У заключній сесії Синоду єпископів на тему синодальності та місії Церкви бере участь від РКЦ в Україні Його Преосвященство Радослав Змітрович — єпископ-помічник Кам’янець-Подільської дієцезії. Минулого року він брав участь у першій сесії XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів.
CREDO звертається до єпископа Радослава із запитаннями: чим характеризується друга сесія, як вона відбувається.
— Відбувається вона подібно як і минулого року, — зазначив Його Преосвященство. — Ми так само маємо чотири тижні роботи: спочатку — реколекції, потім зібрання, обговорення.
Методологія роботи другої сесії дещо інша, і це пов’язане з тим, що учасникам Синоду хочеться відповісти вже на більш конкретні питання. На сьогодні ми проробили майже половину всієї підготовчої роботи, щоб написати підсумковий документ. На мій погляд, ці засідання відбуваються спокійніше, ніж минулого року.
Треба додати, що це заключна фаза Синоду, але результат його праці буде переданий Святішому Отцю. Папа може цей кінцевий документ прийняти як свій і поставити під ним свій підпис — або може, як це частіше буває, використати нагромаджений матеріал і підготувати свій документ, адгортацію.
Мені здається, що швидко сподіватися такого документу радше не варто. Тому що крім праці Синоду, який творять понад 300 осіб з усього світу, ще є спеціально призначені 10 груп, які займаються опрацюванням відповідей на окремі, більш детальні питання. Ці групи мають закінчити свою працю в червні наступного року. Ми теж матимемо зустрічі з ними, щоб надати свої зауваження, пропозиції.
Тому зосереджується все — власне кажучи — на синодальності. Як спільно працювати, як розпізнавати Божу волю, що є основою для цього. Ми, власне, проробили «фундаменти», основи і відносини. Тепер друга частина: дороги і шляхи — як конкретно це має здійснюватися.
На мій погляд, праця йде добре. Сьогодні [9 жовтня] була Служба Божа в антіохійському (західно-сирійському) обряді.
— Це, певно, теж дуже «синодальний» досвід, новий і цікавий!
— Богослужіння очолив кардинал Бешара Бутрос Рай, маронітський Антіохійський патріарх. Співслужили інші священники — в Римі є Папська маронітська колегія, вони провадили цю Службу Божу. Ми мали тексти, видрукувані сирійською та італійською мовами. Можна було слідкувати за ходом богослужіння, і були моменти, коли, за чином, співслужитель виголошує свою молитву — ми це зачитували італійською. Був дуже гарний спів: це ж Антіохія! Саме там учнів Ісуса вперше назвали християнами…
В Україні такого богослужіння не побачиш. Втім, ми маємо східну традицію — в наших братах греко-католиках і православних, і не раз можемо брати участь у спільних з УГКЦ богослужіннях. Наприклад, коли відкриваємо засідання Конференції єпископату РКЦ, то Євхаристію відправляємо у східному обряді, маємо спільні з УГКЦ реколекції кліру. Тож у нас в Україні ця синодальність наявна й діє.
— Екселенціє, щодо цього Синоду були дуже різні очікування, коментарі в медіа бувають досить-таки тривожними. Хочеться почути голос реального учасника Собору: чи справді в ньому немає нічого неспокійного? Церква таки проходить велику кризу на сьогодні, ніде правди діти.
— Я би сказав — багато людей у Церкві мають кризу, і це правда. Але Синод — це 300 чи 350 осіб з усього світу. І мета Синоду — щоб ми не розійшлися в думках, щоби слухали одне одного, шукали волі Божої.
Зрозуміло, що можна слухати — і не прийняти; таке теж буває. Тут можна почути… різні пропозиції. Але вони не домінують.
Потрібно молитися, багато молитися, бо виклики сучасності — безсумнівні, як і зміна культури, в якій ми живемо, глобалізація. Ті спільноти, наприклад, в Азії, які завжди були меншістю, маленькими меншинами у своїх середовищах, — для них справа контакту, діалогу, розуміння інших релігій це не «додаток», а просто їхня дійсність. Тому очікування у різних груп — різні.
Думаю, що очікування тих, кого називають «прогресивними» (хоч прогресивного там мало і я би їх так не називав), які би охоче щось змінили у вченні Церкви, не справдяться, і вони будуть розчаровані. Може, і вже розчаровані. Але побачити цілісність ми зможемо тільки в самому кінці, коли вдасться сформулювати кінцевий документ і стане більше видно, що виходить із цієї нашої праці. Бо, звісно, голосів в обговореннях лунає багато, і зразу може бути незрозуміло, на що більше звернути увагу.
Вчора [8 жовтня] було голосування — затвердили склад комісії, яка повинна пильнувати, чи кінцевий документ буде вірний тому, що відбувалося під час Синоду. До неї увійшли представники від кожного континенту, а також від Східних Церков.
Українська делегація на Синоді. Фото: Мукачівська греко-католицька єпархія
— А як загалом представлена Україна на заключній сесії цього Синоду?
— На жаль, не зміг бути тут єпископ Олександр [Язловецький], тож Римсько-Католицьку Церкву представляю тільки я. Ще є троє владик східного обряду з УГКЦ [Блаженніший Святослав Шевчук, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської архієпархії Теодор Мартинюк та Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині й Скандинавії Богдан Дзюрах] і одна мирянка [пані Марія Сабов, жінка священника з МГКЄ]. Загалом призначення учасників будується за таким принципом, що якщо в Церкві налічується більше ніж 25 єпископів — то вибирають іще одного делегата. Тому з Польщі, скажімо, прибули троє єпископів, там католиків багато, — і одна світська особа [Александр Банька, політолог, професор Інституту філософії Сілезького університету]. Миряни теж беруть участь у цьому зібранні; їх небагато, близько 70 осіб з усього світу, на запрошення Папи.
