Серед учасників другої Всесвітньої зустрічі про загальнолюдське братерство, яку у Ватикані організувала фундація «Fratelli tutti», була українська правозахисниця Олександра Матвійчук.
В інтерв’ю для Світлани Духович із Vatican News вона розповіла про працю над декларацією про мир, здійснену разом із лауреатами Нобелівської премії миру. Також українська правозахисниця поділилася враженнями про зустріч із Папою Франциском та підкреслила роль цінностей свободи в українському суспільстві.
В той час, як на сторінки інформаційних ресурсів потрапляють новини про посилення обстрілів та про спалахи нових вогнищ бойових дій, не менш важливим є нагадування міжнародній спільноті і про те, що менш помітне для загалу, але через це не перестає бути важким для тих, хто з цим стикається. Наприклад — порушення прав полонених або страждання, які пов’язані з перебуванням в окупації.
Участь у Всесвітній зустрічі про загальнолюдське братерство для української правозахисниці Олександри Матвійчук, Голови організації «Центр громадянських свобод», лауреатки Нобелівської премії миру-2022, стала нагодою представити свій досвід, пов’язаний із документуванням воєнних злочинів. Про це вона розповіла в інтерв’ю для Радіо Ватикану, яке відбулося після аудієнції учасників форуму в Папи Франциска.
— Пані Олександро, розкажіть, будь ласка, про враження від цієї зустрічі й аудієнції. Наскільки мені відомо, Ви мали змогу особисто підійти до Святішого Отця.
— Я дуже рада бути цими днями у Ватикані на конференції, на яку запросили Нобелівських лауреатів миру і представників та представниць різних міжнародних організацій. Ми спільно обговорювали Декларацію про мир: текст цієї декларації та її акценти. І дуже важливо, що до фінального тексту Декларації увійшло те, що зрозуміле кожному українцеві, але не є таким очевидним для міжнародної спільноти: що окупація — це теж війна; і ми всі прагнемо миру, ми боремося за мир, але мир — це не окупація.
У мене була можливість нетривалої розмови зі Святішим Отцем, і я подарувала йому книжку Станіслава Асєєва. Це донецький журналіст, який провів два роки у в’язниці «Ізоляція». Я сказала Папі, що займаюся документуванням людського болю, і мільйони людей в Україні страждають. Я попросила Папу Римського, щоб він приїхав в Україну.
— Пані Олександро, скажіть, будь ласка, яке значення має Ваша участь як голови Центру громадянських свобод у такому заході — для Вас особисто як правозахисниці, і для України; а також яке значення Ваша участь як представниці України має для Католицької Церкви?
— Важливо, що лунали голоси людей із різних континентів, людей, які проходили через різні випробування, а зокрема через війни. І насправді ми всі говорили про одне і те саме, хоча з різних спектрів, з різних географічних точок, із різних життєвих досвідів. Говорили про те, що люди борються за свободу, за людську гідність; про те, що має бути справедливість, а непокаране зло тільки зростає; про те, що якщо ми хочемо миру, то маємо зробити це своєю щоденною практикою.
— Серед такої великої кількості людей, які, як Ви кажете, переживають різні труднощі у своїх країнах, чи Ви спостерігали, що є бажання теж слухати про горе і проблеми інших, бажання зрозуміти і допомагати?
— Тут треба розуміти, що це все ж таки особлива аудиторія: це люди, які вміють чути і розуміти біль іншого. Розповім такий приклад: до нас підійшов один із високопосадовців Ватикану, і певної миті я хотіла підійти до нього ближче, щоби з ним переговорити, але він мене не бачив. І тоді одна з учасниць конференції — Нобелівська лауреатка з Ємену — просто мене покликала і представила. Тобто вона побачила, що я хочу поговорити з цією людиною, і оскільки вона була в розмові, то вона це зробила. І це ніби маленька деталь, але це те, з чим я постійно стикаюся: люди, які дуже багато працювали над людським болем, люди, які розуміють, що таке боротьба за свободу, — вони чудово розуміють прагнення інших, і ніколи не відмовляють у допомозі.
