Психолог Олена Ліщинська пояснює феномен телевізійної програми «Битва екстрасенсів» та чому люди швидше прийдуть по допомогу до місцевої знахарки, ніж у церкву.
– Олено Альбертівно сьогодні дедалі популярнішими стають люди, у яких є зв’язок із чимось надприродним, як то екстрасенси. На їхні послуги збільшується попит, але разом із тим їх забороняє Церква.
– Щоб ви зрозуміли мою думку, мушу наголосити, що відповідальні батьки теж обмежують дуже часто своїх дітей але ці обмеження, діють як надмірні сповивання. Діти дуже часто мають бажання пройти якийсь досвід, ну скажемо, ризикований, якось розібратись самим зі своїми переживаннями. У нас є приказка, що за одного битого двох небитих дають, тобто за досвідченого, двох недосвідчених дають.
Якщо ми говоримо про Церкву по суті і про церковні заборони, то можна це собі уявити таким чином: батьки говорять дитині "Не пали. Не грайся з вогнем. Не експериментуй із побутовою технікою вдома". В такому ключі церковні заборони виправдані бо вони стратегічно застигають від негативних наслідків. Тобто, церква до людини ставляться як до дитини, яка не бачить усієї картини світу. Не варто робити якихось кроків до прірви, хоч ти її то не бачиш, але в принципі вона там є, і тому ти від неї стримуєшся.
– Звідки у людини потяг до надприродного? Якщо у суспільстві поширена практика проведення благодійних акцій, люди радо творять добро. А в іншому суспільстві популярні чаклуни, шамани, потомственні бабусі. Якщо зрівняти два такі суспільства, яка людина формується у кожному із них?
– Ми дивимось репортаж, наприклад, із Польщі, сучасної європейської країни, країни Євросоюзу, де поляки у духовному пориві щось творять самостійно, не дивляться на зовнішні сторонні сили, а вони в цьому житті реально вкладають частинку своєї енергії, віддають її іншому. Якщо ми подивимось репортаж із етнологічними та психологічними компонентами про суспільства немодернізованих країн, ми бачимо там якихось місцевих провидців, чаклунчиків, що ворожать на кістках чи на кавовій гущі.
Тому, коли людина шукає божественне, вона шукає його в різних місцях. Коли на її шляху зустрічаються якісь сурогати божественного, тоді знову ж таки, щоб знайти і зрозуміти істину, потрібно іноді стикнутися із сурогатом, отримати і пережити цей негативний досвід.
– Якщо людина спробує усі оці калюжки, то може в якійсь і застряне. А якщо прокласти тротуар обабіч, то вона пройде по чистому, по сухому?
– Згодна на сто відсотків, правильно ви кажете. Якраз є такий жарт: На питання чи можна їсти отруйні гриби, відповідають, що можна їсти, тільки один раз. Проблемою нашого суспільства є високий рівень інфантильності серед дорослих людей. Завдяки Всеукраїнському дослідженню громадської думки нам вдалося визначити групу ризику попадання під деструктивний вплив. Тобто йдеться про тих громадян, які через різні індивідуальні психологічні особливості здатні ухвалювати рішення під чужим тиском або здатні потрапляти в оману. Серед українців така група становить близько 40%. Це — майже половина дорослого населення, і цей факт не можна ігнорувати…
Кількісний аналіз оцінки суджень-індикаторів дав нам змогу ще й диференціювати носіїв відповідних тенденцій. Із тих 40% «агресивних» виявилося 11,3%, «авторитарних» — 12,8%, «депривованих» (потреби яких не задовольняються) — 7,2%, «інфантильних» — 4,4, «тривожних» — 5,7%. Слід зазначити, що залежність цих психологічних характеристик від соціального та демографічного статусу респондентів була мінімальною: спостерігалася дещо більша частка «авторитарних» і «тривожних» серед осіб старшого віку та жінок, «інфантильних» і «тривожних» — серед сільських жителів. Оскільки старші люди виховані в тоталітарному суспільстві, вони й виявилися більш схильними до тоталітарних суджень, а жителі сільської місцевості живуть в більш простих соціальних умовах, в них вужчий рольовий репертуар, тому вони виявляються більш тривожними та інфантильними. Головне, що люди мають право на індивідуальний темп розвитку, і це не повинно бути використано в корисних цілях більш спритними.
Більше двадцяти років люди експериментують. Головне те, що не було орієнтирів, люди втратили здатність поважати моральних та релігійних авторитетів нашого народу. А такі є… Дійшло до того, що «жовта преса» і шоу-бізнес стали орієнтиром для української людини. І тому є "Битва екстрасенсів". А там що? Там принципи шоу, щоб люди дивилися, щоб були рейтинги. Люди дивляться, люди це приймають за чисту монету. Власне кажучи, феномен Буратіно на Полі чудес в Країні дурнів.
Мусимо пам’ятати, що історично для українців було властиво двовір’я. Тобто якщо ми зайдемо у звичайне українське село, то побачимо церкву і громаду на свята і в неділю. Але якщо ми зайдемо і запитаємо в селі тихенько, нам скажуть, що десь є там якась баба Параска, чи баба Марія, чи хтось такий, хто зробить тобі приворот чи щось таке. І це сполучається в нашій культурі. Ось така складна виходить ситуація.
