30 вересня 1897 року о 19:20 Тереза від Дитятка Ісуса, 24-річна кармелітка, помирає в Лізьє.
Навколо її смерті нагромадилося багато міфів. У дусі ХІХ століття її смерть представляли у слізно-«солодкому» ключі: як молода сухотниця помирає з сентиментальною усмішкою на вустах, кидаючи пелюстки на свій хрест.
Однак реальність була зовсім не такою. Тереза, яка раніше майже не страждала фізично — за винятком звичайних хвороб і чернечої аскези, — була буквально розчавлена смертельною хворобою. Не минало й дня, щоб вона не блювала кров’ю. Часто не один раз за день. Наприкінці агонії вона дихала рештками однієї легені — все інше, як і травна система й багато інших органів, були уражені туберкульозом. Вона страждає на невралгію. Весь цей період вона страждає від зневоднення й гарячки.
Тереза не просто кашляє — передусім, вона задихається, до такої міри, що вже не може говорити. Цей брак дихання іноді триває годинами. Зрештою, саме так вона помре. Немає нічого більш зворушливого під час читання «Останніх розмов», сумлінно записаних її сестрами, ніж характерні трикрапки, що розбивають фрази, відтворюючи переривчастий голос Терези, яка задихається: «…Боже мій!… змилуйся над своєю доч… дочк… дочкою! Ох! Якби лиш знала!… Якби… я не любила Доброго Бога!… Так, але…» Ця ядуха викликає у неї найбільший страх; вона постійно усвідомлює, що одна з них буде останньою.
Наприкінці життя Тереза була виснажена так сильно, що це призвело до різних ран. Дві кістки навіть пробили шкіру. Коли наприкінці життя її нажахані сестри виявляють, яка вона худа, — Тереза коментує з властивим їй гумором: «Скелетик».
Ця хвороба також дуже її ослабила. Терезка навіть не може перехреститися чи помолитися «Ангел Господній». Слабкість болісно відображається в «нервах» хворої: її турбує найменший шум. Її стан також викликає різні ірраціональні страхи — наприклад, страх, що з’явиться павук; а також жахливі кошмари, що множаться мірою того, як Тереза слабшає. У своїй агонії вона іноді втрачає терпіння, — за що згодом собі дорікає.
Страждання Терези жахливі настільки, що в неї виникають думки про самогубство. Багато разів вона каже, що якби не віра — вона б убила себе. Тереза свідомо просить про всяк випадок тримати подалі від неї всі ліки, отруйні у великих дозах. Протягом усього часу хвороби вона не вживає знеболювальних.
Але не фізична агонія — хоч вона й тривала довгі місяці, а в останні дні була також страшною, що сестри благали доброго Бога нарешті забрати її, щоб вона не померла у розпачі, — була найтяжчою. Останні вісімнадцять місяців Тереза жила в повній духовній темряві. Вона жила в «тунелі» до самої смерті, зазнаючи спокус проти віри.
У червні вона спробувала описати свій досвід:
«Коли, гноблена темрявою, я намагаюся перевести дух і згадати світлу країну, до якої я прямую, — мої муки тільки подвоюються; маю таке враження, що темрява, позичаючи голоси грішників, каже до мене уїдливо: ‘Мрієш про світло, про батьківщину, наповнену п’янкими пахощами, мрієш про вічне посідання Творця всіх цих чудес, думаєш колись покинути туман, у якому живеш? Ну то йди, йди, радій смерті — яка дасть тобі не те, на що ти сподіваєшся, а ще темнішу ніч, ніч небуття!’»
Тереза боїться скоїти богохульство. Ці страждання спокус проти віри переживає повністю приховано, її не розуміють ні інші сестри, ні священник, ні будь-хто інший. В «Останніх розмовах» це страждання ледве можна вловити серед її жартів і витівок — воно схоже на задушений крик. Усі ці думки Тереза приймає зі смиренням, вважає себе сестрою невіруючих і вірить, що «з ними їсть хліб скорботний». Її страждання роблять неможливою звичайну молитву: у неї в ці хвилини немає ніяких «глибоких думок». Жодного полегшення в її агонії. Вона страждає і плаче, а часом зойкає від болю, як будь-яка хвора людина.
