Преподобні ієромонахи, брати і сестри, члени спільнот богопосвяченого життя!
На початку цього 2010 року, який проголошений Синодом Єпископів нашої Церкви Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя, а особливо у цей день, коли Вселенська Церква звертає увагу, власне, на членів спільнот богопосвяченого життя, бажаю сердечно привітати вас і промовити до вас у цьому листі своє слово. Адже, як вже було згадано у Пастирському посланні до всіх вірних нашої Церкви, опублікованому кілька днів тому, богопосвячені спільноти посідають дуже важливе місце у житті Церкви.
Роздумуючи над станом богопосвяченого життя в Україні, в нашому Верховному Архиєпископстві (але абсолютно не бажаю обмежуватися лише цією територією), на перший погляд видається достатнім розглянути останні 20 років, той час, упродовж якого наші спільноти мали можливість реєструватися та існувати. Однак це не справедливо, бо посвячене Богові життя у чернечому стані сягає своїм корінням тих часів, коли свідчити Христові, особливо в такому стані, було вкрай небезпечно. Йдеться про тих, хто почав свій монаший подвиг ще перед ліквідацією нашої Церкви і передав полум’я богопосвяченого життя наступному поколінню; а також про тих, хто не завагався прийняти Божий поклик у роки переслідування.
Із перших, так би мовити, наших духовних старців, правдоподібно, вже мало живих, можливо, їх залишилося всього декілька осіб. Ми, дорогі у Христі, повинні щиро їм подякувати за те, що вони не відмовилися від свого покликання і, незважаючи на великі труднощі та життєву небезпеку, жили ним і передавали молодшим. Разом з тим, треба належно вшанувати тих, хто вже відійшов у вічність, піти на їхні могили і помолитися.
Стосовно молодших богопосвячених осіб, які прийняли Боже запрошення у часи підпілля, також попри загрозу поплатитися за це життям чи зазнати великих терпінь, то і їм треба висловити велику подяку. Усім вам, дорогі ієромонахи, брати і сестри, низький уклін за вашу відвагу, за вашу готовість піти за голосом Ісуса, навіть тоді, коли це було не менш небезпечно і страшно, як у Його Страсний тиждень.
Хочу привітати також тих, хто вже в останнє 20-річчя вступив до монаших спільнот, долучився до їхнього життя, прийняв це Боже запрошення, може, в зовнішньо далеко сприятливіших обставинах і менш небезпечних, але все ж таки нелегких. Отож, усіх вас, старших і молодших, сердечно вітаю.
З часу легалізації нашої Церкви богопосвячене життя на території України розвивалося та зміцнювалося. Особливо маю на думці останні шість років, упродовж яких наші богопосвячені особи спільними зусиллями проводили конференції і собори, намагаючись краще пізнати зміст та суть свого покликання, розглянути це питання з історичної, а насамперед біблійної та богословської точок зору. Не буду зупинятися на цьому, бо все це зафіксовано у друкованих виданнях, які закликаю вас знову уважно прочитати. Бажаю, радше, поділитися з вами поглядами на певні речі, що стосуються щоденного життя у монастирі.
І Заохочення до чернечого життя
У зверненні до всіх вірних нашої Церкви я старався представити вірним нашої Церкви, її духовенству та мирянам, як ми всі повинні дбати про покликання до богопосвяченого життя. Зокрема там було вказано, що таке життя народжується в родинах, до нього заохочує церковна громада чи парафія, йому сприяє священнослужитель, його підживлюють різні християнські товариства, насамперед молодіжні. Та у цьому листі хотів би звернути увагу саме на ваше завдання у розпізнаванні, плеканні та зміцненні покликань. Йдеться не про рекламу чи пропаганду, а радше про надзвичайно важливе свідчення, яке допомагає душам людей знайти дорогу до монастиря, до здійснення свого покликання як богопосвячених осіб.
Поясню спершу, чому реклама чи пропаганда є недоречною. Пригадую, як у 50-60-х роках минулого століття в одній Церкві у США була розгорнута широка кампанія для заохочення молодих людей, хлопців і дівчат, вступати до монастирів. А відбувалася вона у світський спосіб: у різних публікаціях і виступах представляли, у яких мальовничих місцевостях розташовані монастирі та як зручно в них мешкати, а також що людина, яка вступає до монастиря, може розраховувати на те, що здобуде освіту, зокрема вищу, що побуває у багатьох країнах, наприклад завдяки участі у наукових конференціях, що зможе, і на це тоді дуже звертали увагу, розвиватися як особистість, – одне слово, використовувати покликання до богопосвяченого життя для самореалізації. Внаслідок такої широкої пропаганди монастирі були переповнені, але невдовзі, точніше після Другого Вселенського Ватиканського Собору, вони спорожніли. Заманені до спільнот земними благами, молоді люди розчарувалися. Вони зрозуміли, що суть життя, а особливо богопосвяченого, полягає не у земних благах. На жаль, треба сказати, що ще й сьогодні та Церква в Америці відчуває брак покликань.
