Кардинал Домінік Дука, вислужений архієпископ Праги і колишній політв’язень, посилаючись на історичний досвід ватиканської дипломатії, розмірковує про сучасні виклики і про те, як слід на них відповідати.
Оскільки представники Католицької Церкви та китайського уряду зібралися в Римі 21 травня, щоби відзначити сторіччя першого Собору Католицької Церкви в Китаї, варто повернутися до історії — і наслідків — папської дипломатії, яка бере свій початок з V століття.
Як навчає Катехизм, Церква свідчить про нашу спільну гідність і про покликання кожного з нас у спільноті людей, навчаючи нас вимог справедливості, свободи, розвитку, людських стосунків і миру. Саме у складному павутинні міжнародних суспільних відносин Церква прагне дипломатично оприявнити ці вимоги Євангелія. Зрештою, Ісус Христос є не лише спасителем окремої людини, але й відкупителем соціальних одиниць і суспільств.
Папство змогло організувати мережу своїх представників у місцевих Церквах і державах, найчастіше — призначаючи єпископів послами або папськими делегатами. Ця форма закріпилася після наполеонівських війн на Віденському конгресі (1814-1815).
Папська дипломатія досі має фундаментальне значення сьогодні, коли йдеться про зусилля, щоби зупинити пригноблення, запобігти репресіям і насильству, а також війнам. Навіть там, де війна здається неминучою, папська дипломатія не цурається розпізнавання характеристик справедливої війни та справедливої оборони.
Тоталітарні диктатури ХХ століття підкреслювали не лише потребу, але й необхідність цього служіння Церкви. Особливо видатний розділ ватиканської дипломатії написали Ахіле Ратті та Еудженіо Пачеллі, згодом — Папи Пій ХІ і Пій ХІІ, чий дипломатичний досвід і ерудиція принесли несподівані плоди та забезпечили Церкві місію, яка не тільки викликала захоплення, але й дозволила життю Церкви процвітати у глобальному масштабі. Пізніші енцикліки обох Пап неможливо уявити у відриві від їхньої попередньої дипломатичної служби в нунціатурах. Боротьба Церкви під час Другої світової війни, її підтримка Руху опору в Чехії, Польщі та інших місцях, а також її внесок у розбудову миру в світі заслуговує не лише на захоплення, але й на вдячність цим хоробрим мужам Церкви.
Однак із середини до кінця 1950-х років у цій дипломатичній службі відбулася трансформація, і принципи боротьби за свободу та людську гідність почали відступати на користь політики détente (послаблення напруженості), яку переважно підтримували ліві політичні сили і комуністичні держави. Ватиканська дипломатія надала перевагу формі реалізму та «тихій» дипломатії (відомій як Ostpolitik), що означало вести переговорів у манері, більш типовій для національних держав, водночас підпорядковуючись таким цінностям, як верховенство права.
Ватиканська дипломатія хотіла досягти двосторонньої згоди, щоби зберегти життя місцевих громад, жертвуючи при цьому бажаннями та сподіваннями місцевих Церков. Намагаючись «співпрацювати» з комуністичними режимами, Ватикан спробував м’який метод, поступившись у питаннях прав людини та релігійної свободи. На той час такі прелати, як угорський кардинал Йожеф Міндсенті, стали в’язнями совісті Католицької Церкви, бо відмовилися йти на компроміс. Десятки єпископів перебували у комуністичних в’язницях Європи, Китаю та В’єтнаму. Дехто, як-от китайський кардинал Ігнатій Кунг, провів у тюрмі кілька десятиліть. Вони йшли слідами таких героїчних єпископів, як Теофілій Матуліоніс з Литви — прикладів, які показали нам, що ідеали ніколи не повинні ставати навколішки перед неприйнятною реальністю. Задовго до нього такі єпископи, як святий Джон Фішер, згодом замучений королем Генріхом VIII, молилися про такі «сильні та могутні стовпи», визнаючи, що апостоли «були лише м’якою та гнучкою глиною, поки вогонь Святого Духа не загартував їх».
І такі стовпи з’явилися. «Тиха дипломатія» була вміло подолана за часів святого Йоана Павла ІІ, що зміцнив підпільні та дисидентські інформаційні мережі, аби підвищити свій голос і розширити свій вплив. Він наполягав на тому, що потрібно поширювати Євангеліє Ісуса Христа, незважаючи ні на що.
Всупереч бажанням польських комуністів, він ніс правду людям, які відповіли скандуванням: «Ми хочемо Бога!» Ідеали та принципи його дипломатичної місії були закорінені у Божому Об’явленні — Біблії — і в традиції Церкви. Вони стали помітною та невід’ємною частиною його папського служіння. Боротьба за гідність і права унікальної людини, створеної на образ Божий, фундаментальне добро родини та автономія нації мали у ньому сильного союзника.
Сьогодні Церква стоїть перед іншими загрозами та викликами. По всьому Заходу, зокрема й у моїй країні [Чехії], є спроби виключити Церкву — а з нею й істини про людську особистість — з громадської сфери. Школи і вчителі у деяких західних країнах зазнають погроз, коли вони навчають дітей основних істин, таких як різниця між чоловіками та жінками. Людям затуляють рота їхні ж співгромадяни. Декого навіть звільняють з роботи за те, що вони захищають благо шлюбу і цінність кожного людського життя.
В інших місцях є ще серйозніші загрози фундаментальній свободі. Схоже, що в ім’я реалізму Святий Престол надає перевагу обміну українських земель на мир із Росією. Однак навіть ця нереалізована домовленість краща за таємні угоди — як та, що була укладена з китайським урядом (і, ймовірно, буде продовжена).
Подібно до того, як мовчання та співпраця з комуністичним режимом завдали великої шкоди моїй країні і полегшили уряду справу ув’язнення дисидентів, мовчання Церкви перед обличчям порушень прав людини у комуністичному Китаї шкодить католицизму у Китаї.
Як задокументувала дослідниця Інституту Гудзона Ніна Ши, вісьмох католицьких єпископів, ймовірно, утримують під вартою у Китаї на невизначений термін і без суду. Ми знаємо, що великий кардинал Йосиф Чень був заарештований у 2022 році, а зараз перебуває під постійним наглядом держави. Ми знаємо, що Джиммі Лай, католик-конвертит і видавець газети, понад три роки утримується в одиночній камері у Гонконзі.
Вацлав Гавел, з яким я колись ділив тюремну камеру, писав, що єдиний спосіб боротися з тоталітарною владою — це кожному з нас мати мужність жити у правді попри все. Сьогодні ми знову стикаємося з тоталітарними диктатурами та ідеологіями. І знову сміливі люди платять ціну за те, що протистояли їм. Підкріплена такими сучасними свідками, відомими чи невідомими, ватиканська дипломатія повинна відновити і підняти свій голос, щоб приєднатися до них у захисті людської особи та Євангелія.
Сьогодні знову настав час для мужності.
фінансово.
Щиро дякуємо!
