«На війні молишся щиро і без примусу, як у дитинстві»

«Жити під обстрілами, спати на землі, їсти, що дадуть, — це не так уже й складно, якщо розумієш, навіщо це робиш», — отець Тарас Коцюба.

Греко-католицький священик із Дрогобича став капеланом і провів на передовій, загалом беручи, 300 днів. За свою роботу 7 травня 2016 р. у Національному меморіалі війни він отримав недержавний орден «Народний герой України».

Під час розмови о. Тарас перепитував мене: «Вибачте, що ви сказали?» — «Це, здається, наслідки контузії, — усміхаючись, пояснив священик. — Лікарі сказали, що в мене атрофуються нервові закінчення. Щоб уповільнити цей процес, потрібно регулярно проходити курс лікування. Буває, що коли людина говорить зі мною, а потім змінює тембр голосу, то я не чую. Чесно кажучи, я довго не звертався до лікарів. У мене ж не текла з вух кров, як у контужених хлопців. Трошки поболіло, трошки подзвеніло — і заспокоїлось. А там, на війні, всі гучно говорять… Тому я не підозрював нічого. Вирішив, що просто став гірше чути».

— Коли отець Тарас уперше з’явився в нас, ми сприйняли його «в штики», — зізнається замполіт першого батальйону 30 бригади Сергій Майдюк — Хоч як парадоксально, до нашої бригади прикріплений священик від Московського патріархату. Його ми не сприймаємо. Мене особисто це дуже дивує — як таке може бути? Коли в о. Тараса перевірили всі документи, то зрозуміли, що він — наш, український батюшка; почали спілкуватися. І дуже швидко це переросло у велику дружбу. Я людина невіруюча, але під час обстрілів, коли навколо все дзвенить, починаєш молитися. Отець Тарас завжди в такі моменти був поруч, в окопах. Він не в штабі відсиджувався, не чекав, коли хлопці до нього прийдуть, а сам їхав туди, звідки бійці могли й не вибратися. З його подачі у нашому батальйоні з’явилася церковця. І незабаром з’ясувалося, що багато кому є про що поговорити зі священиком. Ми ж не в повітря стріляли, клали ворогів пачками… А отже, гріх на душу брали. А кому про таке розповіси? Мені, замполіту? Тож я такий самий. Що я відповім? А батюшка, без зброї, знаючи слово Боже, завжди знаходив, як заспокоїти, як пояснити, що відбувається в душі. З кожним днем зростала довіра до о. Тараса. Тепер він просто наш великий друг. Він же ще й волонтер. Завжди привозив якусь допомогу. І зараз продовжує допомагати нашому підрозділу.

— Коли ви вперше приїхали в зону АТО?

— На початку липня 2014 р. Я замінив капелана о. Андрія Зелінського, який понад місяць був з українськими військовими на передовій. Я готувався до цього служіння з березня. Для цього я поїхав до бійців 30‑ї новоград-волинської окремої механізованої бригади, які тоді розташовувалися неподалік Криму, на умовному кордоні з окупованим півостровом. Строкової служби я не служив, з радянською армією не стикався, якими були порядки — не знав. Офіцери мене добри прийняли і почали вчити азів воєнного життя: як правильно застелити койку, як правильно носити форму, каску, бронежилет; пояснили правила безпеки біля бойової техніки. Я пробував водити танк, БТР, розбирав і чистив зброю. Їздив на полігон і вчився стріляти по мішенях. Для мене як для священика було дуже важливим завжди бути біля бійців. Мене це цікавило, бо я такого ніколи не робив; а їм було цікаво, бо курс молодого бійця відбував священик. Тому моє сприйняття в армії було позитивним. Біля мене були люди, які, якщо й жартували, то робили це без образ. «Ану, отче, подивіться, чи немає у вас патрона у стволі?» Я відтягував затвор — і куля, вискакуючи, подряпала мені носа. Так я назавжди запам’ятав, що цього робити не можна. Я бачив у бійцях щирість, підтримку. Був переконаний, що вони ніколи не покинуть мене, не пошлють туди, де небезпечно. Більше того, я вдячний офіцерам за ті ази знань, які вони мені дали. Бо це не раз рятувало мені життя.

— Які саме знання вам згодилися?

— Напевно, найважливіше — це правильно розуміти те, що відбувається в ході реального бою, як правильно вибрати безпечне місце, куди треба ховатися під час обстрілів, чи потрібно взагалі кудись бігти. Як зараз пам’ятаю прощальні слова комбата 1‑го батальйону 30‑ї бригади Сергія Собка: «Отче Тарасе, як приїдете на місце — завжди очима шукайте насип і при першому ж вибуху падайте щоближче до нього, а вже потім думайте, куди рухатися далі». Мені здавалось, що цього ніколи не треба буде застосовувати. Набагато пізніше я навчився розрізняти обстріли: чи вони наближаються, чи віддалюються, вихлопи це чи приходи. І коли вибухи були за кілька метрів від мене, я діяв автоматично: впав на землю й закотився де поглибше. Але спершу це була просто інформація. І тільки приїхавши на схід України, я усвідомив, які це були важливі слова. Головне — не втікати й не панікувати. Медики розказували, що більшість важких поранень в АТО під час обстрілів отримують ті, хто починає бігати, метушитися.

