Господи, Боже наш, яке предивне твоє ім’я по всій землі! Ти возніс славу свою вище неба. З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу супроти твоїх супостатів, щоб угамувати ворога й бунтаря (Пс 8, 1-3).
Цей псалом допомагає нам увійти в тему, над якою будемо роздумувати, в атмосферу прославлення Бога, Який послужився своїм створінням, щоб нас захопити і об’явити не тільки Свою велич, а, передусім, Свою любов і милосердя. Бог створив такий чудовий всесвіт, щоб ним нас осяяти. Однак, захоплюючись сотворінням Бога, ми не повинні затримувати свій погляд на ділі, яке вчинив Бог, а споглядати Автора, – Всевишнього.
1. І бачив Бог, що воно добре
Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог (Йо 1, 1). Слово створило космос з хаосу, із темряви, з безладу. Найбільш захоплююча в сотворінні винахідливість Бога, яка перевищує всіляку уяву і щедрість. Ми бачимо у створінні також прагнення жити, розмножуватися, радіти існуванням, яке дивує щораз новими формами. Опис сотворіння, котрий подає Книга Буття – це не наукове пояснення виникнення космосу і нашої планети, це гімн прославлення Бога-Творця.
Це гімн-пісня, яку співали в синагогах. Він подає кілька фундаментальних істин для нашого життя. Ці істини очевидні, але ми неодноразово про них забуваємо і це стає причиною багатьох наших сумнівів і духовних чвар. Боже Слово зрозуміле: Бог – Творець, людина – створіння. Усе, що сотворив Бог, – добре. Чоловік і жінка – рівні. Людина – господар створіння і повинна підкорювати землю. Шість днів призначено для праці, а сьомий – для відпочинку. Це прості правди, що становлять фундамент гармонії, яку Бог передбачив для всього сотворіння. Якщо забувати про ці істини або ними нехтувати, то у сотворіння входить хаос і безлад. Коли людина забуває, що вона – лише створіння і намагається зробити себе богом, то порушується передбачена Творцем гармонія. Ба більше, починається справжня трагедія, наслідки якої для всього людства будуть дуже важкими. Тільки Бог зможе полагодити те, що зіпсувала людина.
Оскільки опис сотворіння містить основні правди, які окреслюють місце людини у всесвіті і щодо Бога, то можемо в них відкрити милосердя Отця. Бог саме так продумав світ і не хотів, щоб людина жила у несвідомості щодо свого місця в цьому світі. Тільки любов допускає іншого до своїх таємниць, а люблячий Бог не залишив нас у темряві.
2. На своєму місці
Правда про Бога-Творця і про людину як створіння – початкова точка для справжньої антропології. Не можна зрозуміти людину без занурення у цю істину. Істину, яка виникає з Об’явлення і проголошує, що Бог є Сотворителем. Він з нічого створив усесвіт, сотворив землю, приготував її для людини і вкінці, коли все було вже «готове», створив людину як вінець творіння і всього всесвіту, але не як бога. Отож, людина має визначене місце серед творінь. Людина – тільки створіння, хоч і найдосконаліше, але лише створіння, нескінченно нижче від Бога-Творця, але й не набагато менше від небесних істот (Пс 8, 6).
Ця істина має свої наслідки. Бути в повноті людиною означає змиритися зі своїм, визначеним Богом, місцем; змиритися зі споконвічним планом, який Бог виконує у своїй мудрості, взиваючи людину як сотворіння, і, водночас, як свою дитину. Гармонія космосу полягає в тому, що все створіння приймає своє місце і не бунтує проти своєї історії. Смішно було б, якби якесь звірятко мало претензії до Бога, що не створив його рослиною, або якби якась рослина була незадоволена тим, що вона не птах. Так само людина здається смішною, коли не приймає свого місця, тобто бунтує, що вона – не бог. Однак, такий жарт переростає в трагедію, тому що разом з неприйняттям свого місця з’являється ставлення, яке доводить, що людина дійсно вважає себе богом. Джерело бунту в людині – у брехні сатани, в райській спокусі: і ви станете, як Бог (Бут 3, 5). Тому ми повинні більше вдумуватися в чудову гармонію, яка існувала тоді, коли людина приймала своє місце серед створінь, коли була задоволена, щаслива, коли усвідомлювала свою винятковість. Бог дав людині право надавати назви, що й вирізняло її як господаря над створіннями. Водночас Він дав їй свідомість того, що це право походить від Когось вищого, від самого Творця.