— Місія Центру громадянських свобод — становлення прав людини, демократії та солідарності в Україні. З початком повномасштабного російського вторгнення ви документуєте воєнні злочини, вчинені російською армією, та адвокатуєте на міжнародному рівні притягнення до відповідальності за ці злочини. Наскільки вдається тримати в полі зору і спонукати саме українське суспільство дотримуватися прав людини?
— Це складне питання. З одного боку, ми всі боремося за свободу, за свободу в усіх сенсах: за свободу бути незалежною країною, а не російською колонією; за свободу зберігати свою українську ідентичність, а не бути змушеними примусово перевиховувати своїх дітей на росіян; і за свободу мати демократичний вибір, тобто право кожного дня щось робити і будувати країну, в якій права кожної людини захищені. Але, з іншого боку, війна — це отрута, це отрута для будь-якого суспільства, для будь-якого народу, тому що вона зрозумілим чином актуалізує потреби виживання, вона актуалізує базові інстинкти, і в якийсь момент людям може здаватися, що все інше «не на часі». Це дуже небезпечна позиція, бо тоді можна забути, за що ми боремося. І я не маю морального права комусь щось вказувати; але те, що я роблю на українську аудиторію, то це постійно нагадую. І те, що все ж таки допомагає нам всім рухатися, попри логіку війни, в правильному напрямку, — це те, що коли відкриємо будь-яке соціологічне дослідження українців про цінності, то побачимо, що українці завжди ставлять свободу на перше місце в ієрархії.
— Деякі дослідження показують також, що великий відсоток довіри українців належить Церкві. Тут також, мабуть, мова про цінності. Як Ви вважаєте, яку роль може відіграти Церква у спрямуванні людей до певних цінностей?
— Справді, Церква і може, і вже відіграє величезну роль. Ми знаємо про цю м’яку силу і намагаємося співпрацювати з різними Церквами, конфесіями і релігійними організаціями. У 2019‑му ми з Інститутом релігійної свободи заснували Круглий стіл із релігійної свободи, за яким збиралися з представниками різних Церков і конфесій, а також із представниками правозахисних організацій для обговорення проблеми свободи релігії на окупованих територіях. Бо багато що для нас є спільним, і ми можемо спільними зусиллями намагатися подолати ці виклики. Зокрема, свобода релігії на окупованих територіях — це тема, з якою ми працюємо як документатори воєнних злочинів. Я особисто документувала релігійні переслідування, і ніколи не забуду розповідь одного протестантського служителя про те, як його катували і через що він проходив. І оскільки ні в кого немає простої відповіді щодо того, як це зупинити, то спільно, у співпраці з різними Церквами і конфесіями, ми намагаємося робити те, що можемо. Ми не маємо спроможності зробити так, щоб це припинилося, але працюємо індивідуально над кожним окремим випадком. Це означає допомогти конкретним людям — а це не так вже й мало, зрештою.
— Що Вам залишиться від цієї зустрічі? З чим Ви поїдете в Україну?
— Я поїду з надією. Я дуже сподіваюся, що Його Святість мене почув і найближчим часом приїде в Україну. Я їхала сюди, знаючи, що двічі на тиждень він згадує Україну в своїх зверненнях і що це потужний голос на нашу підтримку, особливо в тих країнах, до яких ми не маємо жодної дотичності: це країни Латинської Америки, країни Африки… Ми не так давно відновили незалежність, і не маємо встановлених людських горизонтальних контактів у такій великій мірі; тому голос Папи Римського тут надзвичайно важливий. І я вдячна, що кожного тижня мільйони людей у світі чують про те, що Папа Римський підтримує Україну і молиться за людей в Україні. Тому я їду з надією.
фінансово.
Щиро дякуємо!
