У квітні у «Видавництві Святого Павла» вийшла нова книжка польського священник Аркадіуша Пасьніка — «Авраам». Пропонуємо нашим читачам розмову з автором повісті розповідає про те, як він створює свої книжки.
— Як зродилась ідея написати книжку про Авраама?
— Повість «Авраам» я створив з думкою про людей, які приходять і просять підтримки у вірі. На жаль, слова, які ми промовляємо, — це лише наша людська підтримка, якої не завжди достатньо. Але щоб по‑справжньому розрадити когось, нам потрібне Слово Боже. Тільки воно є справжньою підтримкою.
Тож я шукав історію, яка би допомогла людям відкрити свою віру. Вибір припав на Авраама. Тому я вирішив написати повість, яка би «провела людину за руку», навіть через темні моменти її життя — дні, коли вона шукає Бога, коли переживає хвилини сумніву. Важливо не боятися таких моментів. Невіра може стати шляхом до віри. Щоб вірити, треба шукати Бога. Я намагався вмістити в цю повість усі сумніви, з якими люди приходять, щоби представити їх Богові за посередництвом священника. Всі ці запитання я вклав не лише в уста людей, яких зустрів Авраам на своєму шляху, але і в його вуста.
— Отче, Ви почуваєтеся більше священником чи письменником? А може, між священником і письменником немає суперечностей, і ці дві особистості доповнюють одна одну?
— Коли мене про це запитують, я однозначно відповідаю, що більше почуваюся священником. Написання книжок для мене — особиста терапія. Водночас це також форма ділення досвідом віри з іншою людиною. Трапляється, що те, що лікує і зміцнює мене, може стати ліками для іншої людини. Тому я наважився писати книжки. Так мій 30‑річний досвід священства матеріалізується у слові.
Те, що я пишу в книжках, — це не лише моя особиста мудрість, а й досвід зустрічей та розмов із людьми, яких я зустрів за 30 років свого служіння. Я маю в собі «письменницький ген». Коли протягом дня я чимось зайнятий — зустрічі з людьми, різні обов’язки в парафії, — і приходить якась оригінальна думка, я намагаюсь її якомога швидше записати. Роблю це навіть у телефоні, який є під рукою. Потім, коли маю більше часу, то намагаюся це розвивати. Інакше те, що для мене було важливим, може загубитись і ніколи не буде відтворено.
Я також закликаю інших робити те саме. Записувати свої думки, рятуючи їх від забуття. Написане слово — довговічніше, ніж просто вимовлене. Так було в Біблії. Автори, натхнені Богом, записували те, що знали і чули. Як священник і письменник, я можу сказати, що колись від мене залишаться книжки, які я написав. Це мої «духовні діти».
— Ви казали, що ідеї для написання книжок часто виникають під час зустрічей з людьми. Чи повість «Авраам» зродилася під час якоїсь особливої зустрічі?
— Це більше сума зустрічей. Перше — моя зустріч із Богом. Ми, священники, маємо дбати про свою віру. Іноді, як кажуть, «найтемніше місце — під ліхтарем». Якщо ми не будемо розвивати свою віру, то можемо її втратити. Ми будемо виконувати певні функції, при цьому стаючи невіруючими. Замало ділитися вірою; її потрібно також плекати в собі!
Ця книжка є способом висловлення моєї вдячності її героям — як Авраамові, так і його дружині Сарі. Вона пережила багато принижень. Власний чоловік продав її зі страху за своє життя. Ця повість веде людину в подорож у долини віри та невіри. Ми йдемо з Авраамом на гору Морія. Ви можете уявити, що відчував Авраам, коли сходив на гору поруч зі своєю дитиною, знаючи, що мусить принести її в жертву? Це жахливо. Проте він досяг своєї мети, зробив те, що мав зробити, і виконав волю Божу. Вся ця історія є великою загадкою.
— Чи ця книжка може стати особливо корисною українським читачам у нинішній воєнний час?
— Я вважаю, що книги живуть власним життям. Написані сьогодні, вони звертаються до тих, хто живе зараз. Але через п’ять-десять років вони говоритимуть із тими людьми, які візьмуть їх до рук потім. Я вдячний Видавництву Святого Павла зі Львова, що «Авраама» переклали українською. Дуже добре, що зараз український читач може поглибити свою віру в цій складній ситуації. Ви дбаєте про культуру навіть під час війни. Як сказано в Біблії: «Не хлібом єдиним живе людина». Може статися, що хтось, переховуючись в укритті від ракет, матиме при собі цю книжку, і вона стане для нього опорою. Було би моєю найбільшою мрією, якби я зміг потішити хоча б одного брата чи сестру з України своїм писанням.
— Наскільки мені відомо, для Вас українська земля надалі залишається важливою і значущою.
— У мене така «східна душа». Кажуть, що я сентиментальний, емоційний і містичний. Моя родина походила з Волині, з‑під Ковеля. Це було село Андріївка, яке сьогодні вже не існує, і парафія Скуж. Звідти радянська влада на початку Другої світової війни депортувала їх спочатку до Сибіру, а потім до Казахстану. На засланні вони перебували шість років. Після закінчення війни змогли повернутися до Польщі.
Мене постійно тягнуло відкривати місця, де вони колись жили. Тому моя перша книжка «Обітниця» — це данина пам’яті моїй бабусі та всім людям, які пережили заслання. Колись я їздив до Казахстану. Був у місті, розташованому за 300 км від Алмати, де моя родина жила у засланні. Написання книжки «Обітниця» відкрило новий етап у моєму житті, етап письменництва. У мене немає літературної освіти. Але читачі кажуть, що мої книжки читаються добре і вони розуміють зміст, який я у них вклав. Я вже написав 15 книжок. Тому сподіваюся, що повість «Авраам» теж буде добре сприйнята українським читачем.
Фото автора
P.S. Перші 5 читачів порталу CREDO, які замовлять книжку «Авраам» у видавництві, отримають примірник з автографом автора. При замовленні, будь ласка, вказуйте промокод : «CREDO».
фінансово.
Щиро дякуємо!