Не можна, одначе, заперечувати, що і наша Церква в Україні пережила подібну кризу на початку 90-х років минулого століття. Тоді монастирі відновили свою діяльність і до них почало вступати багато молодих людей. Кількість новиків вимірювалася десятками. Як з’ясувалося, їхньою мотивацією не завжди було справжнє бажання відповісти на Боже запрошення, виконувати Божу волю. Вони часто шукали певних зовнішніх благ, вигоди, безпеки чи захисту, а тому душе швидко відпали. Сьогодні, натомість, до монастирів вступають одиниці. Але це, можливо, краще, бо люди приходять заради Ісуса, а не, як в народі кажуть, задля хліба куса. У наших богопосвячених спільнотах залишаються ті, хто справді відчув бажання служити Богові.
Тепер, дорогі брати і сестри, хотів би докладніше описати спосіб, як заохочувати молоді покликання. Може, хтось думає, що йдеться про особливі методи чи заходи, які допомогли б привести людину до монастиря. Ні! Використання їх було б повторенням помилок минулого. Найкращий, можливо, єдиний спосіб – це приклад вашого життя. Для того щоб виявити красу богопосвяченого життя, потрібно почуватися щасливим у своєму покликанні, – щасливим від того, що можна служити Богові та ближнім у такий спосіб. Ніщо так не відштовхує, не відлякує молоду людину, як нещасна у своєму покликанні богопосвячена особа, яка представляє цей стан як тяжкий хрест, що його вона має нести. Навпаки, якщо молода людина почує щирі слова з вуст богопосвяченої особи, що вона ніколи не пошкодувала через обраний життєвий шлях – це справді є для тої молодої людини переконливим прикладом. Отже, приклад життя богопосвяченої особи дуже важливий і в багатьох випадках вирішальний.
Разом з тим слід наголосити, що богопосвячені спільноти повинні старатися представляти своє життя, свій стан іншим вірним, щоб церковний загал знав і розумів специфіку їхнього покликання. Адже кожне згромадження, кожний чин має свої особливості, своє певне завдання, свій спосіб діяльності всередині нашої громади і здійснення свого релігійного, молитовного життя – свою харизму. Всі спільноти повинні докладати зусиль, щоб вони були відомі не тільки в найближчій околиці, не тільки у певному регіоні, а для великого кола людей. Це потрібно для того, щоб ті, хто відчуває Господнє покликання, розуміли на підставі досвіду і прикладу самих богопосвячених осіб, як виглядає життя у тому стані.
II Час підготовки до чернечого життя
Дотепер ми розглядали різні аспекти того етапу життя людини, яке передує можливому вступу до якогось чину, згромадження чи світського інституту богопосвяченого життя. А тепер хочемо звернути увагу на процес виховання покликань, що відбувається вже всередині певного монастиря. Зазвичай кожна богопосвячена спільнота має свої випробувані та затверджені Церквою правила, за якими вона приймає нових членів. Переважна більшість спільнот має такі ступені: на першому людину називають “гість”, на другому – “кандидат”, на третьому -“новик”, четвертий ступінь відповідає періоду складання тимчасових обітів, а останнім ступенем є зобов’язання залишитися у монастирі на все життя, яке називається періодом після складання вічних обітів, або одержання схими (у монастирях традиційного формату).
У наших богопосвячених спільнотах кожен із цих періодів звичайно має якийсь точно означений час. Однак, на мою думку, під час цього, безумовно тривалого і складного, періоду потрібно виявляти певну гнучкість, тобто не дотримуватися сухо приписаного часу, для прикладу одного року і одного дня. Такі вказівки щодо тривалості краще вживати як мінімальний час, тобто не менше цього періоду. Процес справжньої підготовки до богопосвяченого життя – це не вивчення якихось фактів, не накопичення певної інформації, що ставить собі за мету навчальний заклад (за певну кількість років потрібно набути достатньо знань у певній галузі). Тут йдеться про переродження душі, а це в різних людей забирає різну кількість часу. Тому треба, з одного боку, зважати на припис, побудований на досвіді, а з другого – почуватися настільки вільними, щоб дати можливість кожному дозріти до потрібного рівня. Ми не можемо застосовувати до людини законів механіки, як скажімо, до автомобіля, про якого можемо стверджувати, що за певної швидкості він прибуде до певного пункту за такий-то час або що після певної кількості проїханих кілометрів потребуватиме більшого чи меншого ремонту. Людина – це живе, органічне єство: ми можемо лише припустити, беручи до уваги різні відхилення, за який період у ній відбудуться зміни. Якщо не зважати на ці обставини, то часто стається так, що людина, яка потребує більше часу, або покидає монастир, або залишається нещасливою, недостатньо переміненою, а пізніше немовби містить за цей недостатній розвиток.
