У перші дні 1918 року — 9 січня за старим стилем (22 січня за новим) — в умовах військової агресії було проголошено незалежну республіку Україна.

Навколо Києва стискалося кільце вогню. Більшовики розпочали агресію проти України іще в грудні 1917 року.

Згідно з Третім Універсалом, Українська республіка створювалася у федеративному зв’язку з іншими республіками колишньої Імперії. Проте вже через два місяці та ж Центральна Рада приймає рішення про повну незалежність України. 

Тривожне святкування

Учитель української школи Городко шукав кімнату. Старе мешкання на Жилянській, 113 його не влаштовувало. У газетному оголошенні він додав «Маю дрова». Взимку того року це було важливою обставиною.

Інша київська газета публікувала рекламу певної пані: «Англійка, досвідчена вчителька шукає кімнату із повним утриманням навзамін уроків англійської мови. Дізнаватися: Британське консульство, Пушкінська, 21 від 10‑ї години ранку до 12 дня».

Настав новий 1918-й рік. Газети звично рясніли приватними оголошеннями. До проголошення незалежності Української Народної Республіки лишалося менше ніж 10 діб.

Володимир Винниченко, Голова уряду УНР був одним із тих, хто святкував Новий рік в українському клубі на Володимирській вулиці. Там зібралася переважно стара українська інтелігенція Києва.

Коли годинник пробив дванадцять ударів, очі усіх присутніх звернулися до прем’єр-міністра, сподіваючись почути від нього новорічні привітання. Винниченко сидів мовчки. На прохання старшини клубу виступити — рішуче відмовився, мовляв, дуже стомився.

Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки. У центрі нижнього ряду — Голова Секретаріату Володимир Винниченко. 

Вмовили Микиту Шаповала, міністра пошти і телеграфу. Той встав зі словами:

— От ви, люди добрі, зібралися веселі, радісні стрічати перший Новий рік у своїй власній хаті, й не думаєте, і не гадаєте того, що цей перший рік, може бути і останнім. Я, як міністр пошти і телеграфу, що має найпевніші і найостанніші відомості, певний, що Україні зосталося жити, може, не більше двох тижнів.

Саме так описував першу новорічну ніч нової республіки Євген Чикаленко, меценат української культури і співвидавець газети «Нова Рада».

Дмитро Дорошенко, історик і член Центральної Ради, який міг би бути прем’єром замість Винниченка, розповідає цю ж історію навпаки. Нібито цю шокуючу для новорічного зібрання промову усе-таки виголосив прем’єр, а не міністр пошти.

Неважливо, чия пам’ять міцніше схопилася за цю сцену і новорічну ніч — Чикаленка чи Дорошенка. Загальний настрій вони описували однаково: Новий рік зустрічали словами «morituri te salutant» — «ті, що йдуть на смерть, вітають тебе»!

Наступного дня навіть без повідомлень у газетах увесь Київ знав про сумні промови міністрів. «Але дійсність цілком виправдовувала навіть найбільший песимізм» — згадував ті дні Дмитро Дорошенко.

6 січня українська влада роззброїла більшовиків у самому Києві. З «Арсеналу» вивезли 6 вантажівок зброї: 1500 рушниць. Понад 200 більшовиків заарештували.

7 січня повідомляли, що в Одесу прибули з фронту броньовики більшовиків.

8 січня більшовики розпочали активні вилазки залізницею навсібіч від Катеринослава. Більшовицький ешелон прибув було на станцію «Запоріжжя», але під натиском козаків був вимушений повернути назад. Інший ешелон вирушив безперешкодно до Миколаєва.

З Чернігова повідомляли, що в Рогачові більшовики роззброїли польський полк, Глухів також у руках більшовиків, всюди ідуть безкінечні грабунки.

9 січня «Нова Рада» повідомляла про нові бої у Полтаві: «Наслідки бою невідомі». В Городні більшовики захопили пошту і телеграф.

