8 листопада Церква згадує французьку кармелітку, св.Єлизавету від Пресвятої Трійці. Вона померла в страшному болю, 1906 року, в Діжоні. Під час нападів болю шепотіла: «Ох, можна повірити, що Бога немає!…»
«Навіть коли захоче мене вбити, я не здригнуся», — казав біблійний Іов. За ним це визнання віри повторила св.Тереза від Дитятка Ісуса, яка перед смертю страждала аж до спокуси самогубства. Також і св.Єлизавету від Пресвятої Трійці мучили думки про самогубство, й вона казала під час хвороби: «Цієї ночі я страждала так сильно, що навіть мала спокусу кинутися з вікна. Коли біль такий великий, то можна й повірити, що Бога немає!»
Найтяжчі запитання
Де є Бог, коли ми страждаємо? Чи можна витримати неймовірні страждання й не відвернутися від Нього, не втратити до Нього довіру?
Чи Бог бачить, що я страждаю? А якщо бачить — чому не втручається одразу? Він же є Любов, Він же мене любить! Кожна людська мама і тато прагнуть зробити все, щоб полегшити дитині страждання, хочуть його припинити, взяти на себе…
Чи Бог, який є Любов, може дивитися на страхітливий біль, якого я зазнаю, і не реагувати? Чи Він справді знає, що я страждаю, що Його дитина помирає? Чому Він не робить нічого, щоб мені допомогти? Він, який є Всемогутній?
Читайте також:
Чи страждання має сенс? Так — якщо йому цього сенсу надати
Це не блюзнірство ані запитання, що можуть образити Бога. Це запитання, які часто ставлять батьки, змучені хворобою дитини; перелякані й безпорадні мами, які схиляються над дитячими ліжечками в онкологічних відділеннях; батьки, чиї діти тяжко скалічені, поранені… Це запитання вдів і сиріт, покинутих раптово і завчасно; повалених невиліковною хворобою; розлучених нещасним випадком. Ці запитання ставлять люди, які в Бога вірять — і для яких безмір їхнього страждання стає справжнім (і найтяжчим) випробуванням їхньої віри.
Ці запитання повинні не спокушати, а запустити процес спільних і сповнених розуміння пошуків відповіді.
Таємниця сенсу страждань
Вона прожила заледве 26 років, і з них останні п’ять провела в діжонському Кармелі. Від початку її життя було позначене стражданням, передусім через раптові смерті близьких. Спершу кохані дідусь із бабусею, потім тато. Коли помирала Бабуся — Єлизаветі тоді було два рочки, — вона молилась сама і казала молитися своїм лялькам, ставлячи їх біля себе схиленими для молитви. Батько помер не тільки рано (дівчинці було 7 років), але раптово, обіймаючи свою донечку… Попри все, Єлизавета не відвернулась від Бога, а припала до Нього ще сильніше. Не тільки ніколи не мала до Нього докорів, але й стала звертатися до Нього щоразу довірливіше, щоразу більше часу проводячи в молитві.
З її щоденників видно, що вона з ранніх літ хотіла уподібнитися до Ісуса, а страждання було тим, у чому вподібнення до Нього було для неї найтяжчим. Ніхто при здоровому глузді не шукає страждань і сам на них не наражається — це мазохізм, а не віра. Для Єлизавети було важливо «бути як Він» — тобто не тільки любити, як Він, але і страждати, як Він.
Згода на хрест
«Я сподіваюся великих страждань, і тому йду до Кармелю. Якби мене Бог хоч на один день пощадив — я би злякалася, що Він про мене забув», — писала вона напередодні вступу до монастиря.
Чому вона так розуміла докази того, що Бог про неї пам’ятає? Хіба Йому приносить задоволення те, що Він випробовує нас стражданнями? Чи Єлизавета так вважала? Мала такий образ Бога?
Певно що ні. Сенс висловлювань святих важливо сприймати у контексті їхньої епохи, а також етапів їхнього духовного життя. Заглиблюючись в історію життя і записок св.Єлизавети, можна легко побачити зміну, яка настає в розумінні суті страждань.
Молитва про зрозуміння хреста
Одним способом їх розуміє дівчинка, яка втратила батька, зовсім інакше — кандидатка до Кармелю, і ще інакше — монахиня, що помирає, вже маючи подолані п’ять років формації і провадить глибоке молитовне життя. Це наука також і для нас: якщо нам бракує формації і ми не даємо собі труду жити молитвою, — багато істин або назавжди залишаться поза межею нашого розуміння, або ми застрягнемо на етапі катехези перед Першим Причастям.
Духовне життя вимагає невпинної еволюції. Змінюється наше тіло, якщо ми в нього інвестуємо години тренувань, зречень… Чи ж не повинні ми інвестувати певним чином і в розвиток своєї душі?
Він теж страждав
Єлизавета не марнує часу — і її розуміння сенсу страждань змінюється, еволюціонує, дозріває. Вона переходить від згоди на події, які її ранять і яких вона не розуміє, через погляди, що «страждання належить Доброму Богу», аж до відкриття, що Бог влив у страждання сенс, оскільки сам його прийняв із любов’ю. До Христа страждання було тільки жорстокою вигадкою сатани, способом мучити людину, відвертати її від Бога, гнати її у смерть.
Після Втілення Божого Сина і Його входження в усі складні аспекти людського життя — також і в безглуздість страждань — це страждання було освячене і набуло спасительного виміру. Страждання, яке приймають без Христа, без перспективи, що Він теж його зазнав, переживається тяжче. Від такого втікають, також і в евтаназію. Страждання завжди викликає бунт, спротив і претензії до Бога.
Однак усе те, у що увійшов Христос, уже має інший сенс. З вигляду — то така сама хвороба й така сама смерть; але насправді то Він уже вчинив усе новим. Він не скасував болю — Він його святив.
«Бог не створив страждання і не зсилає його; але якщо вже воно з’являється — Він спроможний ним послужитися, щоб уподібнити нашу душу до Христа», — пише св.Єлизавета.
Саме тому — як у її випадку — біль, пережитий із Ним, не завершується розпачем і самогубством, навіть якщо його інтенсивність залишається такою, як була. «Страждання не є сенсом — воно тільки є шляхом», — пише свята і пояснює, що не потрібно шукати страждань, коли прагнемо наслідувати Ісуса. Єдине, чого треба прагнути, — це щоб любити Його. Тоді страждання, які неминуче зішле життя, — прийняті в любові до Бога, будуть прожиті з Христом і з’єднають із Ним.
Все, чого Бог торкається, набуває нового сенсу
Шукаючи в нотатках св.Єлизавети відповіді на запитання «Де є Бог, коли ми страждаємо?» і «Чи можливо знести невимовні страждання й не відвернутися від Бога?», доходимо висновку: роздуми на тему страждання, проведені у відриві від Христа, завжди доводять до розпачу й визнання страждань несправедливою карою.
«Моліться до Мене через сльози Моєї Матері». Коронка до Сліз Богородиці
Погляд на страждання суто в людському вимірі приводить до висновку, що хвороба, смерть, осиротіння, все інше — не мають жодного сенсу. Бо це правда. В дійсності, позбавленій Бога, вони сенсу не мають.
Однак, якщо «відкриємо око своєї душі у світлі віри», навчає св.Єлизавета, то виявиться, що страждання — це освячений кров’ю Христовою засіб, здатний уподібнити нас до Нього. «Це парадокс, незрозумілий без довіри до Бога; але страждання вершить у душі діла Божі».
Чому? Бо все, чого торкається Бог, набуває нового сенсу.
Переклад CREDO за: Агнєшка Бугала, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
