Всі ми чули про знаменитих Пап. Про Григорія І Великого, першого, хто назвав себе «слугою слуг Божих». Про впливового законника-каноніста Інокентія ІІІ, войовничого Юлія ІІ та кількох Пап на ім’я Пій — зокрема Пія VI та Пія VII, що потрапили у французький полон.
Ми знаємо Йоана ХХІІІ, архітектора Другого Ватиканського собору, а також загального улюбленця Йоана Павла ІІ — можливо, наступного «великого» Папу. Та серед понад 260 наступників святого Петра є багато «непомітних» Пап. Хоча не всі вони гідні перебування у «Залі слави», серед них було багато тих, хто допоміг врятувати Церкву і реформувати папство — і з ними варто познайомитися.
Зміцнення папської влади
Протягом майже трьох століть християнство було незаконною релігією в Римській імперії, тому єпископ Рима лише зрідка міг поширювати свою владу за межі свого міста. Протягом четвертого століття римські імператори спершу терпіли, а потім почали підтримувати християнство, перш ніж остаточно зробити його єдиною та офіційною релігією імперії. Внаслідок цього єпископ Рима тепер міг використовувати свій унікальний статус наступника Петра і поширювати свій вплив на весь відомий світ Європи та узбережжя Середземного моря.
Папа Дамасій I (366-384) спирався на те, що можна було би вважати моментами папської влади у ранні роки Церкви: втручання римських єпископів у такі ситуації, як юридичні суперечки, питання лідерства або церковної доктрини та правил тощо. Можна навіть сказати, що він був одним із перших «пап» у тому сенсі, що він консолідував і централізував папську владу, діяв понад і поза межами всіх інших єпископів, яких до того часу називали папами (грецьк. «батько»).
Дамасій проголосив свої рішення остаточними у спірних питаннях і справах, узявши на себе роль апеляційного суду в останній інстанції і ствердивши, що він може скасувати рішення, ухвалені архієпископами всупереч їхнім підлеглим єпископам. Він призначив себе арбітром, коли місцеві чи регіональні ради ухвалювали рішення щодо доктринальної заяви чи дисциплінарного стягнення, стверджуючи, що жодне рішення нижчої ланки не є остаточним, доки він цього не підтвердить. Можливо, найважливішим рішенням Дамасія було доручити своєму секретарю, святому Єроніму, перекласти Біблію латинською мовою. Цей переклад, який отримав назву Вульгата, був авторитетним біблійним текстом для християнства протягом століть, а Єроніма сьогодні вшановують як Учителя Церкви.
Папський син
В історії папства відомо принаймні про три пари батьків і синів, але була лише одна пара, де син безпосередньо слідував за батьком. Зауважимо, що це сталося у той час, коли Церква вже намагалася зробити целібат священників нормою, але священники, що мали синів, не були чимось незвичайним, і наявність дітей на той час не була перешкодою до папства.
Анастасія I (399-401) змінив його син Інокентій I (401-417). Папа Інокентій оголосив, що ніяке рішення священників та єпископів будь-де, незалежно від того, наскільки це далеко від Рима, не може вважатися остаточним, доки римський єпископ підтвердить або не відхилить це рішення. Після того, як єпископ Рима своєю владою наступника Петра виніс свій присуд, не залишалося нікого, до кого можна було би звернутися з оскарженням. Він також вважав, що спосіб відправлення літургії у Римі має стати нормою у будь-якій іншій християнській місцевості. Як казав Інокентій, усі потоки течуть з Рима.
«Хороший» авіньйонський Папа
З 1309 до 1377 року папський престол перебував у Франції, в розкішному прованському місті Авіньйоні. Хоча на те, щоб Папи тимчасово покинули Рим, були вагомі причини, папська курія закріпилася у місті, яке вважалося кращим, і здобула цілком виправдану репутацію жадібності. Італійський гуманіст Петрарка (1304-1374) відвідав Авіньйон і оголосив його Вавилоном Заходу, тому в народі цей період називали «вавилонським полоном» папства.
Та останні дослідження показують, що хоча ці десятиліття не були найвищими моментами в історії Церкви, Авіньйонське папство не було «галереєю розбійників». Наприклад один із тогочасних Пап, Бенедикт XII (1335-1342), мав репутацію сильного борця з єрессю. Уроджений Жак Фурньє був глибоко духовною людиною та вченим: членом аскетичного цистерціанського ордену зі ступенем доктора теології Паризького університету, найпрестижнішої богословської школи того часу. Він особливо піклувався про рівень кадрової політики у Церкві: його досьє не містить ніяких випадків непотизму, до того ж, він запровадив суворішу перевірку кандидатів на високі посади.
