В Індії кольором жалоби є білий — тобто очищений від усіх барв, а отже, немовби без душі, неживий. По інший бік глобуса звичаї можуть бути геть одмінними від наших, способи мислення про найпростіші справи — предивними, а підхід до очевидного — абсурдним.
Віват над гробом
У деяких чернечих орденах, коли один зі співбратів помирає, інші кричать від радості: ура! Гей-гей, ура, він пішов до небааааа!!!! Це зовсім не так, як у нас прийнято, хоча ці ордени не тільки десь далеко присутні.
Як ховали мою бабцю, всі тітки плакали. Я підійшов до них і спитав:
— А ви вірите в Небо? У спілкування святих? Вірите в те, що бабця, коли помирала, була вже багато років як свята — висповідана, вимолена, готова… Ну то замість плакати над нею — радійте, святкуйте.
Радійте — так, як цигани,
радійте — так, як францисканці,
радійте — як індіанці диких племен,
тіштеся, що бабця вже в Раю, що в неї зараз уже стегно не болить, що ревматизм не мучить,
радійте — інакше, ніж у нас.
Американський цвинтар
Пласкі травники без хрестів, без дерев, без кущів, із невеликими табличками, втопленими у землю так, щоб над ними могла проїхати газонокосарка. Так це виглядає у багатьох місцях США і Канади. Трав’яниста пустка, лиса порожня галявина, де квіти приносить працівник на контракті, за умови, що хтось йому замовив і оплатив цю послугу. Так, у США викуповують АБОНЕМЕНТ на квіти. Там люди не мають часу відвідувати своїх померлих. Там вони часто переїжджають, на сотні й тисячі миль від місця, де лежить бабця… Навіть складно від них вимагати, щоб вони по всіх Штатах літали від цвинтаря до цвинтаря.
Отже, може, цей легкий для догляду трав’яний килим і абонемент на квітки у річницю смерті є прагматичним вирішенням: зрештою, краще так, аніж повна непам’ять.
Але, але… якщо докладно придивитися до написів на тих табличках, то може виявитися, що ми опинились на цвинтарі для собак, котів і золотих рибок. Вони нічим не відрізняються — ну, крім написів на надгробках: «Моїй коханій і незабутній Пусі», «Тут лежить Рекс, то був добрий пес, нехай спочиває у мирі».
Цвинтар в інтернеті
Ця непересічна думка прийшла до голови мешканця Аргентини Хорхе Калвігьоні — першого віртуального могильщика.
Набравши відповідну адресу в рядку, входимо на цвинтар, що зветься «Вічний спокій» (а як ще іще), «Paz Eterna». Нас вітає гарне блакитне небо, оздоблене кількома біленькими хмарками й осяяне райськими промінням сонечка.
Написи іспанською та англійською інформують про змогу «віртуального контакту з померлими, похованими в будь-якій точці Земної кулі». Достатньо викупити річний абонемент, який становить лише 70 доларів, аби встановити віртуальний гріб-мавзолей. З уміщеним у відповідному місці фотознімком померлого і з пам’ятною табличкою, що виглядає як бронзова. За додаткову оплату можна вибирати та змінювати квіти. За якийсь час вони в’януть, дарма що віртуальні. Ну що ж, ніщо не вічне, навіть у «Вічному спокої».
Якби хтось після дванадцяти місяців користування забув внести оплату, то гріб не заросте травою, не здичавіє, як будь-яке звичайне забуте місце вічного спочинку, а просто… зникне.
Такі дивацтва не беруться нізвідки.
Чимало аргентинців — потомки іммігрантів з Італії та Іспанії. Вони мають там своїх померлих, але їх не стане на дуже дороге відвідування гробів кілька разів на рік з нагоди католицьких свят. І звідси, власне, зродилась ідея віртуального цвинтаря.
Вже за перший місяць діяльності «Paz Eterna» там встановлено 40 віртуальних гробів. Замовлення надійшли з Аргентини, Чилі та Уругваю. Більшість — приватні поховання, які можна відвідувати, ввівши свій пароль. Лише кілька знаходяться на алейках (тобто веб-сторінках), доступних для всіх.
