Фото: Південна Корея, 1987. Жінка просить пробачення.
Ми були покликані до радості. Я в це вірю — може, наївно, але вірю. І з огляду на це часом запитую себе: чому так небагато з нас, або так рідко хто, може радіти, щиро тішитися життям, а не посміятися хвилинку з анекдоту, розказаного колегою? Відповідей напевно дуже багато, але я би хотів зосередитися на одній: на смиренні. А радше на його бракові.
Пишучи про смирення, я, однак, не маю на увазі покірну позицію перед кимось, ані, тим більше, приниження. Смирення, у моєму розумінні, є згодою на дійсність, таку, якою вона є, і припинення боротьби з фактами.
Не від сьогодні відомо, що нереальні очікування породжують розчарування, образи й жалі — почуття, які притлумлюють радість життя. Дехто, прагнучи відшукати і здобути радість життя, бореться з розчаруваннями та образами, але ці дії винятково малоефективні, здатні принести тимчасове полегшення, але не більше. Це щось як таблетка від зубного болю або келишок коньяку. А в такому разі — може, варто навчитися відмовлятись від короткотривалих здобутків на користь довготривалих ефектів? Ну, так… тільки як це робиться?
У моєму середовищі часто можна почути приповідку: «Є Бог, а я — не Він». Наївно? Та хіба. Як же часто (і що з того, що не завжди усвідомлено) ми пробуємо заступати Його роль і привласнювати собі Його компетенцію? Очевидно, що це не вдається, бо і вдатися не може, а тоді, власне, і з’являються оті названі вище малоприємні ефекти нереалістичних очікувань.
Надзвичайно важливим у цій темі я вважаю уривок з молитви Райнхольда Найбура, американського теолога, лютеранського пастора:
«Боже, даруй мені погідність духа,
Щоб я змирився з тим, чого змінити не можу,
Відваги — аби змінив те, що змінити можу,
І мудрості, аби відрізнити одне від іншого».
Текст, геніальний у своїй простоті; але що з того, якщо найчастіше тільки з плином часу, після змарнованих сил і засобів, ми орієнтуємося нарешті, що боремося за те, що було — і, найімовірніше назавжди залишиться — повністю поза межами наших можливостей; що з викличним браком смирення ми пробували змінити дійсність згідно з власними забаганками, нав’язати Долі, Провидінню, Богові нашу власну волю.
Інколи це мені нагадує хлопчика, який зі злістю тупотить ногами під магазином з іграшками, вимагаючи машинку, яку він хоче прямо зараз, тепер, одразу. Жалюгідний вигляд, зокрема тоді, коли цим капризним дитям виявляється доросла людина.
Може, це і факт, що радіти життю важко: дехто навіть говорить про юдоль сліз, — але навіть якщо це правда, то це ще не значить, що радості життя зовсім не можна осягнути. Багато прикрих почуттів (страждань) ми насправді не можемо в житті уникнути, але я з повною переконаністю стверджую, що більшість із них ми, однак, самі собі влаштовуємо, немовби за своїм замовленням. Як перестати це робити?
Час для рішень…
Є така приказка: «Коли хочеш насмішити Бога, розкажи Йому про свої плани». Я щонайменше не вважаю, що воно свідчить про нібито брак елементарного розуміння й доброзичливості з боку Бога. Цей вислів стосується радше мене самого. Так, то я продукую у своїй голові чергові елементи концерту побажань, але на думку — мені на думку — не спадає запитати про Його волю і можливі плани стосовно мене.
Моїм приватним життєвим мотто, яке я собі вигадав багато років тому за досить специфічних обставин, є фраза: «Плануй дії, а не ефекти!» А отже, не живи під пресингом результату. Виняткове значення цього підходу в галузі редукції життєвих розчарувань, певно, тлумачити не треба.
Зрештою, безсильність і безпорадність. Тонка різниця між цими поняттями вже затерта у загальній свідомості. Ці слова часто застосовуються навзамін, навіть їхні визначення у словнику щораз то більше наближені. Тим не менше, здатність вхопити різницю між ними для мене дуже важлива. Чому, для чого? Ну а для того, щоб не страждати. Страждання, у цьому разі, це певне мисленнєве скорочення, яке означає всілякого типу неприємні відчуття й емоції, яких я безумовно волів би не зазнати.
Різницю між безсильністю і безпорадністю найлегше пояснити на прикладі погоди. Ми неспроможні (ну, принаймні поки що) керувати погодою, ми повністю безсилі перед її капризами. Наприклад, іде дощ, і ми геть нічого не можемо з цим зробити, жодним чином неспроможні змінити цього факту. Але ж ми не безпорадні: розв’язанням (радою) є відповідний одяг, парасолька, гумові чоботи.
Пів-життя я марнував сили і засоби, намагаючись змінити ті елементи дійсності, на які не мав жодного впливу, ну а принаймні не погоджувався з ними: геополітичне становище моєї країни, якісь юридичні норми, переконання та вчинки інших дорослих людей… погода… Ну так, і погода теж! Бо ж чи я не «молився» з люттю, яка аж булькотіла в горлі, аби Бог зробив так, щоби перестав іти дощ, бо ж я запланував собі гриль? Тоді я дуже часто виходив із того, що я безпорадний у ситуаціях, в яких це правдою не було. Засліплений боротьбою з дійсністю, я не бачив доступних розв’язань і ще не використаних можливостей.
Одного разу, коли я з гіркотою перелічував усе зроблене, прагнучи довести своєму співрозмовникові, що я вже зробив усе, що в людських силах, — почув поставлене спокійним голосом запитання: «А чи ти спитав когось про раду, чи попросив іншу людину про допомогу?» Я довго не міг «підібрати щелепу з підлоги», поки усвідомлював, що мені не дозволяла так зробити гординя.
Боже, вділи мені мудрості, щоб я зумів відрізняти безсильність від безпорадності та смирення, аби я не мусив учитися цього через страждання й буття приниженим…
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
