Це було 1992 року. Тоді я, зовсім необізнана у справах віри, почала дуже цікавитися церковним життям, що відроджувалося після років радянської влади. Заходила до православних храмів, але там здебільшого оглядала пишне оздоблення, ікони та ставила свічки. Молитись як слід не вміла. Іноді дуже хотілося стати навколішки, та щось заважало…
За два дні до захисту дипломної роботи, який мав увінчати моє навчання у Харкові, ретельно все підготувавши, я нарешті мала багато вільного часу. І вирішила пошукати харківських лютеран, подивитися на їхнє Богослужіння. До цієї конфесії належала одна з моїх бабусь.
Однокурсник, корінний харків’янин, неохоче, але докладно розповів, де шукати лютеранський храм. Того ж таки вечора я щасливо опинилася на тій хоч і близькій від центру, але досить тихій вулиці.
Храм помітила відразу – за незвичною архітектурою. Вона здалася мені готичною. Проте мій однокашник, який геть не переймався тонкощами конфесійних відмінностей, помилився, бо табличка на церковному будинкові сповіщала, що він належить до римо-католицької парафії.
«Що ж, це також цікаво», – вирішила я і сміливо прочинила двері.
Гарні різьблені двері. На вигляд – не сучасні, майже старовинні.
Усередині були «катакомби»: руїна, будівельний майданчик і сільський клуб одночасно. Напівзруйновані стіни, купи цегли, дощок та інших необхідних для ремонту матеріалів. Під стіною – щось на зразок вівтаря, перед ним – жалюгідні дерев’яні лавочки без спинок, на одній – стоси молитовників і пісенників.
Якась привітна жінка у джинсах і кепі спитала про мету моєї появи, попросила зачекати, доки у дворі парафіяни розвантажать машину цегли. Тоді почнеться вечірнє Богослужіння. Я запропонувала свою допомогу, але моя весела співрозмовниця заперечливо крутонула головою:
– Ні! Ні! Ні! Ви чисто одягнені! А ми й так швидко впораємося, людей вистачає.
Я звернула увагу на її виразний польський акцент. Вона була худенька, маленька і, здається, в окулярах. Якщо й без окулярів, то точно мала одне з тих облич, до яких окуляри пасували би.
Довго чекати на самоті не довелося. За декілька хвилин біля мене присів запорошений червоним цегляним пилом хлопчина. Стрункий, русявий, років вісімнадцяти-двадцяти. Сказав, що його звати Лєшек і він студент. А тут – міністрант.
– А що таке – міністрант? – поцікавилась я.
Він почав розумно й докладно пояснювати. Я питала ще і ще, бо майже нічого не знала про католиків. Ерудованим юнаком виявився цей Лєшек, не було питання, на яке він не зміг би відповісти. Зокрема, пояснив, що в будівлі храму досі містилося управління кінофікації, головне високе приміщення розгородили на два поверхи, наробили багато кімнат, тепер ці стіни розбирають, тому поки що незручно і вигляд страшенно занедбаний.
Тим часом решта парафіян закінчили розвантаження й почали заходити до храму. Повз нас пробігла та мініатюрна жіночка у джинсах і кепі, яка зустріла мене першою. Моєму здивуванню не було меж, коли Лєшек сказав, що це монахиня.
– Монахиня?!! У джинсах?!
– Та ми ж працювали…
Я робила круглі очі, а Лєшек розповідав про різні ордени, їхній одяг, звичаї… Потім пішов надіти міністрантське вбрання.
Я вмостилася на задній лавці. Попереду сіли кільканадцятеро по-робочому одягнених людей, здебільшого жінки. Раптом вони заспівали, підвелися: з-за напіврозваленої стіни вийшов священик у блискучих шатах. За ним – Лєшек у широкій білій сорочці.
Це було перше католицьке Богослужіння в моєму житті, яке я слухала, затамувавши подих.
Бідолашний отець дуже погано знав російську мову, якою служив Месу, вимовляв слова з дивним наголосом. Проповідь перенасичував польськими виразами. Але – дивно! – я все розуміла й сприймала як належне. Намагалася підспівувати, бо котрась із парафіянок дбайливо підсунула мені пісенник. Сідала, вставала, вклякала разом з усіма – і відчувала радість єдності. Особливо сподобалися рукостискання з побажаннями: «Мир вам!»
Повернувшись до гуртожитку, я захоплено і з подробицями розповідала одногрупникам про католицьку Месу. Сказала, що й завтра хочу піти туди. Веселий бард Сашко засудив мене:
– Ти не просто дивилась, а молися разом з ними? Тепер треба йти до православного священика й покаятись.
Така заява мене, уже тоді екуменічно налаштовану, здивувала.
А поміркована Галя схотіла піти зі мною, що ми наступного дня й зробили. Коли підходили до тихої вулички, вечоріло. Дорогою обговорювали якісь психологічні проблеми, адже навчалися на факультеті психології; здається, на той час нас найбільше цікавив аутизм. Біля дверей храму Галя сказала, що збирається лише дивитися просто так, із цікавості.
– Навколішки я не ставатиму, – переконано запевнила вона.
– Як хочеш, – погодилась я. – А мені сподобалося так молитись.
Удвох ми сіли на останню лавочку. Попереду, як і вчора, – кільканадцятеро вірян, одягнених того дня краще і чистіше.
Той самий священик, той самий міністрант Лєшек. Цього разу, дійшовши до проповіді, отець перейшов на польську, а Лєшек, ставши поруч, перекладав:
– У психології існує поняття аутизму…
Ми з Галею здивовано перезирнулися. Усміхнулись.
– Це такий стан, коли людині здається, що вона нікому не потрібна…
Ми з Галею схвально кивнули одна одній і далі вже дивилися лише на священика. А той вів далі – про те, що багатьом людям, як і хворим аутистам, здається, що вони не потрібні Богові. Вони жорстоко помиляються. Господь пам’ятає і дбає про них навіть тоді, коли вони про це й не підозрюють. Говорив він із паузами, щоби Лєшек устигав перекладати, тому кожна фраза повторювалася двічі – ніби в пам’ять забивалися міцні гвіздочки…
Почалася Євхаристійна Літургія, і я побачила, як Галя, і миті не вагаючись, стала разом з усіма навколішки, почала гаряче молитися…
До нашої Салтівки (є такий район у Харкові) ми поверталися більше години. Галя схвильовано міркувала, що зрозуміла, як негарно ставилася вона до чоловіка, який давно її кохає. Казала, що збирається трохи змінити життя – так на неї вплинула присутність на Месі.
Наступного дня ми захистили дипломи й роз’їхалися по містах, де католицьких парафій не було. Ці два Богослужіння залишися тільки епізодом у моєму житті.
Але, приїхавши за кілька років до Харкова, щоби відвідати племінника, я пішла на ту тиху вуличку. Чекати на вечірнє Богослужіння не було часу, мала поспішати на потяг. Просто зайшла до храму. Ремонту ще не було закінчено, але раптом я відчула тверде переконання: не знаю, як проживу своє життя, але помру католичкою, це точно. Чому так сталося, звідки прийшли такі дивні думки – не знаю…
Наталя Лапіна, «Католицький Вісник» № 12/ 2015
Фото: Городской дозор