— Чи були ситуації, коли Ви виразно зрозуміли, яке важливе ваше перебування поруч із бійцями?

— Звісно. Майже через рік, у лютому 2015 –го, я знову зустрівся з 30‑ю. Після того, як українській армії довелося залишати Дебальцеве, бригада тримала передові позиції біля Світлодарська… На той час волонтери пригнали мені позашляховик, і я подеколи їздив до Артемівська, тепер Бахмута, щоби привезти передачі, потішити хлопців чимось смачненьким — солодощами, варениками, голубцями. Але були дні коли, комбат просив мене не залишати місця дислокації батальйону: «Коли ви їдете, бійці починають нервувати. Коли ж вони вас бачать, знають, що ви тут, їм спокійніше». Адже були припущення, що російські війська продовжать просуватися далі, намагаючись узяти наших бійців у нове кільце оточення. Для мене це було несподіванкою. Але я, звісно, дослухався до слів командира. Окрім цього, комбат мене просив постійно підтримувати зв’язок із «великою землею», аби діставати інформацію про події довкола, а головне, щоб уточнювати у волонтерів напрямки руху ворожої техніки. Напевно, не дуже довіряв штабам.

Ще один важливий для мене епізод стався уже цього року. На вокзалі я зустрів знайомого бійця СБУ. Після обіймів він показав мені хрестика, що висів у нього на шиї, і сказав: «Отче Тарасе, це хрестик, який Ви мені дали. Я з ним таке пройшов… І навіть подряпини на мені немає. Він мене врятував».

І, напевно, одним із найяскравіших прикладів буде зустріч, яка відбулась у вересні 2015 року під час паломництва військовослужбовців і капеланів до чудотворної ікони матері Божої Зарваницької. Сталося це в часі Архиєрейської Літургії, коли я причащав присутніх. Коли я причащаю, то уважно дивлюся в уста людині, щоб нічого не випало з ложечки. І раптом бачу: людина, яка прийняла Причастя, замерла і не відходить. Підводжу очі й бачу, що чоловік плаче. «Отче, ви, певно, мене не пам’ятаєте? А 2014‑го Ви мене сповідали і причащали просто перед боєм»…

— Чи багато військових уперше причащалися саме на війні?

— Так, досить багато. Я ще звернув увагу, що чимало військових до війни були далекими від Церкви, але не від Бога. Вони чомусь мають дивне розмежування: вони приймають віру в Бога, але з якихось причин не довіряють посередництву Церкви. Можливо, це пов’язане з негативним прикладом священнослужителів. На жаль, є й такі… Інколи мені доводилось таке чути: «Я не проти Бога, але я погано розуміюсь на ваших релігійних штучках. Це не для мене, мені й так добре!»

Військові звертаються до капеланів із великою кількістю проблем. Часто хлопці приходять не до сповіді, а просто поспілкуватися. Інколи такі моменти стають справжнім криком душі, емоційними зривами, слізьми. І тоді дуже важливо почути, підтримати. З  асом військові вже після таких розмов приходили до сповіді, до Причастя. На війні, як я бачу, в багатьох відбувається переоцінка цінностей. Змінюється ставлення до земного життя, приходить розуміння важливості підтримки побратимів, друзів, а головне — на полі бою в багатьох з’являється переконання у власній місії: захищати рідну землю.

— Що для Вас виявилося найскладнішим на війні?

— Для мене найтяжче було перемогти духовне спустошення, коли я не міг служити Божественну Літургію. А особливо це гнітило тоді, коли я не міг служити в церковні свята. Молились ми навіть у часі бою, але не все була можливість служити Літургію. Жити під обстрілами, спати на землі, їсти що дадуть — це не так складно, якщо розумієш, чому ти це робиш.

— А в зоні АТО капеланів вистачає?

— Статистика каже, що на одного капелана має бути не більше тисячі бійців. Насправді ж важливими є дві речі: підготовка самого капелана і готовність командира дати йому можливість працювати. А вже чисельність військовослужбовців — справа цілком другорядна. Коли я говорю про капеланський вишкіл, то маю на увазі не тільки знання, здобуті в духовній семінарії, чи досвід служіння в парафії, але й особисту мотивацію перебування серед військовослужбовців. Пригадую, що як уперше їхав у зону військових дій, дуже переймався, щоби чогось не забути. А виявилося, що 60% із того, що я напакував із собою, не знадобилося. Коли мене зараз питають, що потрібно мати, я з великою впевненістю кажу, що потрібно мати тверде бажання служити хлопцям, бути їм корисним. Цього достатньо. На війні неможливо передбачити, що буде зараз, а тим більше завтра. Тому будувати плани не дуже й виходить. Потрібно просто покластися на волю Божу, довірити Йому свої плани, тоді служіння стає по-справжньому плідним і все добре виходить. Святий Дух підказує, куди поїхати, з ким зустрітися, з ким заговорити, де помолитися, кого обійняти, а кого і скартати. Капелан повинен навчитися слухати голос Божого, а без особистої молитви це неможливе. Тут, на війні, молишся щиро і без примусу, як у дитинстві. Роль командира також дуже важлива. Він створює атмосферу сприйняття капелана бійцями. Коли командирові, м’яко кажучи, байдуже, а таке буває, — багато часу й зусиль тратиться на те, щоб налагодити взаємозв’язок, а саме часу на передовій катастрофічно мало.