Натомість станцію Красилів зайняла 6-та українська самокатна сотня, а на станції Мокошин відбувся бій між українцями і більшовиками:

«Більшовики, зібравшись на станції, почали наступати, але в той час на станцію в’їхав броньований поїзд і обстріляв більшовицький ешелон. Один снаряд, пробивши броню, розірвався всередині. Втрати з боку більшовиків величезні, з боку українців — незначні».

Того ж дня повідомлялося, що більшовики захопили Житомир, Миргород, Лубни, Сарни.

10 січня з’ясувалося, що до цього переліку треба додати іще кілька міст. Полтава також опинилася в руках більшовиків, які намагалися обеззброїти 1‑й Український полк. У Маріуполі мітинг солдат-більшовиків ухвалив розігнати військову раду, роззброїти гайдамаків та захопити урядові інституції.

Коли Франція, Англія, Центральні держави і російські комісари визнали УНР?

Українську незалежність іноземні держави почали визнавати іще наприкінці 1917 року.

Підставою для цього кроку був Третій Універсал 7 (20) листопада. Мотивом — ситуація на фронтах Першої світової війни.

Третій Універсал оголосив:

«Однині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».  

Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центрі — Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 7 (20) листопада 1917 р. 

Цей документ, своєю чергою, був реакцією України на Ультиматум Леніна і Троцького, переданий представникам Центральної Ради на три дні раніше. Винниченко та Петлюра відхилили ультиматум Троцького та Леніна. І усе це разом стало приводом до початку більшовицької агресії на територію Української республіки, та водночас — достатньою умовою для визнання УНР країнами Антанти.

Михайло Грушевський публічно заявляв згодом, що проголошення незалежності було необхідним із двох причин.

Перша була зумовлена необхідністю завершення мирних переговорів із Центральними державами. Українська республіка мала рішуче відмежуватися від «комісарів» і «повести діло миру зовсім самостійно, як окрема, суверенна, незалежна держава».

Друга причина: допоки не було сказано останнє слово про незалежність України — становище дозволяло більшовикам виставляти боротьбу проти Києва як внутрішній конфлікт між партіями, а не як зовнішню агресію на молоду республіку.

Грушевський вважав, що ситуація вимагає зараз рішуче відділитися від зануреної у заколоти Росії. Незалежність, на його думку, була необхідною умовою успішності українського проекту.

«… Весь той тяжкий і небезпечний шлях до повного тріумфу наших демократичних і соціальних завдань Українська Народна Республіка мусить пройти самостійно, як незалежна держава…», — писав голова революційного парламенту.

«У такій страшній боротьбі треба бути свобідним і незв’язаним! Се перша умова і велика необхідність — вимога самостійності, котрої тому мусять до останнього боронити всі, кому дорогі інтереси України і її трудового народу».

Грушевський, попри притаманну йому розлогість стилю, був у цій позиції найбільш чіткий: незалежність — тепер, решта питань — потім.

Будинок Педагогічного Музею, де засідала Українська Центральна Рада. Фото 1913 року

«Караул устал»

6 (19) січня 1918 року матрос Желєзняк звернувся до голови Всеросійських Установчих Зборів з історичною фразою «Караул устал» і наказав депутатам залишити сесійну залу у Таврійському палаці. Того дня Ленін оголосив Совіти верховною владою.

Українські Установчі Збори, своєю чергою, так і не змогли зібратися: через більшовицьку агресію вибори подекуди просто не відбулися, подекуди — обрані делегати через воєнні дії не мали змоги дістатися Києва. 

Вечірні й навіть нічні засідання тоді були звичайною справою. Закриті дискусії тривали у Малій Раді майже до самої півночі 11 (24) січня. Історія донесла точний час, коли розпочалося урочисте засідання — 00 годин 20 хвилин у ніч із 11 (24) на 12 (25) січня 1918 року.

По опівночі на сцену вийшли голова Центральної Ради Михайло Грушевський та Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко.

Зал вибухнув оплесками.

«Високі збори! — починає Грушевський. — Українські Установі Збори, призначені Третім Універсалом, не могли зібратись у призначений день 9 січня тому, що останніми днями виникли всякі заколоти.

