Чи знаєте ви, що більшість із нас поводяться як жертви? Щоразу, відмовляючись брати на себе відповідальність, ми несвідомо обираємо роль жертви. Це неминуче породжує в нас почуття гніву, страху, провини або неповноцінності. Ми відчуваємо, що нами скористалися або нас зрадили.
У психології жертви виділено три позиції; вперше у вигляді малюнка їх зобразив психіатр і майстер транзактного аналізу Стівен Карпман. Він назвав цей малюнок «драматичним трикутником».
Тридцять років тому ця схема стала одним із найважливіших інструментів в особистому та професійному житті багатьох людей. Якщо навчитися застосовувати у взаєминах трикутник Карпмана, то глибшою буде вдячність за цей простий і точний інструмент для розуміння структури відносин.
Кожна дисфункційна взаємодія з собою або іншим походить від жертви в трикутнику. Але поки ми не усвідомлюємо цієї динаміки, ми не можемо трансформувати її.
У драматичному трикутнику Карпмана існує три ролі: Переслідувач, Спаситель і Жертва. Карпман описав їх як три аспекти або три особи жертви. Неважливо, яку роль ми граємо в трикутнику в цю мить; врешті-решт ми завжди перетворюємося на жертву. Якщо ми перебуваємо в трикутнику, то живемо як жертви.
У кожної людини є основна або найбільш знайома для неї роль у трикутнику. Це те місце, де ми зазвичай входимо в трикутник, «підсідаємо» на нього. Ми переймаємо цю роль у родині з нашими батьками. Хоча починаємо з якоїсь однієї ролі, але, потрапивши в драматичний трикутник, завжди проходимо через усі три, іноді за лічені хвилини або навіть секунди, багато разів за день.
Спасителі бачать себе як «помічників» та «вихователів». Їм потрібно когось рятувати, аби почуватися важливими і потрібними. Їм складно бути жертвою, вони ж бо звикли бути тими, хто має відповідь на будь-яке питання.
Переслідувачі часто вважають себе жертвами ситуації. Вони відмовляються визнавати, що їхня тактика — обвинувачення. Коли їм на це вказують, вони стверджують, що напад — виправданий і необхідний для самозахисту. Ролі Спасителя і Переслідувача — дві протилежні ролі Жертви. Але незалежно від того, в якій ролі ми починаємо діяти у трикутнику, ми обов’язково потрапляємо в роль Жертви. Це неминуче.
Переслідувач і Спаситель вважають себе кращими, сильнішими та розумнішими за жертву. Жертва завжди почувається приниженою і рано чи пізно починає мститися, перетворюючись на Переслідувача. А Спаситель або Переслідувач у цей момент переміщується у роль Жертви.
Приклад: батько приходить із роботи додому й бачить, що мама із сином сваряться. «Якщо не наведеш ладу у своїй кімнаті, то…» — погрожує мати. Батько одразу приходить на допомогу. Він може сказати: «Дай дитині відпочити. Він був у школі цілий день».
Після цього можливі декілька варіантів. Мама може відчути себе Жертвою, потім стане Переслідувачем і зверне свій гнів на тата. Отак батько переміщається зі Спасителя у Жертву. Вони можуть виконати кілька швидких змін у трикутнику, залишаючи сина осторонь.
Або син може відчути, що батько накидається на маму, і почне рятувати матір: «Це тебе не стосується, тату. Я не потребую твого захисту». Варіації нескінченні, але це завжди переміщення по вершинах трикутника Карпмана. Для багатьох сімей це єдиний відомий їм спосіб взаємодії.
Роль, через яку ми найчастіше входимо в трикутник, стає значною частиною нашої ідентичності. Кожна роль — це свій особливий спосіб дивитися та реагувати на світ.
Мати Саллі була наркоманкою. Навіть у найраніших своїх спогадах Саллі брала відповідальність за свою матір. Замість того, щоб самій діставати допомогу від батьків, вона стала маленьким опікуном своєї матері, яка грала роль безпорадної дитини. Змалечку Саллі засвоїла роль Спасителя, яка стала її головним методом взаємодії з іншими людьми. У Спасителя є несвідоме переконання, що його власні потреби — неважливі, що його цінують лише за те, що він може зробити для інших. У житті Спасителя повинен бути хтось, кого б він міг рятувати.
Саллі ніколи не зізнається у тому, що вона жертва, тому що у своїй власній уяві вона єдина, хто має відповіді на всі запитання. Тим не менш, вона періодично стає мученицею, голосно скаржачись: «Після всього, що я для тебе зробила… ось таку маю подяку!»
Переслідувачі не вважають себе жертвами, які потребують захисту. Свою мстиву поведінку вони легко виправдовують тим, що кривдники дістали те, на що заслуговували. Їхнє головне переконання — «світ небезпечний, людям не можна довіряти, тому я маю завдати удару раніше, ніж вони зроблять мені боляче».