Папа Бенедикт боровся з «прогульниками», відправляючи додому священників і єпископів, яким належало перебувати у своїх дієцезіях та парафіях. Водночас він, здається, відмовився від думки повернутися до Рима: побудував величезний папський палац, схожий на фортецю, перевіз папські архіви до Авіньйона і зарезервував за собою багато призначень, які раніше були залишені розсуд місцевих церковних лідерів, щоб запобігти корупції.
Папа-гуманіст
Миколай V (1447-1455) керував Церквою, коли папство щосили намагалося відновити свої позиції після невдач Авіньйонського папства та Великої західної схизми.
Замолоду уроджений Томмазо Парентучеллі перебував у центрі розквіту мистецтва, архітектури та літератури епохи Відродження у Флоренції,. Згодом, як Папа Миколай V, він багато зробив для того, щоб не лише відновити папство, а й повернути Риму славу його «серця». Він проголосив 1450 рік ювілейним, що сприяло зростанню економіки міста. Керуючись прикладом Миколая, римські родини ставали щедрими покровителями художників, скульпторів, архітекторів, інженерів, дизайнерів гобеленів, ткачів і ковалів. Миколай також цікавився писемним словом і фактично заснував Ватиканську бібліотеку.
Папа Миколай збирав грецькі та латинські рукописи, наказуючи перекладати іншомовні документи латинською мовою для архівів. Він використав гроші, отримані від ювілейного року, на те, щоб розіслати агентів по всій Європі та Середземномор’ю для пошуку, купівлі чи копіювання рукописів.
Навіть саме слово «Ватикан», яке ми використовуємо як загальне означення Папи і Римської курії, набуло нового значення завдяки Папі Миколаю. Папський дім і штаб-квартира понад тисячоліття перебували у Латеранській базиліці та палаці, подарованих римським імператором Костянтином на початку четвертого століття. Миколай переніс папські «офіси» на Ватиканський пагорб у Римі, частково через його історичний зв’язок із Петром — це місце століттями вшановували як місце його смерті й поховання.
Папа Миколай не лише перемістив туди папську бюрократію, але у межах своєї програми відновлення папського престижу і покращення його репутації вирішив побудувати нову базиліку Святого Петра, яка сьогодні є одним із головних символів папства.
Неймовірний реформатор
Можна було б подумати, що 25-річний кардинал, який отримав червоного капелюха за те, що його сестра була коханкою Папи, буде останньою людиною, яка очолить зусилля з реформування Церкви, але саме це сталося з Папою Павлом III (1534-1549).
Алессандро Фарнезе народився у родині можновладців та жив типовим, хоча й сумнозвісним життям кардиналів епохи Відродження. Невдовзі після обрання на папство він призначив двох своїх онуків-підлітків кардиналами і передав інші посади членам своєї родини.
Але з часом щось змінилося у цьому чоловікові, який загруз у непотизмі. Після того, як Мартін Лютер опублікував свої 95 тез у 1517 році, він повів Церкву курсом реформ. Він призначив до Курії кардиналів з відповідними поглядами та залучив церковників з-поза римських кіл, щоб підготувати доповідь про те, що не так у Церкві, розуміючи, що для руйнування вкорінених ганебних звичаїв потрібен погляд зі сторони.
Хоча Папа Павло III не зміг побороти папську бюрократію так швидко чи ефективно, як би йому хотілося, він все ж запустив процес реформ, результатом якого став Тридентський Собор, що розпочався у 1545 році. Він дивився у майбутнє католицизму навіть тоді, коли його оточення радило відступити перед лицем протестантизму.
Папа Павло підтримував і затверджував нові релігійні ордени, наприклад, урсулинок, що служили бідним дівчатам, і єзуїтів, що займалися євангелізацією, місійною діяльністю, освітою та реформами.
Воскресіння Петра
Папа Сікст V (1585-1590) був ще одним Папою-будівничим, який відповів на протестантську відмову від папства, «воскресивши» важливість постаті Петра та його наступників як намісників Христа.
Він продовжив будівництво нової базиліки Святого Петра, і саме під час його понтифікату було остаточно завершено будівництво купола базиліки. Він також реорганізував Курію, створивши п’ятнадцять постійних конгрегацій на чолі з кардиналами — ця система діє і сьогодні. Він також пов’язав нинішню Церкву з її історичним минулим у Римі, звершуючи великопісні літургії у найстаріших церквах міста, де вони відправлялися вперше. Як сказав один із його проповідників: «О благословенні ми, що сьогодні живемо та дихаємо цією стародавньою формою Церкви».
Можна сміливо сказати, що сьогодні паломники відвідують місто Сікста V — місто Петра та його наступників.
Переклад CREDO за: Simply Catholic
фінансово.
Щиро дякуємо!