Терезу мучить безсоння, коли світ навколо неї спить. Подібно як інші звичайні хворі, вона не може думати чи говорити «піднесено», і не вміє «помирати по‑сократівськи». Вона абсолютно нормальна у своїй хворобі.
Тереза помирає вже довгі тижні, не маючи можливості прийняти Євхаристію. Тодішня церемонія Причастя для хворих була дуже строгою, розлогою та вимогливою, і Тереза «не відповідала стандартам». Для багатьох сестер це було скандалом (як може кармелітка померти без Таїнств?!). І Тереза відповідає характерним для неї способом, із цілковитою довірою до Бога: «Безперечно, це велика благодать — мати можливість приймати Таїнства; але якщо Бог не допускає, то й це добре; все є благодаттю».
До цього всього докладається ставлення спільноти — складної спільноти. Тереза, перебуваючи в агонії, чує страшенно злісні коментарі на свою адресу. Чує, що вона «не тільки не свята, а навіть монахиня ніяка!» «Якби ти знала, як мало тебе тут люблять і цінують!» (що є повною нісенітницею). Тереза зазнає різних принижень. Вона також знає, що її хвороба є тягарем — матеріальним і моральним — для її Кармелю. Деякі сестри, зрештою, навіть не вірять, що вона серйозно хвора. Вона сама — що є ще однією причиною психічного тягаря — не впевнена у своїй хворобі, яка то стабілізується, то дещо відступає. Та й лікарі висловлюють суперечливі думки — хоча під кінець її життя вони уже згідні: Тереза переживає справжнє мучеництво.
Описане тут є коротким викладом кількох іще важливіших аспектів страждання, з якими Тереза боролася наприкінці свого життя. Можна прочитати і зрозуміти більше у книжці «Агонія Терези» єпископа Г.Гоше. Я пишу це не для того, щоби приголомшити когось масштабами страждань Святої. Я пишу це тому, що Тереза у своїй агонії залишилася непохитно вірною Богові. Вона цілковито Йому довіряла. Свій «маленький шлях» вона сама пізнала у вогні найсуворіших випробувань, які лиш можна уявити. Що мене найбільше зворушує: до самого кінця Тереза намагається зберігати погідність, усміхається сестрам, жартує. У ній — розчавленій фізичними, душевними й духовними стражданнями — все ще є неймовірна сила і легкість Божої дитини, віра в те, що Він більший за все, що з нею відбувається.
Як помирає Тереза? Про це свідчить її сестра:
«Її дихання раптом стало слабшим і прискореним; вона осунулась на подушку, зі схиленою праворуч головою. (…) Пролунав дзвінок лазарету. Щоб сестрам було легше прибігти, мати Гонзага голосно сказала: ‘Відчиніть усі двері!’ (…) Щойно сестри стали навколішки біля її ліжка, Тереза вимовила свій останній акт любові: ‘Люблю Його!..’ — сказала вона, дивлячись на своє розп’яття. А через мить: ‘Боже мій… Я люблю Тебе!’
Ми думали, що все скінчилося, коли раптом вона підвела очі, повні життя й вогню. В них видніло щастя ‘понад усі очікування’… Сестра Марія від Євхаристії, бажаючи ближче побачити цей погляд — який тривав стільки, скільки читається Символ віри, — підійшла зі свічкою і освітила повіки, підносячи світло туди-сюди, але її повіки навіть не здригнулися. (…) Була 7:20 вечора.
Тоді вона заплющила очі, й білизна її обличчя, яку я помітила під час екстазу, стала ще сильнішою, а водночас потьмяніла. Вона була приголомшливо красивою, зберігаючи свою усмішку. (…) не було потреби закривати їй очі, бо вона сама їх заплющила після того, що побачила».
Світлина була зроблена наступного дня після смерті Терези.
Переклад CREDO за: о. Губерт Трепа, Via Sanctorum
фінансово.
Щиро дякуємо!