Боб — лікар, який часто ображає інших. Напад став його основним способом боротьби з незручностями, розчаруванням чи болем. Одного разу, наприклад, він згадав, що працював із пацієнтом на полі для гольфу. Він сказав: «Ви можете уявити, що пацієнт мав нахабство просити мене вилікувати його колінну чашечку просто там, у мій єдиний вихідний день?» — «Так, — почув він у відповідь, — деякі люди просто не поважають чужих границь. Як ви на це відреагували?» —«О‑о, я привів його до себе в кабінет, — усміхнувся він, — і так боляче зробив йому укол, що він ніколи цього не забуде».
Іншими словами, Боб урятував безцеремонного пацієнта, але таким чиом, щоб «покарати» його за нахабство. Бобу його дії здавалися раціональними, навіть виправданими. Пацієнт зазіхнув на вільний час лікаря, тим самим заслуживши, щоб із ним повелися грубо. Це — яскравий приклад мислення Переслідувача. Боб не знав, що міг би просто сказати «ні» на прохання пацієнта лікувати його у вихідний день. Він не повинен почуватися жертвою, і він не зобов’язаний рятувати пацієнта. Бобу не спало на думку встановити межі, як варіант виходу з ситуації. В душі він вважав, що з ним поводяться несправедливо, а отже, він мав право на сатисфакцію.
Ті, хто починає подорож трикутником із ролі Жертви, вважають, що вони не можуть самостійно потурбуватися про себе. Вони дивляться на Спасителя знизу і кажуть: «Ти єдиний, хто може мені допомогти». Це те, що прагне почути будь-який Спаситель.
На формування стійкої ролі жертви, як правило, впливають установки з дитинства. Наприклад, якщо один з батьків не спонукав дітей брати на себе відповідальність, то, ставши дорослими, діти можуть відчувати свою неадекватність у догляді за собою або відчувати образу на дорослих, коли не дістають допомоги.
Є багато варіантів, і кожен випадок слід розглядати індивідуально. Ми рухаємося трикутником не тільки у стосунках з іншими; ми програємо ці ролі й у власній свідомості. Наприклад, можемо обурюватися на себе через незавершений проект. Докоряємо собі за лінь, недоліки, відчуваючи наростання гніву та відчуття власної нікчемності. Нарешті, коли ми більше не можемо цього зносити, то знімаємо себе з гачка очікувань і влаштовуємо втечу у формі вечірки або чогось подібного. Такий «порятунок» може тривати кілька хвилин, годин або днів.
Роблячи це, ми відчуваємо сором; ось чому трикутник Карпмана називають генератором сорому. За допомогою цього трикутника ми можемо знову і знову генерувати сором через старі рани або проблеми.
Ми не можемо вийти з трикутника, доки не визнаємо, що перебуваємо в ньому. Щойно зробимо це свідомо — і починаємо спостерігати за нашими взаємодіями з іншими, аби визначити спосіб, у який ми починаємо діяти в трикутнику. Що служить для нас гачком, початковим стимулом?
Кожна роль має свою власну мову, переконання і поведінку, тому їх корисно знати. Це допоможе нам визначити, коли ми «підсідаємо на трикутник». Вивчення ролі також сприяє швидшому розумінню, коли ми захоплюємося приманкою, яку нам кинуто, аби ми почали грати. Тому давайте розглянемо ретельніше кожну роль.
Спаситель
Спаситель може бути описаний як певний аспект ролі матері. Замість адекватного вираження підтримки і виховання, Спаситель зазвичай намагається «задушити» в іншій людині ініціативу, щоб керувати і маніпулювати нею — «для її ж власного блага», звісно. Його проблема у помилковому розумінні того, що саме потрібно для заохочення, підтримки й захисту.
Спаситель найчастіше шукає залежних людей, проявляє себе з ними як доброзичлива, турботлива людина, — той, хто може «виправити» залежного. Порятунок — це також залежність, бо Спасителям необхідно відчувати, що їх цінують. Немає кращого способу відчути себе важливим, ніж роль Спасителя.
Спасителі зазвичай виростають у сім’ях, де їхні потреби не враховуються. Це психологічний факт, що ми ставимося до самих себе так, як до нас ставилися в дитинстві. Спаситель-початківець зростає в середовищі, де його потреби зведені до нуля, і тому він найчастіше ставиться до себе з тим же ступенем недбалості, якого він зазнав, коли був дитиною. Йому не дозволено піклуватися про себе і свої потреби, тому він піклується про інших.
Спасителі відчувають велике задоволення; вони, як правило, пишаються собою і дістають соціальне визнання, навіть винагороду, оскільки їхні вчинки можна розглядати як безкорисливі. Вони вірять у власну доброту і бачать себе героями.