Бути на своєму місці означає поводитися так, як дитина з Восьмого Псалма, з уст якої лунає пісня прославлення Бога. Дитина задоволена своїм суспільним статусом, їй необхідна тільки підтримка когось сильнішого, їй потрібна впевненість у тому, що є хтось, хто її любить. Так само людина може поводитися стосовно Бога-Творця: прославляти Його за всі благодаті, які отримала. У людині народжується вдячність і захоплення красою, про яку роздумує і яку приймає як чудовий подарунок від Отця. Тоді людина поводися, як дитина, яка захоплюється всім, не лише ділом сотворіння, а, передусім, власною історією, в якій упізнає любов Отця, Його діяння.
Проте, у Восьмому Псалмі перед нами постає ще й друга категорія осіб, про яких сказано, що вони бунтарі, тобто люди незадоволені. Вони завжди нарікають на Бога, через свій бунт завжди Його за все критикують. Бунтар, по суті, – це сам сатана, який чинить супротив Богу і є суперником Бога. Сатані не подобається створіння, не подобається, що колись він був створений ангелом і втратив шанс бути щасливим. Він хотів бути богом і тому не прийняв місця, яке йому визначив Бог. Через це сатана сповнений гіркотою і прагне втягнути до бунту людину.
Але Бог залишається любов’ю і єдиний вихід для нас, єдине правильне ставлення – це роздумування над милосердям, яке об’являється в нашій людській історії, у нашій людяності. Боже милосердя ми можемо побачити в тому, що Божий Син, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги (Флп 2, 6). Ісус стає людиною, даром для нас, аби ми могли краще зрозуміти, що наше місце на землі – не прокляття, воно не приносить нам шкоди. Це дар милосердного Отця.
3. На свій образ
І сотворив Бог людину на свій образ (Бут 1, 27). Це особлива відзнака. Передусім тому, що жодне інше створіння не було сотворене на образ і подобу самого Бога. Однак, є набагато глибші причини цього вирізнення. Істота Бога, як говорить св. Йоан-євангеліст, – любов. Бо Бог – любов (1 Йн 4, 8). Схожість на Бога характеризується суттєвою ознакою – любов’ю. Подібність до Бога – це не початкова точка, це мета. З цього можемо зробити висновок, що наше покликання – це любов. Бог створив людину на свій образ, тобто вчинив любов суттю людського життя, щоб усі діяння людини, її вчинки були наповненні тим, що найкраще характеризує Бога.
Первісне покликання до любові було реалізоване в раю, де Адам і Єва вчилися любити Бога, одне одного і створінь. Існувала прекрасна гармонія між людиною і Богом, між людиною й іншими створіннями. Любов була єдиним прагненням людей. Усе, що робила людина, було спрямоване на любов. У людини був також доступ до джерела, з якого вона черпала любов і від якого вчилася любові. Тим джерелом був досвід любові Отця, любові безкоштовної і безкорисливої. Адам і Єва відчували, що їх люблять, що вони у безпеці, що вони оточені присутністю Бога. Найбільше переконувала їх у любові свобода, яку вони отримали від Нього, довіра, якою Бог їх обдарував. Перші люди знали, що Бог їм довіряє, що все, що їх оточує, – це Його дар, і віддячували за таку любов своєю довірою до Господа, своєю слухняністю, своєю любов’ю, виконуючи таким чином покликання до життя на подобу Бога.
Найяскравішим прикладом милосердя в раю було слово, яке отримали люди. Це слово говорило не їсти плодів з дерева, яке росло посередині саду. Адам і Єва знали, що це слово – дар Отця, а заборона – це не форма обмеження свободи, а допомога, можливість уберегти їх від якоїсь великої небезпеки. Наші прабатьки бачили в цьому турботу Отця, так само, як ми її бачимо, коли батьки захищають дитину від зла, даючи їй певні заповіді. Тільки фальшиве мислення примушує бачити в цих словах Бога обмеження свободи. Адаму і Єві було неважко бачити милосердя Бога в забороні. Таке обмеження захищало людей від чогось, про що Бог сказав, що це – смерть. Першим людям не потрібно було куштувати смерть. Їм було достатньо довіри до Бога, віри в те, що Він їх не обманює, що Він їх любить.
