Сьогодні, 9 вересня, – день народження видатної російської піаністки Марії Веніамінівни Юдіної (1895–1970). І варто згадати про те, що її життя було справжнім громадянським подвигом.
Вона була «більше, ніж музикантом». Ще в юності відвідувала у своєму рідному Невелі філософський гурток. Там познайомилася з Михаїлом Бахтіним, дружбу і листування з яким зберегла до кінця своїх днів. У 16 років Марія Юдіна записала в своєму щоденнику: «Я знаю тільки один шлях до Бога — через мистецтво. Не стверджую, що цей шлях універсальний. Я знаю, що існують також інші шляхи, але відчуваю, що мені доступний тільки цей. Все божественне, духовне уперше явилось мені через мистецтво, через одну його гілку — музику. Це — моє покликання, вірю в нього і в силу свою в ньому. Я маю незмінно йти шляхом духовних споглядань, збирати себе для просвітлення, яке одного разу настане. У цьому — сенс мого життя. Я — ланка в ланцюгу мистецтва».
Потім було навчання у Петроградській консерваторії. Її співучнем був, зокрема, Дмитро Шостакович. Важко уявити, як вона примудрялася поєднувати свої музичні заняття зі студіями на історико-філологічному факультеті Петроградського університету, але Юдіній це вдавалося.
Консерваторію вона закінчила 1921 року, і престижну премію Антона Рубінштейна поділили між нею і Володимиром Софроніцьким. «Ми обоє, Софроніцький і я, — писала Юдіна у своїх спогадах, — отримали у нагороду роялі… на папері. Часи були важкі».
Але насправді важкі часи для неї щойно розпочиналися. 1930 року, коли вона була професором Ленінградської консерваторії, в газеті «Вечірній Ленінград» вийшла стаття «Ряса на кафедрі». Юдіна, рано і свідомо прийшовши до християнства, ходила з великим, помітним хрестом, не ховаючи його під одягом, і ніколи його не знімала. Тож відбулося «зібрання трудового колективу», на якому її «свідомо і добровільно» вигнали з консерваторії. Не годилося педагогові говорити своїм студентам, що кожна культура, кожна сфера людської діяльності порожня без релігійних коренів…
Від 1932 до 1934 років Юдіна працювала у Тбіліській консерваторії, а 1936 року опинилася в Москві й стала викладати у Московській консерваторії. Але за 15 років її вигнали і звідти. В ті часи, коли усім радянським музикантам було недвозначно вказано на необхідність викривати «занепадницьку музику буржуазних композиторів», усіх цих формалістів-модерністів, радянська піаністка Марія Юдіна захоплювалася творами Стравінського, листувалася з Булезом, Штокгаузеном, Ноно, і виявляла «нездорову цікавість» до творчості Шенберга — творця додекафонії (атональної композиції для двох рук), Веберна, Хіндеміта й інших. І чомусь вона виконувала твори Шостаковича і Прокоф’єва, «незрозумілі народу».
1960 року Юдіну знову вигнали. Цього разу з Інституту імені Гнесіних. І як було не вигнати? На своїх концертах вона виходила на біс із великим хрестом на грудях і читала вірні з «Доктора Живаго» — у ті роки, коли ім’я Пастернака було «затавроване усім радянським народом»! По смерті Ахматової Юдіна замовила панахиду по ній, про що повідомив «Голос Америки». Коли, попереджуючи про можливі неприємності, театральний діяч Новіков сказав їй про це, «вона перехрестилася: слава Богу, нарешті й моє ім’я буде пов’язате з іменем Анни Андріівни»…
Поведінка Юдіної в умовах радянської дійсності була справжнім громадянським подвигом. Свої погляди вона висловлювала з рідкісною безстрашністю. Юдіна мала дві характерні риси: ніколи не брехала й була повністю байдужа до того, що зветься лоском. На сцену вона зазвичай виходила у простому, майже монашому чорному платті. І в кедах, бо мала хворі ноги.
Гоніння на піаністку-дисидентку несподівано зійшли на нуль у воєнні роки. Всі, хто раніше критикував Юдіну за «безідейність і політичну сліпоту», раптом стали співати їй дифірамби, визнаючи її мистецтво «політично коректним» і «актуальним». Ця метаморфоза не могла статися без вагомої причини.
С. Волков про цю причину пише: «Одного разу в Радіокомітеті пролунав телефонний дзвінок, який впровадив усіх тамтешніх начальників у стан ступору. Дзвонив Сталін. Він сказав, що напередодні слухав по радіо фортепіанний концерт Моцарта у виконанні Юдіної. Запитав: чи є платівка з записом концерту? «Звичайно, є, Йосифе Віссаріоновичу», — відповіли йому. «Добре, — сказав Сталін. — Пришліть завтра цю платівку до мене на дачу».
Щойно він повісив слухавку, як керівники впали в дику паніку. Ніякої платівки насправді не існувало, концерт передавали зі студії. Але Сталіну, як розповідав Шостакович, усі смертельно боялися сказати «ні». «Ніхто не знав, якими будуть наслідки. Людське життя нічого не вартувало. Можна було тільки піддакувати».
Терміново викликали Юдіну, зібрали оркестр і вночі влаштували запис. Усі тряслися зі страху. І тільки Юдіна була спокійна. Диригент зі страху нічого не тямив, його довелося відправити додому. Викликали другого — та сама історія: він тремтів сам і збивав оркестр. Тільки третій диригент зумів довести запис до кінця. Це був унікальний випадок в історії звукозапису: зміна трьох диригентів. До ранку запис був готовий. Наступного дня у надтерміновому порядку виготовили платівку, в єдиному примірнику, який і був відправлений Сталіну.
