З італійцем, журналістом Джакомо Ґамбассі я познайомився в липні, коли 19-24 липня 2024 р. Україну відвідав кардинал П’єтро Паролін, Державний секретар Ватикану.
Як двоє журналістів, що працюють для Vatican News (а він також — для щоденного видання італійського католицького єпископату «Avvenire»), ми супроводжували Його Еміненцію в найважливіших моментах його подорожі Україною.
Одразу після закінчення візиту кардинала, 24 липня, Джакомо сів у Києві в потяг і поїхав просто до Харкова. Як виявилося, він потрапив на час однієї з найінтенсивніших ракетних атак на це місто — принаймні, за останній час. Іще в Києві я подумав, що коли він повернеться з Харкова, варто буде порозмовляти про його воєнні походи в Україні.
— Від початку повномасштабної війни в лютому 2022 року ти вже побував в Україні вісім разів. Певно, я не помилюся, сказавши, що ти став справжнім експертом по справах України?
— Перебуваючи тут уже увосьме, можу сказати, що маю зможу спостерігати за цією війною на її різних етапах. Це дозволило мені краще її зрозуміти. І не тільки зі стратегічного погляду, але насамперед стосовно людей, які зазнають цієї драми. Я вже маю власну думку щодо російського вторгнення в Україну. Бачу страждання, яких зазнає український народ, і бачу страждання багатьох неповинних людей.
Приїхавши до Харкова, я потрапив під масовану ракетну атаку на місто. Потім я відвідав деякі села поблизу Харкова, розташовані ближче до лінії фронту — як, наприклад, Циркуни і Шестакове. Зустрів людей, що втікали від російських ракет. У Харкові я побачив героїчне місто, яке стоїть і обороняється. Місто, в якому надія і страждання тісно переплітаються. В деяких його регіонах відбудовують зруйновані будинки. Там, де це можливо, люди повертаються до своїх домівок. Але я також бачив руїни, які вже, швидше за все, не вдасться відбудувати. Це все справляє величезне враження.
— Як західний журналіст, який пише про війну в Україну, ти, певно, маєш послання, яке хочеш переказати, щоб люди в Італії та інших країнах його почули?
— Найважливішим є те, щоби світ не забув про Україну. Ми повинні бути солідарні з Україною і, наскільки це можливо, допомагати їй. На жаль, війна в Україні триває вже так довго, що про неї говориться щораз менше. Люди у світі стають щораз менше чутливі до того, що у вас тут діється. Україна постійно потребує міжнародної підтримки і людської солідарності. Тому я приїжджаю до вас, коли тільки це є можливим, і намагаюся нагадувати своїм співвітчизникам, що війна у вашій країні триває і що багато людей страждають через це. В Італії говориться, що «ми дихаємо піском Сахари». Я б хотів, щоб ми також дихали тим, що діється в Україні. Вже зараз я готуюся до наступної, цього разу тривалішої подорожі, яка — сподіваюся — стане можливою в жовтні.
— Як так сталося, що ти — воєнний кореспондент «Avvenire», однієї з найбільших католицьких газет у світі?
— Це була випадковість — хоча дехто каже, що в житті випадковостей не буває. До часу вибуху війни я був журналістом, який займається релігійною тематикою в нашій газеті. Коли 2022 року росія напала на вашу країну, я почав слідкувати за розвитком подій і писати про Україну. Потім нагодилася можливість виїзду. То був той перший раз. Потім настали чергові поїздки. І так триває донині. Виїзди в Україну зазвичай тривають по кілька тижнів. Цього разу я був у Харкові заледве один тиждень, цього трохи замало. Війна — це дійсність динамічна. Не всі заплановані раніше місця можна ось так одразу відвідати. Не раз доводиться спершу перечекати ракетну атаку, і до певного місця можна поїхати лише тоді, коли дозволить воєнна влада. Це вимагає терпеливості й часу.
Джакомо Ґамбассі в Балаклії
— З кожного візиту ти напевно привозиш якісь події, обличчя людей, про яких важко забути. Чи й цього разу було так само?
— У шпиталі в Харкові я зустрів 14-річного хлопця, що втратив ногу. Він походив з одного з поблизьких сіл. Росіяни його зайняли, потім відступили. На жаль, вони залишили дуже багато мін. Цей хлопець пішов разом із татом подивитися їхній частково зруйнований будинок. Хотіли звідти забрати щось, що ще можна було врятувати. Це справді дуже тяжка картина — бачити 14‑річного хлопця, який не має ноги. Я довго це пам’ятатиму.