християнство», оскільки вірив у єдину істинну Церкву, вкорінену і сформовану у цілком конкретній традиції.
Випробування дружби
В інтелігентних людей відповідні й причини непорозумінь та суперечок. Незважаючи на тісну дружбу і взаємну повагу, Толкін різко критикував «Нарнію», тоді як Льюїс, за словами Толкіна, «насправді завжди недолюблював гобітів». Письменники мали різні літературні смаки і ставлення до літератури загалом, що відображалося на ставленні до творчості один одного. Толкін у своїй критиці був різким і часто безжальним; він казав, що написане Льюїсом «скрипить суглобами» і звинувачував його в неоригінальності. Льюїс, зі свого боку, звинувачував Толкіна у надмірній прискіпливості, непоступливості і невмінні приймати чужі точки зору; за його словами, коли друзі давали Толкіну почитати чернетки своїх творів, замість порад вони отримували чернетку чогось зовсім нового, написаного вже ним самим.
До прикладу: Толкіна обурила (і «обурення» — це саме те слово, яке характеризує його реакцію) ідея Льюїса ввести у свої «Хроніки» Різдвяного Діда, що роздає різдвяні подарунки. Він вважав нісенітницею змішувати персонажа типово європейської християнської традиції з фантастичним світом фавнів, дріад і балакучих тварин, де не було ні народження Ісуса, ні відкуплення на хресті, а фігуру Спасителя символічно уособлює лев Аслан. Перфекціоніст Толкін хоч і спирався на германську міфологію, у яку був закоханий, однак створив для свого Середзем’я космологію, міфологію, історію і навіть повноцінні мови, що надало йому рис цілком автономного світу. Йому зовсім не імпонував підхід Льюїса, який створив «міфологічний мікс» і з’єднав його з нашим світом порталом у старій шафі, а символізм, закладений в історію про дітей Адама і Єви та величного Лева, що покірно дозволяє вбити себе, а потім воскресає, щоб урятувати світ, здавався йому занадто прямолінійним і наївним.
Як свідчить Роджер Ланселін Ґрін, письменник, літературознавець і приятель Льюїса, той навіть відклав публікацію твору через «критику з боку одного зі своїх старших друзів, який на той час уже не був дотичний до спілкування з дітьми та дитячих книжок і пов’язаних із цим різних способів мислення щодо казки і фантазії» і зайнявся його доопрацюванням — однак Різдвяний Дід залишився на своєму місці, як й інші речі, які Льюїс вважав принципово важливими.
Дорогою добра
У цьому, мабуть, криється ключ до непорозуміння між двома приятелями: у своїй академічній діяльності Толкін був передусім філологом, фольклористом і лінгвістом. У своєму ставленні до літератури він заходив так далеко, що вважав маловартісними більшість творів, написаних після Середньовіччя. Льюїс же спирався передусім на необмежену фантазію та мистецтво оповіді, вкорінене у казці. Він писав про дітей і для дітей, тоді як творчість Толкіна, хоча сьогодні її люблять як діти, так і дорослі, не мала на меті бути «дитячою».
Цінна наука, яку можна засвоїти з історії дружби Льюїса і Толкіна, полягає у тому, що ми не можемо бути відповідальні за кінцевий вибір наших ближніх; однак ми маємо зробити все від нас залежне, щоб допомогти їм стати на шлях істини. Їхня історія — це також приклад того, що розбіжності у смаках і ставленні до певних речей не повинні стояти на заваді творчим імпульсам, покликаним принести у світ більше добра, любові і краси, першоджерелом яких є Бог.