4. Підпорядковуйте собі землю
Обдаровуючи людину свободою і довірою, Бог дав їй слово: «Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут 1, 28). Таким чином Бог передав людям дещо зі своєї сутності: окрім покликання до любові, Бог дає людині покликання давати життя. Бог, Господь і Податель життя, робить людей здібними передавати життя, дозволяє їм бути учасниками Божого дару, яким є обдаровування життям. Це участь в чудесній здібності, якою володіє тільки Бог. Цей дар вказує на велику гідність людей, робить їх відповідальними за життя, яке буде в них зачате, за життя, яке людина буде спроможна передавати, формувати, але яке також зможе знищити.
Бог передбачив, що це ризикований дар. Знав, що людина зможе погано використати свою свободу, а довірене їй життя буде під загрозою через людський егоїзм. Історія невпинно показує, яким великим ризиком було обдарувати людину такою свободою: даром участі в самому Божому акті створення. Людина може підпорядковувати собі землю, але може також забруднювати або навіть знищувати природу. Може давати життя, але може також убити свого брата Авеля. Людина може кидати бомби, щоб знищувати і вбивати. Однак, Бог не відступається від свого дару, хоч і знає наслідки, які приносить людям гріх. У цьому і є Боже милосердя. Він обдаровує своїми дарами, щоб збагатити людину, щоб вона ними користувалася, щоб підпорядковувала собі землю. Адже любов – це, перш за все, жертва себе самого, забуття про себе, навіть якщо є ризик, що цей дар буде змарновано.
Це найкраще можемо побачити в дарі, який Бог вчинив для людства зі свого Сина Ісуса Христа. Ми отримали саме Життя – І суса. Бог знав, що ми знищимо це Життя нашими руками, що Ісус буде розіп’ятий на хресті. Людина підпорядкувала собі Бога, вчинила з ним, що схотіла. Бог дав нам не тільки землю, щоб ми її собі підпорядковували, віддав нам також самого себе, віддав себе повністю в наші руки через Ісуса Христа. Чи образ Розіп’ятого не звіщає нам голосно про незбагненне Боже милосердя? Чи може існувати більша любов?
Святий Павло говорить, що невидиме ж його, після створення світу, роздумуванням над творами, стає видиме: його вічна сила і божество, так що нема їм оправдання. Бо, пізнавши Бога, не як Бога прославляли або дякували, але осуєтились у своїх мудруваннях, і притемнилось їхнє нерозумне серце. Заявляючи, що вони мудрі, стали дурними (Рим 1, 20-22). Найбільшим ділом Бога, видимим для нас, став Ісус Христос, але ми його не впізнали. Найбільший дар Бога – Божого Сина – ми відкинули.
Яке в цьому для нас повчання? Чи роздумування над Божими ділами, делікатністю, милосердям зворушить наші серця, щоб ми принаймні бачили нашу провину, нашу закам’янілість, чи далі будемо впевнені у власній праведності, у своїх чеснотах. Бог хоче зворушити наші серця, щоб ми ставали покірними перед Його величчю і Його милосердям, перед Його ділами.
5. Господи, Боже наш
Якщо людина роздумує про велику любов Бога, яка проявляється у конкретних фактах, дарах, якщо бачить Його безкорисливу любов, то для неї стають близькими слова Восьмого Псалма: Господи, Боже наш, яке предивне твоє ім’я по всій землі! Ти возніс славу свою вище неба. З уст дітей і немовлят учинив єси хвалу (Пс 8, 2-3). Така пісня може виливатися із серця дитини, захопленої всім, що її оточує. Бог усе вчинив добрим і тільки той, хто має в собі простоту дитини, зможе споглядати весь світ, створений Богом. Дитина вміє радіти навіть дрібницями, уміє бути щасливою від усього, що її оточує, вміє бути вдячною і задоволеною. Тому, якщо ми не станемо, як діти, то не ввійдемо до Небесного Царства (пор. Мт 18, 3). Схожу тему можемо простежити у багатьох інших псалмах, які виливаються з серця, сповненого вдячністю Богові за Його присутність у космосі і в історії людини. Ці псалми – плід глибокого досвіду зустрічі з живим Богом, не теорією, а Особою, яку можна впізнати по Слідах залишених у природі, і ще більше по слідах в історії людини.