Тим часом обставини зложилися так, що відкладання Установчих Зборів не можна довше терпіти.

Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила усіх зусиль, щоб дати мир негайно.

Але петроградське правительство, Совіт народних комісарів, оголошує нову "священну" війну, а з другого боку, це правительство насилає військо своє, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну.

Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів на нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих Зборів ті справи.

В цій цілі Українська Центральна Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила проголосити Четвертий Універсал!

Запрошую високі збори вислухати Універсал!»

Перша сторінка Четвертого Універсалу

Історична, незабутня хвилина… Коли він прочитав слова Універсалу: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу» — буря овацій потрясла стіни залу засідань. Крики «Слава самостійній Україні!» злились у загальний переможний гук раба, вирваного з кривавої неволі.

Гарячий ентузіазм і захоплені вигуки було чутно, коли Грушевський зачитував ті місця, де ішлося, що влада тепер належатиме Українській Центральній Раді та її виконавчому органу, який матиме назву Ради народних міністрів.

Аплодисменти переривали його, коли йшлося про встановлення миру і очищення України від більшовиків.

У голосуванні брали участь 49 членів Малої Ради, з них — 39 «за», 4 — «проти», 6 — утрималось.

Грушевський оголошує: «Універсал про самостійність Української Народної республіки прийнятий!» Зал вдруге вибухає криками «Слава!» та співом національного гімну.

Вагання і сумніви

В умовах зовнішньої агресії Україні треба було творити не тільки свою армію, але й майже весь необхідний набір інституцій: парламент, уряд, власну банківську систему.

Країна продовжувала боротися, але ресурсів і на боротьбу, і на творення сталих інституцій лишалося дедалі менше.

Суспільство швидко втомлювалося, вочевидь, і від завищених очікувань щодо майбутніх змін. Врешті-решт, «більшовицькі» блага, які Винниченко і Шаповал вписували у текст Четвертого Універсалу, взяти було нізвідки.     

Суспільство лишалося розділеним. Газета «Кіевлянинъ», іронічно оповідаючи про проголошення незалежності, писала у фейлетоні  «Універсал №4» про те, що «вільна, незалежна, самостійна Україна не має столиці».

І у певному сенсі — мала рацію: Київ залишався імперським островом, який на виборах до Установчих Зборів масово проголосував за Позапартійний список російських виборців (ПСРВ).

Національній єдності було надто складно народитися у тих умовах. І попри це в Україні були люди, хто повірив у її незалежність.

Україна була першою країною після Фінляндії, з тих що оголосили свою незалежність від старих імперій. Литва, Естонія, Чехословаччина, Польща, Латвія і Югославія — весь цей «ефект доміно» розпочався вже після українського Четвертого Універсалу. 

Тімоті Снайдер, розглядаючи історичну долю молодих націй Центральної та Східної Європи, іронізує щодо їхньої державної самостійності після Першої світової війни: «Це коли ти нічого не робиш для державності — і все одно маєш її».

Україна, на відміну від багатьох країн регіону, боролася чотири роки за свою Незалежність — і програла. Зв’язок між силою та активністю боротьби і її результатом у ті часи був мінімальний.

22 січня 1918 року Україна прийняла рішення оголосити про свою державну незалежність. Через рік саме цей день батьки-засновники оберуть, щоб проголосити Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.

Через багато років сотні тисяч людей символічно візьмуться за руки, щоб продемонструвати, що цей день щось для них значить. Українці утворили живий ланцюг як символ, що ніколи-ніколи-ніколи не можна здаватися і опускати руки. Не варто й тепер — коли інколи здається, що історія знову повторюється.

Хоча агресор той же самий, що й 97 років тому, — Україні не треба створювати з нуля державні інституції та цілу економіку, і народ трохи змінився.  

Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту популяризації «Історія: (Не)засвоєні уроки».
Стаття публікується скорочено. Повна версія — за посиланням.

Олександр Зінченко, Історична правда