За усім цим стоїть переконання: «Якщо я дбатиму про них досить добре і довго, то рано чи пізно вони подбають і про мене». Але таке трапляється нечасто. Коли ми рятуємо нужденних, то не можемо очікувати нічого одразу. Вони ж не можуть подбати про самих себе — і ще менше вони здатні подбати про нас. І тоді Спаситель перетворюється на жертву, точніше, на мученика, оскільки йому дуже складно визнати себе жертвою.
Відчуття, що його використали і зрадили, стан відчаю — ось маркування позиції Жертви Спасителя. Звичайні фрази для замученого Спасителя: «Після всього, що я для тебе зробив, ось твоя вдячність?» Або: «Неважливо, як багато я роблю, цього ніколи не буває достатньо». Або: «Якби ти мене любила, ти б не ставилася до мене так!»
Найбільший страх Спасителя — що вони в кінцевому підсумку він залишиться сам. Такі люди вважають, що їхня цінність зростає залежно від того, як багато вони роблять для інших. Спасителі несвідомо заохочують цю залежність, бо вони вірять: «Якщо я вам потрібен — ви не залишите мене». Вони намагаються стати незамінними для того, аби уникнути самотності.
Що більше вони рятують, то менше відповідальності бере на себе той, про кого вони дбають. Що менше відповідальності беруть на себе їхні підопічні, то більше вони їх рятують. І це низхідна спіраль, яка часто закінчується катастрофою.
Мати двох синів-підлітків добре описала це. Вона сказала: «Я була певна, що моя роль як доброї матері полягає в тому, щоби переконатися, що мої сини вчинили правильно. Тому я вважала, що відповідаю за вибір, який вони робили: я казала їм, що робити, і постійно намагалася контролювати їхню поведінку».
Навіщо ж дивуватися, що її сини звинувачують всіх навколо за болючі наслідки власних неправильних рішень? Вони навчилися думати, що їхня поведінка — це її відповідальність, а не їхня власна. Її нескінченні й безплідні спроби контролювати синів — причина постійної боротьби між ними. Співзалежна мати мимоволі вчить своїх синів бачити себе жертвами, в чиїх нещастях завжди винен хтось інший. Існує ймовірність, що один із цих хлопчиків стане Переслідувачем.
Така мати буває переконана, що її сини неспроможний зробити правильний вибір. У неї є перелік доказів, які підкріплюють її позицію. Ці накопичені дані виправдовують її «обов’язок» контролювати вибір її синів. Але коли вони стали підлітками, вона вже не змогла змушувати їх відповідати своїй ролі, як вона могла це робити, коли вони були молодші. Мати неминуче почуватиметься безпорадною невдахою, тобто жертвою. Вона буде або поступатися їхнім вимогам, або «гнати» їх за непокору. Так чи інакше, вона (і вони) почуватимуться погано. Їхнє почуття провини і каяття може знову мотивувати її на вихідну роль Спасителя, щоби почати все заново.
Знову згадаємо про Саллі, яка виросла з безпорадною і беззахисною матір’ю. З раннього віку вона відчувала величезну відповідальність. Її власне благополуччя залежало від цього! З плином років вона ледве могла стримувати свою лють на адресу матері за те, що та була такою слабкою. Як Спаситель, вона робитиме все, що може, аби підтримати матір, знову і знову відчуваючи поразку, тому що мати нічого не намагалася змінити. Образа неминуче візьме своє, і Саллі буде з презирством ставитися до матері, переміщаючись у роль Переслідувача. Це стало її головною рисою у спілкуванні — не лише з матір’ю, але і в інших стосунках теж. У підсумку — Саллі емоційно, фізично і духовно виснажена, проводячи життя в турботі про одну за іншою хвору і залежну людину.
Мати поруч Жертву необхідно для того, аби Спаситель міг підтримувати ілюзію про те, що він потрібен. Це означає, що завжди існуватиме принаймні одна людина в житті кожного Спасителя, хто буде хворий, слабкий, дурний і, отже, залежний від нього. Якщо Жертва почне брати відповідальність на себе, Спасителю доведеться або знайти нову жертву, або спробувати повернути колишню до звичної ролі.
Якщо ви звикли грати роль Спасителя, це не означає, що ви не можете бути люблячим, великодушним і добрим. Існує чітке розходження між тим, щоб бути по-справжньому корисним, і займатися «спасительством».
Справжній помічник діє без надії на взаємність. Він робить це, щоб допомогти людині взяти на себе відповідальність, а не заохочувати її бути утриманцем. Він вважає, що кожна людина має право на помилки і вчиться, через іноді жорсткі наслідки. Він вірить, що в іншого є сили на те, аби побачити себе згодом без нього, Спасителя.
Спасителі не беруть на себе відповідальності за власні потреби. Замість цього вони роблять це для інших у спробі дістати підтвердження або відчути себе потрібним, або як спосіб забезпечення залежності. Тому роль Жертви для них неминуча.
(Продовження буде)
За матеріалами: PsyCluber
фінансово.
Щиро дякуємо!