Найбільший досвід Бога – у вибраного народу, який скуштував єгипетської неволі, де його систематично знищували. Однак вибраний народ отримав допомогу від Бога – визволення з неволі. По-людськи було неможливим, щоб ізраїльтяни уникнули смерті. Бог зробив так, що народ скуштував свободи Обітованої Землі, досвідчив визволення від смерті. Тому на устах і в серці цих людей народжується крик вдячності, народжується молитва прославлення за дари самого Бога. Як тут не побачити могутньої, простягнутої руки Ягве? Як не помітити Його турботливої любові, яка проявляється кожного дня в мандрівці пустелею, незважаючи на бунт і нарікання? Нарікання було найбільшим гріхом у пустині, тому що заперечувало вдячність і прославлення. Той, у кого відкриті очі, хто бачить прихід Бога, буде співати разом з автором Псалма: «Благослови, душе моя, Господа!» (Пс 103, 1).
6. Хай він мене цілує цілунками уст своїх
Такими словами звертається наречена до свого нареченого в Книзі Пісні пісень (Пп 1, 1). Образ любові нареченого до нареченої Церква завжди ототожнювала з любов’ю Бога до Свого народу. Варто звернути увагу на те, що любов наречених виражена не лише словами, чудовою поемою, а й обґрунтована конкретною поведінкою. Якщо придивимося до любові, до її панування у природі, то побачимо, що самець старається вразити самку. Таке порівняння може нас обурити, проте не біймося дивитися на створінь і їхнє весілля, тому що сам Бог їх нам дав як образ своєї любові, особливо до нас. Той, хто вміє спостерігати за природою, помітить, що самець у весільний період виконує чудовий весільний танець, щоб привернути увагу самки, здобути її прихильність. Подібно відбувається у любові між людьми. Людина хоче спочатку виразити себе не тільки у гарних словах, але й в діях, делікатності, ніжності, жертвуючи себе заради іншої людини, обдаровуючи гарними подарунками, для того, щоб показати свою прив’язаність, свою прихильність.
Богові не потрібно брати приклад з природи. Вона потрібна нам, щоб, дивлячись на неї, ми побачили правду в ній записану. Бог – Наречений людини. Якщо ми хочемо в цьому переконатися, то потрібно широко відкрити очі, аби побачити «весільний танець», який Бог виконує для нас. Бо що ж тоді оте оздоблення цілого космосу найрізноманітнішими дарами (тією красою, яка і без того – тільки легкий відбиток краси Нареченого), як не спроба захопити нас і залюбити в собі. Бог створив Усесвіт з думкою про нас. Вже біблійний опис створення показує, що Бог все приготував перед тим, як на землі з’явилася людина. Як матір, яка очікує народження дитини, готує дім, ставить колиску і збирає усі потрібні дитині речі, так само Бог приготував землю для нас, чудово її оздобив і дав все потрібне для життя.
Краса, об’явлена в створінні, сама собою свідчить про любов Бога до нас, про Його милосердя. Той, хто любить, обдаровує кохану людину найкращим. Люблячий Батько дає людині добро і красу, шануючи її свободу; не нав’язуючись, і, водночас, очікуючи на відповідь. Ми можемо не помітити всієї краси, але чи така відповідь буде правильна? Справжня відповідь – віра і любов, тому що на такі «загравання» Бога можна відповісти тільки так.
Закінчуючи цю частину роздумів про Боже милосердя, об’явлене в створінні, подякуймо нашому Отцю за такий дар, через який Він хоче торкнутися нашого серця, не примушуючи нас відповідати взаємністю. Бог хоче нам сподобатися, щоб ми, зачаровані Його красою, вираженою в створінні, в цілковитій свободі відповіли взаємністю. Просімо про дар Святого Духа, щоб в глибині нашого серця Він виразніше нагадував нам про милосердя Отця, щоб дарував нам також благодать правильно відповідати на Його любов.
Уривок із книжки о. Генрика Дзядоша SJ «Боже Милосердя відкриваємо заново»
Фото: Bessi / pixabay
фінансово.
Щиро дякуємо!