Цвинтар у космосі
У Техасі відкрито фірму, яка пропонує вивезення ампул із попелом померлих на навколоземну орбіту. Над нашими головами вже кружляє близько сотні міні-гробиків. А незабаром можна буде вистрілювати останки небіжчиків аж на Місяць!
Спершу тіло кремують. Після належно проведеної процедури від людини залишаються лічені грами попелу. Стільки, скільки священик сипле нам на голови у Попільну Середу. Тоді ми чуємо слова: «З пороху постав і в порох обернешся». Тільки якось не усвідомлюємо, що цього пороху буде саме стільки, скільки він нам сипле на волосся. Може, священики мали би нам спершу показувати, скільки там його, а вже потім посипати голови: «Memento mori! Дивися, людино, ОСЬ СТІЛЬКИ залишиться від твого тіла».
Цвинтар на картопляному полі
Поховання в інтернеті та в космосі це ще нічого, бо, попри все, таки Є бодай якісь цвинтарі. Голландці пішли ще далі: визнали, що традиційне поховання це непотрібна втрата місця.
Віднедавна у Голландії панує мода, що полягає в такому: небіжчиків не закопують у землю, а кремують, і потім розвіюють у повітрі. З використанням спеціальної гарматки.
Померлого дідуся можна, наприклад, розпорошити над полем картоплі — аби він його здобрив. Дуже модно, ну й так екологічно. На цвинтарі дідусь удобрював би собою тільки нікому не потрібні туї, а так ще на щось придасться.
А крім того, його надгробок не займе цінної поверхні такої маленької країни. Ну й бабця, розвіявши діда, зробить нам потім картопляну запіканку на недільний обід, за яким ціла родина споминатиме дідуся.
Цвинтар у джунглях
Тепер перенесімося до диких племен Амазонії. Питаю:
— Маєте цвинтарі?
— ????
— Де ваші померлі?
— Тут, — відповідає індіанець.
— Де тут?
— Повсюди довкола, вони живуть із нами. Найбільше в кухні, але один мій брат уже не вмістився, мешкає під моїм гамаком, грінго.
Чимало племен закопують своїх померлих поблизу сімейного вогнища. Індіанці вважають, що так безпечніше. Вони не бояться духів, навпаки: вважають, що померла бабця найкраще вбереже їх від духів зі злими намірами.
В усіх наметах є такі місця, де не належить сідати — аби не сісти комусь на голову. Так само, як у нас, поганим тоном вважається ходити по надгробках. Ну ніби можна, але якось не личить, правда?
Індіанці часто присідають навпочіпки біля своїх померлих і розмовляють із ними. Просять про допомогу та опіку, розповідають про свої успіхи або поразки на війні, або на полюванні. Радяться з ними! І подібно цілком часто дістають відповіді. То таке у них «спілкування святих»: померлий із сім’ї є найкращим опікуном.
Тому, коли мої тітки плакали над гробом бабці, я їм сказав: тіштеся! А потім, навчений амазонськими індіанцями, додав: замість плакати, радше помоліться до неї. Хто зі святих краще вас знає і більше любить, ніж вона? Який святий вам найохочіше відповість, аніж найближча родина у небі?
Цвинтарний карнавал
Не йдеться про Геловін. Карнавал духів, а радше душ, відбувається у день Всіх Святих у Мексиці. Ніде на світі смерть не була настільки одомашнена, як там. Цілі родини ходять на цвинтар щедро їсти, пити текілу, співати пісень-мар’ячі й танцювати по гробах. Люди перевдягаються у кольорові костюми скелетів, купують дітям черепи з цукру. На кілька днів усе життя переноситься на цвинтарі. Вони там відмінні від наших: радісні й кольорові, гучні, а не тихі.
І… сідаємо всі при гробі дідуся, розкладаємо його улюблені страви, замовляємо оркестр мар’ячі, який гратиме над його гробом його улюблені пісні. Всі їдять і п’ють. Також і дідові наливають — просто на могилу. А якщо дідусь був ще й футбольним фанатом, то пускають йому трансляцію матчу улюбленої команди.
Войцех Цейровскі, Kolej na Śląskie