Як прикро бачити прохання звільнити когось з вічних обітів. Та інколи цього не можна уникнути, якщо справді в людині не відбулася достатня внутрішня переміна, щоб вповні жити тим ідеалом, до якого вона покликана.
III Місце підготовки до чернечого життя
Багато спільнот мають добрий звичай запрошувати охочих хлопців чи дівчат до монастиря на декілька днів, може навіть на цілий тиждень, щоб ті могли зблизька подивитися на чернече життя, виконуючи денну програму молитви та праці. Якщо ці запрошені молоді люди заявлять про своє бажання пристати до спільноти, тоді їх відсилають до новіціату. Що таке новіціат? Це більша чи менша група кандидатів до чернечого життя, які живуть відокремлено від усіх інших членів згромадження і перебувають під опікою наставника. Вони дотримуються точно приписаний розпорядку дня, який складається із молитви, навчання та праці. Не маю наміру докладно описувати життя в новіціаті, бо всі ви цей період особисто пережили, бажаю лише звернути вашу увагу на певні труднощі, пов’язані з такою, хоч і традиційною, але не вповні виправданою формою підготовки кандидатів.
Новіціат – це невеличка частина монастиря, в якій панує майже ідеальний порядок, кожна хвилина розписана, кожна потреба новика точно передбачена та задоволена. Новіціат можна влучно порівняти з теплицею, де, навіть серед найлютішої зими, ростуть прекрасні квіти. В додатку цією групою опікується і наглядає за нею особа, яка повинна бути ідеальним втіленням всіх монаших чеснот та добрим педагогом. В чому ж тут проблема? У новіціаті бракує контакту з дійсністю. Новик чи новичка, належно закінчивши цей період своєї чернечої формації, вливається у властиве життя монастиря, яке не є так ідеально упорядковане, як в новіціаті, а члени спільноти, як звичайні люди, намагаються розв’язувати проблеми щоденного життя, спілкування, духовного зростання, щоб належно здійснити своє покликання і стати святими. Для пересічної молодої людини перехід із новіціату до властивого монастиря може стати справжнім шоком. Щасливий той, хто здатний це перебороти, але для багатьох наслідки є прикрими, майже трагічними, бо призводять до розчарування. Далеко кращим і більш природним є включення новиків чи новичок до життя монастиря, в якому вони пізнають чернече життя і вчаться долати різні кризи в конкретних, нормальних обставинах, подібно до дітей, які виростають поруч зі своїми батьками та бабусями і дідусями. Такий спосіб одразу відкриває очі на справжні труднощі щоденного життя, гартує дух до боротьби з різного роду кризами та спокусами. Звісно, що і тут повинен бути духовний вчитель, до якого новики можуть завжди звернутися і просити про допомогу.
Така моя пропозиція породжена бажанням, щоб процес внутрішньої переміни, про який було згадано вище, відбувався більш природно та послідовно, без зайвих штучних форм. Прошу над цим поміркувати.
IV Цінність монашого подвигу
У класичній літературі чернече життя часто називають подвигом. Подвиг – це змагання, боротьба задля досягнення певних ідеалів, у випадку християнського чернецтва -радикального сповнення Божих заповідей. Щодо корисності такої боротьби для самої богопосвяченої особи, то вона є зрозумілою, бо це шлях людини до Бога, до святості. Яке ж добро приносить богопосвячене життя християнській спільноті?
Кажемо, що чернече покликання – це Божий дар для спільноти. А якщо він Божий, то дуже цінний. Звернемо увагу лише на один аспект чернечого подвигу, який робить його таким цінним для спільноти. Це свідчення Христові. Значна частина людей, навіть ті, яких ми вважаємо мудрими, досвідченими, думають, що багато із того, що Ісус навчав і заповідав своїм учням як життєвий шлях, є дуже піднесеним, шляхетним, але неможливим для здійснення. Для прикладу, такі люди вважають, що в людських стосунках не можна уникнути суперечок, ненависті, зневаги людських прав. Інший приклад: для доброго життя людині потрібно вельми багато земних благ, а згадана вище можливість почуватися щасливим, незважаючи на будь-які життєві обставини, вважається цілком нереальною.