— Вам доводилося ховати бійців….

— Я особисто не ділю в почестях тих, хто поліг на полі битви, хто помер по дорозі до госпіталю або й на операційному столі, від тих, хто відійшов після довгих місяців боротьби за життя, вже повернувшись додому. Цими днями ми в Дрогобичі поховали бійця зі сходу України, демобілізовано минулого року після поранень. Його жінка і двоє синів відмовились приїхати на похорон. Вони переконані, що він воював не на тому боці. На моїй сторінці у Фейсбуку не буває тижня, щоб від волонтерів не прийшло повідомлення: сьогодні попрощалися з бійцем АТО, який, повернувшись додому, помер. Наші захисники вмирають. У когось тромб відривається. У когось інсульт стається. Але все це — наслідки того, що людина була там… І причиною їхньої передчасної смерті стало те, що вони виконали свій святий обов’язок: пішли на цю гібридну війну, захищати Україну.

Зараз триває чергова демобілізація військових із зони АТО. І, з одного боку, бійці радіють довгоочікуваному «дембелю», але багатьом це приносить і неспокій: що на них чекає вдома? У такому разі необхідно заповнювати порожнечу, яка виникає в дезорієнтованої після війни людини. Такі люди вносять у сім’ї нервовість і тривогу. І батьки, жінки, діти, рідні та близькі стають заручниками ситуації, на них лягає весь тягар ситуації. Але й капелани, священики повинні спілкуватись з такими парафіянами, допомагати їм вернутись до нормального життя. Нам усім необхідно об’єднати зусилля. Інакше війна ніколи не закінчиться.

— У Слов’янську я бачила капелана, який після Служби, скинувши рясу, ставав бійцем підрозділу…

— Позиція і Католицької Церкви, і православної однакова: священик не повинен використовувати зброю проти людей. Цього ніхто не скасовував. І я вірю, що ніхто й не скасує. Наша зброя — слово Боже, Хрест Господній, освячена вода… Інша справа, коли священик у стресовій ситуації, під дією емоційного шоку взявся за зброю. Так, на війні може статися й таке. Але це — виняток із правил.

Я став священиком 2002 року. Після закінчення 8 класів пішов навчатися до технікуму. А вже після цього вступив до Львівської духовної семінарії. Це було в кінці 80‑х, коли на заході України відроджувався патріотичний рух. Я був у Союзі незалежної української молоді. Ми старались дбати не тільки про відродження національної ідеї, але пам’ятали про духовне життя. Організовували різні акції, щоб показати правдиву історію українського народу й те, як його нищив комуністичний режим. Також ми часто їздили в гори, до лісу. Шукали могили полеглих воїнів УПА, січових стрільців. Брали участь у перепохованні віднайдених тіл. Тоді я і познайомився зі священиками УГКЦ, які були у підпіллі. Коли я бачив прекрасні приклади служіння власному народу, в мені зародилося бажання стати священиком. Мені тоді було 18 років. Після двох років навчання у Львові мене відправили за кордон. Десять років я провів в Італії, здобуваючи освіту. Після цього я повернувся в Україну і був висвячений. Моє місце тут, у рідному краї. А тепер — на передовій, із тими, хто захищає нашу країну від ворога.

Мені подобається девіз польових капеланів: бути поруч. Ці два слова пояснюють усю суть нашого служіння. Солдата, на чиїх  очах живцем розшматувало побратима, який бачив живцем згорілого товариша, або розстріляних із засідки друзів, і не міг у цій ситуації щось зробити, — місяцями переслідує трупний запах, він не може спокійно заснути. Такій людині потрібно, щоб її просто вислухали, просто мовчки посиділи поруч, не помічаючи сліз у його очах… Саме тому ми маємо бути поруч і давати їм надію.

Якщо ми насправді хочемо побудувати нову Україну, в нас немає іншого виходу, як тільки перемогти. Довгоочікуваний мир обов’язково настане з нашою перемогою. Тому що інакше, без перемоги, все це буде лише продовженням гри за чужим сценарієм. У нас є свій автентичний шлях, який приведе нас в Обіцяну землю — нову, вільну й незалежну Україну. Хай Бог береже нашу країну, і слава нашим Героям!

Віолетта Киртока, Цензор.НЕТ