Вчора Міжнародний офіс Католицької акції організував у своєму приміщенні в Римі молитву за Україну. В ній взяли участь представники Католицької дії (або акції, Actio Catholica), яка працює в різних місцях; також запросили і нас, представників України на Синоді. Говорили про ситуацію в Україні. Пані Марія виступила з дуже зворушливою промовою, продемонструвала підготовлене відео.
— І як на сьогодні сприймають «ситуацію в Україні» діячі за кордоном?
— Вже нема такої зацікавленості, такого співчуття, як рік тому. Хоча багато людей моляться, і кажуть: ми молимося щодня, — але ситуація виглядає зрозумілою: зараз у війні і Ліван, і Свята Земля, і М’янма, і Сирія… в багатьох місцях тривають воєнні конфлікти і страждають люди. Тому всі ніби й знають, що у нас відбувається, — але, буває, запитують: ну як там, ще війна? Може, вже стало краще?
До цієї молитви долучилося також багато людей онлайн. Молилися за М’янму і за Україну особливо.
— Чи Ви вже виступали на цій сесії Синоду? Якщо так, то про що була Ваша доповідь?
— Так, я вже мав слово. Але ми не маємо права розповідати про те, що ми говорили на Синоді, щоб він не був «Синодом ЗМІ». Щоб не було так, що важливіше те, що напишуть медіа, ніж те, що скаже Синод. Ми зобов’язані не розповідати ні про свої виступи, ні про те, що говорили інші.
— Але ж делегатка з Ірландії, сестра Марія Тереза Беррон, говорила про «жінок, які відчувають покликання до священства», і це стало відоме по світу!
— Вона сказала це на пресконференції, куди її запросили. Але це не обговорення сказаного на Синоді.
— Яка загалом позиція українського католицького єпископату щодо справ, які обговорюються на Синоді?
— Ми хочемо бути вірними Ісусові Христу, вченню Церкви. А також відкритими на сучасну людину. Я вважаю, що ми напевно потребуємо, у багатьох місцях України, цієї відкритості, слухання одне одного. Синодальність — це просто нове слово; а її найкращою моделлю є сім’я. Сім’я, в якій кожен має свою роль. Але не так: що діти скажуть — те зразу робимо! Батьки вирішують. Ми в Церкві не займаємося «демократичним розпізнаванням», голосуваннями. Наше розпізнання — еклезіальне. Воно означає, що є етап, який називається decision making — підготовка рішення. Ми запитуємо людей, вивчаємо питання тощо. А потім є момент decision taking — вироблення рішення. І це вже належить конкретним авторитетам. Так, як у сім’ї батько, так і в Церкві: є настоятель у парафії, єпископ — у дієцезії… Синод, як я згадав на початку розмови, готує рішення для Папи. Цю роботу не можна назвати неважливою — бо не можна назвати неважливим те, що говорять священники, наприклад. Але в кінці ми завжди шукаємо волі Божої; вона є головною.
Я згоден, що і в Україні, і в багатьох місцях нам треба цього вчитися. Ми трохи практикували запропонований Синодом метод «розмови в Дусі», й це було вражаюче. Наприклад, коли ми робили це у Хмельницькому — я бачив, що священники були дуже задоволені.
Нічого принципово нового в синодальному шляху нема. Слухати одне одного, почути людей — це нормально.
Потім настає етап прийняття рішень. Якщо рішення раптом виявляється не таким, як ми казали, то ми ображаємося, що нас не слухали. Але це неправда: слухаєш кожного — просто в кінці береш до уваги всіх, усі думки, а насамперед — що тобі говорить сумління. І тут велика праця пов’язана саме з формацією сумління. Розпізнання дуже пов’язане з вихованням совісті! Бо спочатку я сам маю провести індивідуальне розпізнання: що зробити, як вчинити, яка воля Божа.
— Інформацій про цей Синод є немало, також і критичних; буває, віруючі ображаються, що ми «погано пишемо» про роботу Синоду. Але медіа просто висвітлюють те, що відбувається! Що поробиш, коли ця інформація буває складною для сприйняття…
— Я не відслідковую всі новини — в мене немає на це часу. Але з того, що я бачив на CREDO, — ви поширюєте те, що пише Ватиканське Радіо та інші католицькі джерела. Я не бачив нічого стороннього.
Думки людей бувають різними — така наша реальність. Для цього і є синодальність: щоб ми не «розійшлися», щоб ми були Божою Церквою, яка має одну віру. Щоб не перетворитися на «Церкву як структуру», в якій люди мають різні погляди… Бо така реальність уже є! Німеччина думає так, інші думають інакше… Синод — це шанс послухати одне одного: може, щось зрозуміємо, може, зрозуміємо одне одного і збережемо цю єдність. Не тільки теоретичну, що ми «входимо до однієї Церкви», але що нас справді єднає наша спільна віра. Бо існує тільки одна правда.
На мій погляд — добре, що люди переймаються, що їх це непокоїть. Нехай більше моляться! Для мене їхній неспокій — це добрий знак, який говорить про те, що Синод не залишається для них чимсь мало важливим.
Я розумію, що можна бути обуреним. Реальність на сьогодні — дуже складна. Але можливість реагувати також є: кожен охочий може написати до Синоду свою думку. Власне, в цьому і полягає синодальність, про це і йдеться, що кожен може висловитися. І я вважаю, що навіть варто, а не тільки можна. Я вважаю, що свої обґрунтовані думки цілком варто надсилати до Синоду!
Фото надав єпископ Радослав Змітрович
фінансово.
Щиро дякуємо!