Богопосвячені особи є живим доказом, що блаженства, про які Господь говорить у своїй Нагірній проповіді, і кожне з яких, на перший погляд, цілком суперечить людському добробуту, насправді є найкращою його запорукою, а терпіння, що було невід’ємною частиною життя Ісуса Христа – це шлях до воскресіння. Багатьом людям така Божа логіка цілком не вкладається в голові, однак свідчення чернечого життя є особливим доказом того, що Божі заповіді не тільки що можливі для виконання, а є також шляхом до внутрішнього миру і джерелом щастя вже на землі. Однак тут обов’язковою умовою є те, що богопосвячена особа цілковито має віддаватися своєму покликанню.
V Місійність у чернечому житті
Слово “місія” вживають у різних значеннях. Узагальнюючи семантичну різноманітність цього поняття, скажу, що це передавання іншим Божої правди і Божих дарів. Це справжнє посланництво: Бог-Отець посилає Сина, а Син посилає апостолів. Останні – це Церква, в якій кожний член має обов’язок ділитися з іншими тими дарами, якими Небесний Отець його обдарував. У тому посланництві важлива роль відведена богопосвяченим особам, ченцям і черницям. Оскільки місійна діяльність може відбуватися у різних формах, кожна спільнота повинна застановлятися, як може ділитися Божими дарами, в монастирі чи поза ним, для віруючих чи невіруючих, в країні чи за її межами. Той, хто не бачить можливості чи потреби такого ділення, є немовби засохлим дерево, що стоїть, але не приносить плоду. Тому прохаю вас, дорогі ченці й черниці, присвятити цьому питанню належну увагу і подумати, як найкраще ваша спільнота може здійснювати таке особливе посланництво.
Заключне слово
Дорогі брати і сестри, ієромонахи, ченці, черниці, які здійснюєте своє богопосвячене життя у законних спільнотах. Це своє слово до вас я назвав дружнім листом, а не пастирським посланням, бажаючи поділитися з вами думками, які можуть стати приводом для дискусії, вимагають серйозного осмислення і які можна прийняти або відкинути. Не хочу вам насаджувати нічого з того, що не є авторитетним навчанням святої Церкви, але звертаюся до вас із пропозиціями, породженими досвідом багатьох спільнот упродовж довгих років існування Церкви. Тому прошу вас серйозно поставитися до вищезгаданих тем. Вони певною мірою перегукуються із тим, що було сказано до загалу нашої Церкви. Це зумовлено моїм бажанням, щоби ви, ті, хто живе богопосвяченим життям, розпочали діалог із церковною громадою. Бо питання покликань, виховання і свідчення, чи навіть місійної діяльності, сьогодні дуже цікавить і турбує нашу Церкву. Тепер ви самі повинні взяти на себе відповідальність, щоби представити себе належно церковній спільноті. Подумайте, в який спосіб це найкраще робити, як підійти до справи так, щоб отримати позитивний відгук, відповідь з боку вірних нашої Церкви, чи то духовенства, чи то мирян. Шукайте способів нав’язати цей контакт, не тільки теоретично, немовби здалеку, а дайте справді відчути церковній спільноті, що ваше існування є надзвичайно важливим. У народі, на загал, вас поважають і напевно бажають вам добра, однак люди мають бути краще поінформованими, вповні переконаними у важливості вашого існування, буття та вашої діяльності.
З такими думками закінчую цей лист і поручаю вас особливій опіці й заступництву тих монахів, які упродовж історії рідного народу і нашої Церкви просвітилися святістю, здійснили своє покликання гідно та прекрасно і навіть своїм мучеництвом довели свою любов до Бога і до ближнього. Однак особливо хочу поручити вас Пресвятій Богородиці, нашій Небесній Матері. Нехай Вона опікується вами, що Вона, звичайно, й робить, як добра Мати. Важливо, щоб ви були свідомі цієї материнської опіки. Я також молюся за вас і бажаю вам многих Божих благодатей.
Благословення Господнє на вас!
Київ, 14 лютого 2010 року Божого, празник Стрітення Господа і Бога нашого Ісуса Христа
+ ЛЮБОМИР
фінансово.
Щиро дякуємо!