Тому я думаю, що нам потрібен спосіб не заборони, а спосіб витіснення негативу створенням конструктивних культурних продуктів. Отже коли в суспільстві немає моральних орієнтирів, яка людині різниця чи йти до баби Параски, чи йти до священика. Якщо священнослужитель нічого не робить, а баба Параска в ефірі показує чудеса, то людина піде до неї, бо потребує.
Баба Параска діє конкретно: налила йому якогось там зілля, а він завтра на тобі одружився. Є результат. Питання, що моя свобода закінчується там, де починається несвобода іншого, мало кого хвилює. Потрібно мати певний рівень, щоб розуміти, що якщо я його люблю, то маю пройти тільки п’ятдесят відсотків до нього, а п’ятдесят відсотків він мусить пройти сам. Він має на це право. Якщо він не пройшов до тебе півдороги і навпаки, то вибачайте, це потрібно прийняти.
Я бачу корінь проблеми в тому, що священики почали без міри служити золотому тільцю, замість того, щоб служити людям.
– Як бути людині, яка прийшла в церкву, але той хто має бути священнослужителем, іде у напрямку золотого тільця. Людина нічого там не отримує. Приходить додому, випила чаю, увімкнула телевізор і дивиться у ефірі телебачення практичне застосування гадання і сатанізму. Що цій людині робити, як визначитись із пріоритетами?
– Такій людині треба іти в Церкву, до Бога, треба молитися в Церкві Богу. Треба розуміти, що священик це жива людина, це є професія. Професія в когось вдається, а в когось не вдається. У священика є свої рівні відповідальності, і за все, що він робить так, чи не так, він має відповісти. А людині потрібно іти в Церкву, звертатися до Бога, просити мудрості, просити гармонійних шляхів проживання свого життя. Потрібно пам’ятати про Христові заповіді і потрібно жити по-людськи.
Для дорослої людини ніякий поганий вчинок будь-кого – чи керівника, чи священика, чи поганого педагога, чи лікаря, – не є дозволом самому ставати таким. Власне кажучи, так потрібно думати дорослій людині. Якщо це доросла людина і хоче відповідально в цьому світі прожити і зрозуміти сенс свого життя. Цей світ влаштований мудро і дуже правильно, і це потрібно пам’ятати. У нас є білі вчителі, у нас є чорні вчителі. Іноді ти там вдарився і носа набив, але вибачай, якщо ти взявся голими руками за електропровід, чи за гаряче, то подумай, може ти щось не так зробив. Ніхто з нас не народився під фанфари, і ніхто не «крутіший» за іншого. Якщо нам щось показують по телевізору, поставимо собі питання: "Хто показує? Що показує? Для чого мені це?» От вам захист.
– Отже у людини немає сьогодні орієнтиру?
– Важко сучасній людині надати орієнтир. В сучасному світі виживе та людина, яка буде покладатися на свою моральну силу.
– Якщо людина пішла до баби Параски чи зробила щось швидко проти правил, то як тоді вона розплачується?
– Сто відсотків розплачується. Я так розумію із точки зору науки, і з точки зору релігійної етики, і з точки зору етики людської, без прив’язки до якоїсь релігійної доктрини. Узурпація волі іншої людини це дуже велика шкода. Якщо хтось намагається нав’язати іншій людині свою волю, то поневолення іншої людини це дуже страшний гріх. Поневолення, в принципі, може діяти якийсь час, і коли ти від людини доб’єшся щоб людина зробила під твоїм тиском якийсь крок, то все одно проходить якийсь час і людина повертається до своєї волі і вона розуміє, що вона опинилася не тут, не в тому місці, не з тою людиною, не на тій роботі. Людина таким чином обов’язково ставить все на круги свої, а та людина яка поневолювала, опиняється ні з чим. Це стосується і подружніх стосунків, і батьківсько-дитячих.
– Життя розставить потім…
– Теза про те, що життя розставить, дуже абстрактно звучить. Якщо, наприклад я захотіла, щоб цей хлопець у мене закохався і є якась така хитра технологія, яку я не дуже розумію, але є така людина, яка за це береться, вона робить і він дійсно закохався і згоден на все. Ми одружилися, ось і дитина є. Однак, він з собою не в ладу, він думає що це за затьмарення було таке зі мною? Як я тут опинився? Більше того, знаходиться якась людина, до якої лежить серце, лежить душа. Тоді крах, люди розходяться, залишається дитина, скандали і таке інше.
Ось вам розплата. Або розплата буває інша, коли людина впадає в депресію, почувається нещасною, алкоголь, суїцидальні думки… Тобто людська натура така. Людина істота вільна. Господь Бог не забирає свободу волі, яку він дав людині, навіть тоді коли людина робить дурницю і рветься у прірву. Якщо хтось дозволяє собі зазіхати на свободу іншої людини за допомогою якихось магічних ритуалів, то це є для нього небезпечно.
– Дуже дякую за розмову!
Довідка
Олена Альбертівна – завідувач кафедри, доктор психологічних наук, професор, автор 70 наукових та публіцистичних праць. Член асоціації політичних психологів України. Наукові інтереси: психологія праці та управління, етнопсихологія, соціально-психологічна екологія, психологія впливу, деструктивний контроль свідомості, психологічна залежність, методи опору несанкціонованому впливу, психологія тоталітаризму, культова психічна залежність.
Олег Маковей, prochurch.info
фінансово.
Щиро дякуємо!