Але історія на цьому не закінчилася. За деякий час Юдіна отримала конверт, у який було вкладено 20 тисяч рублів — величезні на той час гроші. Їй повідомили, що це зроблено за особистою вказівкою товариша Сталіна. І тоді вона написала до Сталіна такого листа: «Дякую Вам, Йосифе Віссаріоновичу, за Вашу допомогу. Я вдень і вночі молитимуся за Вас і проситиму Господа, аби простив Ваші гріхи перед народом і країною. Господь милостивий, Він простить. А гроші я віддам на ремонт церкви, до якої ходжу».
В це складно повірити. Сказати таке вождю… Свою розповідь про цю неймовірну історію Шостакович закінчував так: «З Юдіною нічого не зробили. Сталін промовчав. Кажуть, що платівка з моцартівським концертом стояла на його патефоні, коли його знайшли мертвим».
Вона була геніальним педагогом. Заміж не вийшла: її наречений загинув перед весіллям, а всі свої нерозтрачені материнські почуття, поєднані з велетенською інтуїцією та навіть містичним розумінням музики, вона віддавала студентам, точно відчуваючи (знаючи, певно), скільки музики і якої музики в них вклав Бог.
У 1950-х роках вона жила на околиці Москви, де грала сама у тиші, поза гамором міста, і навчала своїх учнів. Утім, це життя було не ідилічним. До свого знайомого вона писала: «Я все ж таки втомилася розпалювати грубу, а навесні, коли бурі, тут нічим не знищуваний дим. Вічно ремонтувати сходи, які ламаються, рами, дах, кустарний водогін, улітку запасати дрова, їздити машиною в особистих справах до свого секретаря, платити за це величезні гроші, витрачати години, дні й тижні на боротьбу зі стихіями — замість вивчення партитур!»
Фінал цієї предивної кар’єри є і несподіваним, і закономірним. Несподіваним, бо її знаменитість як педагога і музиканта виходила на пік. У неї було багато учнів, вона давала десятки концертів. Але змінилося її оточення. Процес пониження якості розвивається подібно до процесу зараження. Спершу в якусь сферу (припустімо, музику) потрапляють якимось чином ті, хто мав би туди не потрапити. За їхнього сприяння туди потім проникають наступні ті, хто мав би туди не потрапити, для кого авторитет — ці люди зниженого рівня якості. Загальний рівень падає, діра для проникання дедалі нижчої якості розширюється… Потім ці неналежні особистості беруться «доїдати» старших, справді талановитих, а себе та один одного нагороджують орденами і медалями. Щось таке сталося і в житті довкола Юдіної.
На засіданні Ради Інституту імені Гнесіних було знову вказано, що вона релігійна, у неї «містико-релігійний добір репертуару», «її кандидатура як викладача молодих радянських музикантів повністю не пасує».
Коли вона померла, ніхто не зважувався взятися за організацію прощання. Знадобилося особисте втручання Шостаковича, щоб громадянська панахида таки відбулася…
*
З розповідей про Марію Юдіну:
«У бібліотеці піаністки були книжки з історії, музики, літератури, математики, фізики, хімії, біології. Були й книжки німецькою мовою, яку Марія Веніамінівна знала досконало. Величезна підбірка книжок з автографами Пастернака, Заболоцького, Маршака; альбоми з репродукціями Клея, Шагала, Кандінського, Чюрльоніса, Фрагоннара».
«Її настільною книгою завжди була Біблія. Майже щоранку вона була у храмі. Крім того, вона прекрасно знала історію релігії, історію православ’я. Вже те, що вона листувалася з Павлом Флоренським, говорить багато про що».
«Навчаючи студентів, вона нерідко затримувалася допізна, коли вже метро переставало ходити. В такому разі вона обов’язково давала студентові гроші на таксі. (…) Під час війни ходила у солдатській шинелі, підперезавшись, мотузком, і розвішувала оголошення: «Вилітаю до Ленінграда грати концерт. Можу взяти з собою посилки вагою до 1 кг». У Ленінграді сама ходила і розносила ці передачі незнайомим людям».
«Коли в Інституті Гнесіних, 1948 чи 1949 року, на зборах засуджували Шостаковича і Прокоф’єва, вона встала і сказала: «Я взагалі не розумію, що тут діється? Ви ж прекрасно знаєте, що це — двоє геніїв. Ми щасливі, що живемо з ними в одну епоху. Що тут відбувається? Про що ми говоримо?»
На вечорі пам’яті Паустовського в Літературному музеї Юдіна не виступала, а тільки сказала наприкінці: «Радянська література з відходом Паустовського втратила совість, якою в такій мірі не володіє жоден із нині живих письменників».
«Шостакович просив Марію Веніамінівну бути першою виконавицею його прелюдій і фуг. Він приїхав до неї послухати і сказав: «Це зовсім не те, що я написав, але отак і грайте! Тільки так і грайте!»
Сьогодні в нотах піаністки на прелюдії та фузі фа-дієз-мінор ми читаємо запис, зроблений її рукою: «Люди об’єднані спільним нещастям, але кожен реагує по-своєму».
За матеріалами: Чтобы помнили
фінансово.
Щиро дякуємо!
